Василь Свалявчик: "У свої шістдесят літ я продовжую вчитися"

Не думав, що стану професійним художником …

– Та виставка була не така репрезентативна, бо не вистачало потрібної площі, але я щасливий, що на неї прийшло дуже багато моїх друзів. Я родом із-під Мукачева, тож дуже хотів стартувати з ювілейною експозицією саме там. В Ужгороді, в музеї Бокшая, влаштовую покази щоп’ять років. Це мій творчий звіт, до нього підходжу серйозно, а щоб робити виставку заради виставки – то ні.

– Коли вирішили, що станете художником?

– Я любив малювати, багато моїх картин із чічками розійшлося по сусідських хижах. Але не думав, що стану професійним художником. Вступив у Стрийський технікум механізації сільського господарства. Пішов звідти, як зрозумів, що то не моє. Збирався вступати до Мукачівського педучилища, але дорогою туди опинився у протилежному від Зняцьова керунку – Ужгороді. Випадково почув, що там є училище, де вчать на художника, без роздумів подав документи. Взяли мене вільним слухачем, але з часом став повноправним учнем. Після закінчення в 1967-му училища влаштувався на роботу в Ужгороді, в рекламний комбінат.

–  І ви вже – професійний художник? Дуже безхмарно і безпроблемно все виглядає.

– Мені до майстерності було ще далеко… Тоді нагодилася пропозиція голови зняцівського колгоспу Златка Астенова повернутися в село. Оформлював там стенди та вивіски, а ще відповідав за футбольну команду, працював радіоорганізатором. У «гарячий» час повинен був працювати ще й вантажником, іти в рільничу ланку…

– А що там про гітару?

– Зі Зняцьовом мене  пов’язувала ще й музика. Я організував вокально-інструментальний ансамбль «Слов’яни». Нас дуже любили і часто запрошували грати на дискотеках, весіллях. Свою гітару я вже давно продав. А красна була…

«Закарпатська школа була, є і буде»

– Так можуть стверджувати ті, хто хотів би стати геніями, а їм ся то ніяк не вдає. Тому й мають намір принизити саму школу. Це – злочинно і принизливо щодо її засновників. У Європі іншої такої, якщо не враховувати французьких імпресіоністів, немає. Ця школа саме й вийшла з того мистецького напрямку. Ерделі, приїхавши, притягнув звідти, з Парижа, нові віяння, а Бокшай із Будапешта привіз класичний живопис. Це все тут синтезувалося. Додам до всього нашу природу, місцевий колорит, менталітет людей. Інше важко уявити, бо й раніше Закарпаття ставало центром мистецьких пошуків. Відомий угорець Голлоші задовго до Ерделі та Бокшая збирав у своїй пленерній школі, що діяла у Тячеві, живописців із усієї Європи. Були у нашому минулому і знамениті Ревес, Віраг... Тому казати, ніби закарпатська школа виникла на порожньому місці, немає ніяких підстав.

– Яке нині обличчя школи?

– Вона осучаснюється, вдосконалюється. Незважаючи на всілякі «ізми», у цієї школи залишаються свої традиції. Кожен художник, який виростав на них, вносить своє «я». Це і Коцка, і Манайло, і Кашшай, і Контратович, і Глюк, і Шутєв, і Семан, і Бедзір, і багато інших. Всі цікаві по-своєму, і всі разом творять школу.

– Кого вважаєте своїми вчителями?

– Кожна людина, яка має якусь освіту, має вчителів. У мене в училищі були Олександр Петкі, Іван Манайло, подружжя Медвецьких...

– Із ким тепер «пленеруєте»?

– Люблю бувати на природі разом із мукачівцем Золтаном Мічкою. На улюбленій Міжгірщині часто малюю із художниками Василем Шиндрою, Володимиром Сеньком, Іваном Вегешем, Михайлом Кінчем. У них є творче об’єднання «Кольори Верховини», до якого, до речі, також входжу.

– Як часто виїжджаєте і куди?

– Завжди, коли не маю невідкладної домашньої роботи і коли здоровий. Об’їздив усе Закарпаття, а найбільше люблю Синевир із його околицями. Поблизу Синевирського перевалу в дерев’яній хижі свого товариша Івана Скаловці буваю дуже часто, не менш ніж раз у місяць. Із того місця відкриваються найкращі краєвиди… У свої шістдесят літ я продовжую вчитися. Від природи.

– Дякую за інтерв’ю та бажаю успіху у творчості. А ще – міцного духу і міцного здоров’я!