Олександр Гаврош: Українці уміють робити книжку за будь-яких умов

2011 рік виявився доволі резонансним для письменства: почався  він кількома гучними скандалами довкола книжок Василя Шкляра, Ліни Костенко та Марії Матіос і закінчується не менш гучним спілчанським переобранням голови. У книговиданні натомість панував радше спокій. Не хочеться назвати його цвинтарним, бо книжки виходили і книжки добрі. Але чимало чого видавництва так і не видали, зважаючи на свої куці бюджети.

Який проект був найбільш вдалим (невдалим)?

Розчарування якимось проектом нема, бо й не було великих очікувань. Вселяє надію те, що українці уміють робити книжку за будь-яких умов. Ніші поступово заповнюються. Дай Боже, аби ми перечитали бодай те, що вже видано. Бо наразі я більше спостерігаю не кризу гарних книжок, а кризу прочитання. Добрі книжки не отримують належного розголосу.

Ваш особистий вибір: книга-2011.

Я би не виділяв одну книжку, яка мене вразила. Їх було більше. Приємно здивували романи моїх земляків-закарпатців: Мирослава Дочинця «Вічник» та Ірисі Ликович «Татцельвурм». Це проза, якої досі Закарпаття не знало. Удвічі приємніше, що вона знаходить поціновувачів по всій Україні.

Із дитячої літератури виокремив би переможців Всеукраїнського рейтингу «Книжка року-2011», які впевнено перемогли у своїх номінаціях – віршовану «Казку про старого Лева»  Мар’яни Савки та історично-пригодницький роман Володимира Рутківського «Сині води» у двох томах. Це здобутки року.  

Сподіваюся, що цьогоріч  лаври Шевченківської премії Володимира Рутківського вже не оминуть. Інакше це буде несправедливо не тільки по відношенню до нього та Одеси, але й усієї української літератури до дітей.