Ірися Ликович: хто не плаче, той емоційно мертвий

Молода письменниця Ірися Ликович зараз живе в Австрії. Події роману "Татцельвурм" розгортаються переважно в альпійських селах, що живуть легендами, міфами і заборонами. Автор намагається показати, як середовище впливає на формування особистості і як страх та неправда руйнують життя людини.

Ірися Ликович: Роман "Татцельвурм" - це кількапланова символічна історія-пошук відповідей на запитання про походження первісного жаху та первісної агресії. Головними протагоністами є українська жінка Олена та австрійський дикий хлопчик-вівця Флооро. Для Олени маленький Флооро – це не тільки ключ до любові, він – її виправдання.

Виростаючи між двома полярностями - відкритим до світу (проте зам'яким батьком та переляканою матірю), та ще й перебуваючи під тиском зашореного суспільства, котре конче хоче бачити її дружиною та мамою, котре не дає вибору, її метою стає закордоння та гроші.

Для мене Олена, як би це не лунало жорстоко, не така вже й нетипова представниця української глибинки. Негативність її образу (принаймні у першій половині роману) насторожує багатьох читачів. Для мене ж вона позитивна – бо знає, чого хоче. А це вже пятдесят відсотків її успіху.

Я родом із закарпатської глибинки і, приїжджаючи до села, часто бачу обличчя оцих жінок, нерідко моїх одноліток, обклеєних кількома дітьми, сумних, що на їхніх обличчях аж затаврована журба безпросвітності. Бо ж наші жінки часто просто коряться обставинам, проживаючи життя так, як цього від них вимагає оточення.

"Татцельвурм" – роман про вплив середовища на розвиток особистості. Я ідентифікую себе як з Оленою, так і з Флооро. І Олена і я, ми обидві полюбили безпомічність Флооро – бо цей хлопчик, по суті, частинка кожного з нас, хочеться нам того чи ні.

Це роман – ода мові, без якої не можливе вдосконалення людини. З Флооро мене ріднить моє колишнє "я" - нерозуміння моїх страхів, переживань, неможливість впливати на перебіг подій.

ВВС Україна: Дуже несподіваний сюжет у книзі, дуже драматичний. Що стало поштовхом до написання? Може, якісь реальні історії, почуті, прочитані вами чи усе це - фантазія, вигадка автора?

Ірися Ликович: Немає автора, котрий не займається сублімацією. Правда, інколи все відбуваєтся на дуже символічному рівні, тому навіть сам автор не розпізнає сублімацію та її підступні чи ж рятівні ігри.

Авторам дуже зручно говорити, що їхній роман продиктований кимось "згори". Це один із замаскованих захисних механізмів – ми нічого не трансформуємо, а отже ми – нормальні. А якщо взяти драбину і видертися туди, "нагору"? То там можна побачити рятівницю багатьох творчих людей – сублімацію.

Для мене цей роман – виправдання. Але не тільки. Звичайно, Флооро – вигаданий мною персонаж, конструкт. Вихованих поза межами цивілізації дітей історія знала чимало. Я досліджувала тему мауглі дуже довго. І завершивши, зібрала Флооро по частинках з реальних розповідей, документальних праць, фільмів.

На початку двадцятого століття стався абсурдний випадок. Один вчений захотів зробити з мавпи людину і почав виховувати свого малолітнього сина разом з немовлям мавпи. Ця історія закінчилася "омавпленням" хлопчика і тому припиненням експерименту. Але це довело прямо протилежне. Людина – єдиний істота, котра асоціює себе з тим, біля кого живе.

Лавина у романі також описана на реальних подіях. Десять років тому в Тіролі сніговий зсув забрав життя кількох десятків людей. Я їздила до села Гальтур, там зараз музей-лавинарій. А ще я прожила рік в одному з високогірних сіл Тіролю, у так званому "серці Альп" - Оберперфусі. Там і назбирала усі ті легенди, котрі потім опрацювала у книзі.

ВВС Україна: Доводилося чути від тих, хто читав книжку, таке: це ж який особистий біль мала пережити авторка, щоб створити такий роман. Чи ви згодні з таким висновком?

Ірися Ликович: Письменниками здебільшого стають через біль. Це ж бажання бути почутим, бажання висловити наболіле – спонукає сідати за комп'ютер. Але пережитий біль сам по собі не такий страшний (адже він у всіх уже в минулому), він мабуть ніщо в порівнянні з наслідками.

З певного часу я почала говорити про це відкрито з певних міркувань. А саме – мені хочеться допомогти людям з проблемами, схожими на мої, не боятися розповідати про завданий їм колись біль. Бо замовчуючи про скоєне, ми підтримуємо зловмисників і такою дорогою ціною втрачаємо власні сили.

На жаль, наш український менталітет не дозволяє виносити сміття з власної хати – коли говоримо про тиранію в межах сім'ї; не дозволяє говорити жінкам про моральне чи фізичне гвалтування і комплекс жертви, "покараної" кимось. Носячи у собі гріхи інших, ми не знаходимо душевного спокою. А що може бути нестерпнішим, ніж буря у власному тілі?

ВВС Україна: Читаючи "Татцельвурм", можна дійти сумного висновку, що доля людини залежить переважно від інших людей, обставин, а не від самої людини. Взяти - до прикладу - і головну героїню, і малого Флооро. Ви з цим згодні?

Ірися Ликович: Ну, майже так. Звичайно, що у випадку з Флооро – це так воно і є. Оточуюче середовище формує наш характер і часто не дає вибору. Воно майже намертво зацементовує у наших тілах підсвідомість. Воно керує нашими діями, робить за нас вибір, замасковане, продирається у наші сни.

Але, як на мене, найстрашнішою є сімейна підсвідомість – це таке собі надбання ще пра-прабабки чи пра-прадідика, котре батьки також на рівні підсвідомості передають своїм дітям.

Так само небезпечною є так звана "хвороба третьої генерації". Якщо проілюструвати її дуже спрощено, то виглядає приблизно так: дитиною моя бабуся була на війні, пізніше вона одружиться і народить дітей, її діти отримають месидж жахіть, котрі вона пережила. І, як правило, вони хворітимуть на збільшення щитовидної залози, матимуть хвороби серця, безпліддя. І, як наслідок, я, вихована з виду нормальними батьками, успадкую від своєї бабусі невроз.

Теги: Ликович, Татцельвурм

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати