Згадаймо Ірину Невицьку. До 125-річчя від дня народження

Вона – натхненний народолюбець, письменниця, відважна, самовіддана та чесна патріотка, багатостраждальна жінка-мати...” (М. Мольнар). На сьогодні Ірина Невицька має в Україні єдине (!) видання, частково відомості про неї та окремі твори ввійшли до антології закарпатського оповідання, в збірник “Закарпатська література для дітей ХХ століття” та у видання “Письменники Срібної Землі” – тож її літературний спадок майже не відомий сучасному читачеві, хоч заявила вона про себе ще на початку ХХ століття й активно розгорнула мистецьку й громадську діяльність у 10-30-х роках, взявши до рук “покинуте предками заржавіле перо, впряглась у ярмо, щоб підняти нашу запустілу цілину серед дуже складних і несприятливих обставин, поклала на себе важкий тягар обов’язків культурно-освітнього діяча” (О. Рудловчак).

Лебединою піснею Ірини Невицької є повість “Пригоди Матія Куколки”. Вона створила образ хлопчика-сироти, що став близьким і рідним не одному поколінню карпатських дітей. Невичерпна фантазія, сердечна доброта, гострий розум, кмітливість і винахідливість, вміння співіснувати з чужими йому людьми, викликати в них співчуття та милосердя, прагнення розбити стіну відчуженості та безсердечності викликають не тільки позитивні емоції, а й бажання творити добрі справи. Він схожий на Тома Сойєра, коли бешкетує, на Франкового Гриця, коли ходить до школи, на героїв Божени Нємцової з “Бабусі”, коли помагав старшим, на Тютюнникового Климка, коли вчиться у майстра Шкробайла, на хлопчиків Алкотової, коли розходжує ярмарком, він схожий на наших дітей, адже вони теж бешкетують, допомагають, вчаться...

Уперше повість опублікована на сторінках журналу “Пчілка” у другій половині 20-их років, де були видрукувані окремі частини твору. Повість складається з невеликих оповідань, кожне з яких може існувати самостійно. Окремою книжкою мала вийти в 1939 році за редакцією М. Мухіна в Хусті. На жаль, цього з об’єктивних причин не сталося. Книга побачила світ тільки у 1968 році в Пряшеві, вже після смерті письменниці, й то лише перша частина. Лише в 1994 році Словацьке педагогічне видавництво випускає у світ “Пригоди Матія Куколки” в чотирьох частинах: “Матій Куколка на селі”, “Матій Куколка на ярмарку”, “Матій Куколка у майстра”, “Матій Куколка в місті”. Як підкреслюють із жалем Л. Баботова і Л. Лешканин у передмові, “останній розділ “Матій Куколка – вояк” залишився незакінченим і тому його не публікуємо...” Однак, якщо змінити назву і кілька імен, то оповідання “Дарунок” Ірини Нецької могло б стати останньою частиною повісті, тим більше, відомо, що Матій Куколка, за задумом авторки, гине. Але померти може будь-хто, а Матій мусить героїчно померти, так, як це зробив Андрій задля Мирона з оповідання “Дарунок”  оповідання про вміння дарувати любов, а при потребі і найдорожче  життя. Мирон ще в дитинстві, пожалівши Андрія, коли той упав і побився, подарував йому пушку. Критерії любові, добра виховувалися в сім’ї священика, в якій зростав хлопчик. Проявилися ці найкращі людські якості і в юнацькому віці, коли Мирон, навчаючись в університеті, організовує з хлопцями села гру в футбол, створює хор, протипожежне товариство. Любов до людей в оповіданні ототожнюється з любов’ю до рідної землі. Щоб виразніше окреслити головну проблему, авторка доповнює її ще й побічними: людина і війна, людина і обставини. Саме таке трактування допомагає зрозуміти, що любов народжує добро і стає сильнішою за смерть. Тобто Ірина Невицька, як і, скажімо, Августин Волошин, творить трагічний образ позитивного героя, змальовуючи велич такої трагедії, адже вона  задля утвердження добра, щастя, свободи, любові, задля сужіння великому чину.

З такою з всеохоплюючою любов’ю зустрічаємось і в повісті про Матійка Куколку. Розповідь про Матійка починається із згадки тих дивних обставин, за яких хлопчик з’явився в селі в родині Миколи Кундрата: подорожня жінка залишила на годину-дві свого малого синочка в крайній хаті, щоб не брати його з собою, поки вона полагодить деякі справи в сусідньому селі. Та так і не повернулась за ним  тіло її знайшли в річці за кілька днів: втопилася... Куди подіти малого? Родина Кундратів, яка має вже своїх шістьох дітей, залишає хлопця в себе. Спочатку господиня трохи розрізняє власних дітей від приймака, а згодом  і годує, і до роботи примушує, і в школу віддає, і прутиком потягне  однаково всіх. А Матійко видався хлопчиком здібним  він найкраще написав у класі літеру “і”; добрим  завжди допомагав тітці по господарству, “врятував” куму Параску від страшила, у страшну хуртовину зумів вивести з глибокого снігу коней із замерзлим сусідом-візником; чесним  провчив ледачого Митра, щоб той нарешті зрозумів, що “без праці цукерок не дають”; кмітливим  зміг розсудити на межі двох ґаздів, які вже підняли один на другого гострі коси; мужнім  врятував товариша, коли той провалився крізь тонкий лід у річку і т. д. і т. п. Буває, що Матійко потрапляє в кумедні ситуації: скажімо, коли купив на цілу коруну перцю і пробував, який добрий, або коли на ярмарці на всі гроші купив велике серце з медівника для Марійки і, вкравши чуже колесо, так з ним тікав, що поплатився за гріхи  і розбив то серце на дрібні кавалочки, чи, приміром, історія купання у фонтані або вибивання чесно зароблених грошей у скупаря Хропа і под.

Відмітною рисою характера Матійка є якесь внутрішнє благородство, душевна теплота, бажання бути корисним, у першу чергу, найближчим людям. У нього нема озлобленості на долю, що так жорстоко зробила його сиротою, тому, очевидно, він завжди вміє поцінувати увагу й любов, приязнь і дружбу. Життя його вчить щодень, неодноразово хлопець набиває синяки і ґулі. Але Куколка має відкрите до людей серце, він щиро хоче навчитися ремеслу в майстра Шкробайла, всією душею любить свого папугу Фріцика, який врешті допоміг-таки юнакові повернутися до людей, туди, де його люблять. Тож є всі підстави трактувати образ Матія Куколки як образ майбутнього героя, який не вагаючись віддасть сили, знання, а потрібно буде і життя на благо людства, який розуміє, що життя людині Бог дарує не для “прогорання”, а для “горіння”, такого яскравого і гарячого, щоб поділитися з ближнім своїм теплом, радістю, любов’ю...

А загалом повість “Пригоди Матія Куколки”  річ смішна і разом з тим серйозна. Головний герой повісті Матійко власними силами, розумом, хистом пробиває собі дорогу в доросле життя. І на цьому шляху він зустрічає різних людей: доброзичливих і злих, працьовитих і лінивих, чесних і злодіїв, наївних і хитрих, та хлопчик-сирота зумів завоювати симпатії і прихильність до себе не лише дітей, але й дорослих. Як стверджує О. Рудловчак, повість “наскрізь пройнята гуманним кредо письменниці, її ніжною любов’ю до людини взагалі, а до соціально-пригнобленої зокрема. Простота і щирість викладу повісті на деяких місцях межують з наївністю, але саме в ній відчувається своєрідна краса естетики і етики письменниці”.

Безперечно, основний струмінь повісті – морально-етичний. Авторка, будучи сумлінною паніматкою, свідомою просвітянкою, переконаним народовцем, доброю матір’ю власних шести дітей, ставить перед собою мету виховати підростаюче покоління вірним Богу й Україні. Повість “Пригоди Матія Куколки” свідчить про те, що Невицька цієї мети досягла.

А ось як сприймають Матійка сучасні діти: “Прочитав я книжечку скоро.., з великим інтересом, захопленням і без особливих проблем... Я був задоволений прочитаним, попросив розповісти мені про авторку... Підготувався до уроку позакласного читання. У класі слухали зацікавлено, бо про письменницю та її повість нічого ще не чули...” (Андрій, 4 кл.).

Отже, Ірина Невицька  “надзвичайно приліжна, народно свідома і щира громадянка, яка провадить у нас працю каменярську, працю основ до кращого завтра нашого жіноцтва і взагалі нашого народу” (А. Волошин) унікальна, небуденна постать. Чеська критика її співставляла з Елішкою Красногорською; Михайлові Мольнару вона нагадувала Наталію Кобринську; Олена Рудловчак вбачала в її діяльності “будительський струмінь”; а за літературними стремліннями й пошуками власної тональності вона близька Олені Кисилівській, Христі Алчевській, Надії Кибальчич, Галині Журбі, Іванні Блажкевич, Марійці Підгірянці, Уляні Кравченко, Ользі Кобилянській, Лесі Українці... Та попри всі ці порівняння (а всяке порівняння, як відомо, кульгає), Ірина Невицька торувала свій шлях в українське письменство, робила це свідомо й уперто, втявши глибоко і не один плужок у літературну борозну.

Теги: Ірина Невицька, письменниця

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати