Василь Махно: Кожен поет мусить мати свою Америку

Припускаю, що для кожного поета потрібна поетична Америка, поетична і реальна. Особливо для тих, хто приїхав до цієї країни вже зі своєю поетичною пропозицією, хто у словесній агресії позначає і переживає Америку як країну і  як емоційний стан. Таких прикладів в історії світової поезії безліч, починаючи від Лорки чи Маяковського… Я вже не кажу про Америку, котра викликає соціальний спротив, як у Ернесто Карденаля, чи імперіяльне захоплення нею, як у Іосіфа Бродського. Чому так? Відповісти на це і просто, і складно. Америка – як поетичний текст, зіткана з різних імпульсів, що постійно відновлюють свою синусоїдну хвилю і той, хто у цю хвилю потрапляє, просто ловить її за вуздечку слова, відсвіжуючи свою поетичну мову. Це, по суті, ламання поетичного голосу. Але, водночас, пошук нових мовних пластів, поетичних ідей, візуальних рядів навколишнього світу, нових емоційних стресів і переживань, – усього, що становить первинний імпульс поезії.

Саме тому в програмовому вірші збірки “Я слухаю пісню Америки” Оксана Луцишина наче задає тон усьому, що постане згодом перед читачем, хоче почути всі ноти пісні про себе і про простір, який вона позначила віршами, простір Америки, який, за її ж визначенням, лежить «між словом і тілом», стаючи власницею слів і господинею часу:

я слухаю пісню америки
її гірські хребти і тунельний протяг
її мовчазне шосе
її гостру південну готику
її мух над мертвими тілами
її чорний океан і зелене колюче море

На цих двох поняттях, символах, метафорах – слово і тіло – споруджено всю поетичну матерію цієї книжки. Варіативність цих символів обростає, звичайно, деталями, почерпнутими з внутрішньої біографії авторки, її американського досвіду життя, а також стереотипів і знаків, що супроводжують Америку як країну. У поезії Луцишиної, принаймні, американського періоду, витримано баланс поміж внутрішніми, зовнішніми і метафізичними станами поетки та світу. У цих віршах відсутня будь-яка американська соціалка (безробітні, бомжі, кримінал, повії, анархісти тощо), зате існують міста, краєвиди, університетські кампуси; присутнє сильне жіноче начало (феміністки, секс, любов, коханець Джонні), а також стани іншого порядку – філософсько-медитативні, в яких слово і тіло займають центральне місце.

Вірші Луцишиної надзвичайно драматичні та іронічні, їх іронія ховається у ліричній драмі, котра розігрується поміж жінкою і чоловіком, поміж простором і часом, поміж реальністю та метафізикою:

серце, кажу я, серце
серце, серпе
ти що стинаєш покірний колос
котрий ляже крізь землю, в землю

Парадокс цієї збірки лежить на поверхні: книжка «Я слухаю пісню Америки» — не про Америку, хоча американські реалії тут проступають у тканині віршів із відповідною періодичністю. Це радше лірика пережованого серця, любовного розриву поміж ліричною героїнею і Джонні, якому вона постійно розповідає, переказує; шукає і не знаходить виходу ані в іронії, ані в сарказмі. Ця книжка не може бути виключно про Америку, бо письмо Луцишиної надто приватне у своїй суті і більш глибинне у своїх вимірах, це письмо для самотніх, для людей із «тонким серцем», вона пропонує небагато, але все це виміряно і зважено.

у дві тисячі десятому джонні
зробить із мене майже повію
жінку з тонким серцем
тоншим ніж бритва тіла

по телевізору показують річарда гіра
і джулію робертс
молодших за себе на багато років
колись і я буду молодша за себе

Незважаючи на згадки про Воленса Стівенса, Джулію Робертс, Майкла Джерсона, Новий Орлеан, Афіни зі штату Джорджія, тобто якісь зовнішні прояви американізму чи американських реалій, усе-таки Америка в О. Луцишиної прихована, вона невловима, як джазова мелодійка в опівнічному провінційному південному містечку.

джонні мене доконає
чи буде колись інший джонні
який би дивився невідривними очима
повними повітря

Книжка Луцишиної, по суті, скомпонована за принципом внутрішньої та зовнішньої симетрії, вірші досить чітко збалансовано за ліричною і драматичною сюжетними лініями. Лірична, а радше метафізична лінія творить асюжетну опозицію драматичній (американській, любовній, сексуальній, смертельній), хоча ці лінії могли б існувати одна від одної цілком автономно. У книжці вони то посислюють емоційну напругу поетичної оповіді, то послаблюють її. Ці метафізичні, безпредметні вірші могли бути написані Луцишиною будь-де із будь-якого приводу, вони не позначають місця, вони позначають час і стан. Але вірші, в яких фігурує Джонні, з яким ведеться боротьба, діалог, який є сексуальним партнером і коханцем, любленим і зрадливим, ненависним і бажаним, ці вірші могли бути написані тільки в Америці і не тільки тому, що фон аж надто американський, ці вірші прив’язані до місця любові, а воно має свої вулички, символи, міста, свою пам’ять, яку можна здобути лише в Америці. Пам’ять, яку коронує Америка.

Гладіолуси пахнуть смертю на цілий ранок.
Запахи найлегше забути а згадувати – не конче
Серце річ, яку возиш з собою на відпочинок
Серце – річ у мокрій торбинці, якій шепочеш

Якби позначити колір поетичної мови Оксани Луцишиної у цих віршах, то він мінливо змінний: ультрамарин флоридського неба, океанічної хвилі; зеленаві очі світлофорів, коричнева шкіра Нового Орлеану і спітнілих коханців; однак слова цих віршів не мають запаху, позбавлені оптичного приладдя місцевої урбаністики, поетка уникає цієї конкретики і предметності. Один із предметів, який її цікавить, —  це тіло: хоч «тіло – таки душа», «тіло – це те із чим злитися не дано». Насправді тіло для Луцишиної – метафізика, предмет, уособлення життя і смерті, любові й сексу, предмет, що позначає географічну та геометричну пристуність, або ж відсутність, предмет мови і мовчання, втіхи і ненависти, тіло має свої імена і стани, воно переходить певні метаморфози, воно стає Америкою.

А що зі словом?

Луцишина у своїй теперішній поезії багато взяла від своєї прози, але це зовсім не означає, що проза допомогла. Поезії проза допомогти не може, вона може допомогти поезії відокремитися інтонаційно, побувати, так би мовити, в ідеальному стані свого існування, в його музичній оболонці.  Музика у Луцишиної, це не Верленівський ідеал поезії, радше навпаки, це вихиляси з регтаймами (струни, що сплахують під пальцями музикантів, музиканти, які регочуть біля роялю, пальми, які музично хитаються) – це музика розбитого серця з його кришталевою оболонкою. Знову ж таки, якщо музику апріорі уважати за вищий порядок гармонії, то гармонія розбитого серця надто хистка та варіативна. Поетична ідея Луцишиної дисонує з джазом чи блюзом, що найбільше б пасувало для американської підкладки до цих віршів, пасувало б до віршів про Новий Орлеан, чи простих забігайлівок. Ця музика розпорошена, розірвана, деталізована до того рівня, коли музична фраза втрачає свій сенс, наче б вірші втрачали свої слова.

вірші у яких переважають символи -
приречені
зрештою, проза також.

Один персонаж із невеликої галереї реальних героїв у книжці Луцишиної становить моє глибше зацікавлення — це американський поет Воллес Стівенс, йому присвячено однойменний вірш, а в іншому – за назвою «Наша поезія», саме Стівенс символізує поезію і стає поетичною декларацією Луцишиної:

волес стівенс, похитуюючись, виходить у новоорлеанську ніч
балкони квітнуть мов сади семираміди
вулиця пахне гостро і солодко
соусами і сексом
волес стівенс відчуває приступ нудоти
заходить за ріг, притуляється обличчям до стіни
і довго дивиться на цеглину

яку досі бачив лише з відстані

У своєму знаменитому вірші «Тринадцять способів споглядати чорного дрозда» Стівенс доходить висновку, що:

A man and a woman
Are one.
A man and a woman and a blackbird
Are one.

Чоловік і жнка
Одне
Чоловік і жінка і дрізд
Одне

Не знаю, чи ця поетична формула Стівенса стала відправною точкою для Оксани Луцишиної, але вона розвинула її, витворивши поетичний контекст слова і тіла, в який опозиційні пари точно вписуються у своїй філософській суті (тіло і Америка, слово і смерть, чоловік і жінка, любов і секс). Хочу звернути увагу, що назва Стівенсового вірша цікава як сама назва, котра, наче ключ, може відімкнути нам вхід для розуміння поетичного тексту як такого та поетового світовідчуття. Поезія за Стівенсом – це тринадцять способів бачення і відчуття світу, себе, часу, простору; це триста тринадцть способів, це безконечна кількість способів. Це, по суті, багатовимірність і багатозначність слова та тіла. Тому Воллленс Стівенс зовсім не випадковий герой для Луцишиної, він ключовий гравець її американських віршів.

У книжці Оксани Луцишиної чергуються римовані вірші із верлібрами, що за авторським задумом, очевидно, авторка виявляє не лише формальний поетичний баланс, а й провокує діялог двох начал жіночого і чоловічого, плюса з мінусом, інь та янь. Поетична мова Луцишиної зазнала суттєвої деформації, порівняно з її першими поетичними книжками, до чого, без сумніву, спричинився її переїзд до США. Варто підкреслити сам переїзд, зміна території ще мало означає у складних метаморфозах мистецьких пошуків, які переходить кожен поет. Мабуть, на це «переродження» Оксану Луцишину наштовхнув західній дискурс та поетична пропозиція сучасної американської поезії, її захоплення Воллесом Стівенсом, можливо, його настанова про поезію, що вносить свій зміст і сенс у світову гармонію.

Для тих, хто погодиться з моєю тезою про поета та Америку, скажу, що, принаймні, одну поетичну заповідь Оксана Луцишина вже виконала.

Теги:

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати