Своє 55-річчя письменник Андрій Дурунда зустрів власними романом і повістю (ФОТО)

5 листопада виповнилося 55 літ закарпатському прозаїку Андрію Дурунді. Дві п’ятірки на своєму календарі він зустрів з двома новими книгами, які побачили світ у видавництві “Ґражда”. Це — художньо-документальний роман “Дерево на вітрах” (друге, доповнене видання) і повість “Вікторія регія”. Загалом же у творчому активі Дурунди — десять виданих книг.

Своє 55-річчя письменник Андрій Дурунда зустрів власними романом і повістю (ФОТО)

Як йому йшлося до цієї двоп'ятіркової напівкруглої дати? Про це — розмова з Андрієм Дурундою.

— Ми знаємося з тобою, Андрію, нівроку, понад сорок літ...

— Чудово пам'ятаю, як ми, тоді школярі, познайомилися на нараді робсількорів, яка проводилася у редакції Міжгірської районної газети "Радянська Верховина" (нині "Верховина"). Тоді систематично організовувалися подібні заходи. Жаль, що цього не робиться сьогодні...

— В ті часи й гонорар платили.

— О-о, для мене, учня, це була велика й неоціненна підмога. Першу мою замітку районка опублікувала, коли я вчився у шостому класі. Батько помер кілька років тому. Жив я в інтернаті. І коли отримав перший у житті гонорар — 94 копійки — це була радість. Не вірилося, що пишучи, можна ще й заробити.

— Ти розповідав, що навіть на поштові конверти в тебе не було грошей.

— А звідки бути грошам у багатодітної вдови? Я дописував у різні газети: обласні — "Молодь Закарпаття", "Закарпатську правду", республіканські журнал "Піонерія", газету "Зірка", всесоюзні — "Пионерская правда", "Юный ленинец", та ніхто не поміщав мої "шедеври". Це були віршики, замітки, замальовки... Але на конверти грошей не було, то я крав удома курячі яйця, ніс їх у місцеву крамницю, де їх приймали по 7 копійок за штуку. А конверт з маркою коштував п'ять копійок. Мати за це, звісно, не гладила мене по голівці, коли дітям не було за що хліб купити. Зате, коли я почав отримувати поштою по карбованцю чи й по два-три — материнській радості не було меж, що я вже щось можу сам собі заробити.

— Згадую, коли твою замітку на першій сторінці надрукувала "Зірка"...

— Це була розповідь до 8 Березня про мою маму-страдницю, яка у 47 літ лишилася вдовою з сімома дітьми. Під матеріалом була моя повна адреса: учень 7 класу Голятинської десятирічки на Міжгірщині. Господи, що було потім. Мені почали приходити листи не тільки з усіх областей України, а навіть з Росії! Не знаю, правда, як туди потрапила "Зірка". Писали дівчата з проханням познайомитися і листуватися, матері й цілі піонерські загони, старенькі люди і комсомольці. Спочатку був один лист, потім десять, двадцять, сімдесят... Було, що поштар приносив у шкільний інтернат їх повну сумку. Листів було понад сто за один день! Рекорд! Листоноша був старший чоловік, і якось сердито й підозріло дивився на мене, мов на якогось іноземного шпигуна чи великого шахрая-злодюгу... У його багаторічній поштарській практиці чи його колег подібного не було. Я не міг усі листівки навіть прочитати, а не те що відповісти. І тоді я з усією серйозністю зрозумів, яку велику силу має слово, публічне слово. Недарма Біблія починається словами, що спочатку було Слово...

— До речі, якщо вже мова зайшла про твою неньку. Я кілька разів бачив її, буваючи в Рекітах, у тому числі на фестивалі "Рекітське сузір'я". Навіть фото її зробив, яке красується у моєму робочому редакційному кабінеті...

— Я щиро дякую тобі за увагу до моєї неньки, яка так мало за своє життя мала добра. 25 листопада, якби Бог дав, їй виповниться 92 роки. Президент України присвоїв їй звання "Мати-героїня". Але колись, як помер її чоловік Ілько, зайшла до нас циганка-ворожка. Погадати на долоні. Подивившись на мамину порепану від тяжкої щоденної роботи долоню, мовила: "Дожиєш, жоно, до 83-х років. І вмреш нагло, на дорозі". Мати заперечила: де, мовляв, я дожию до таких літ, коли вже зараз, у п'ятдесят, не бирую. Але час йшов. Діти росли, здіймалися на свої крила, полишаючи материне гніздо. Не зчулася, коли 83 роки постукали у двері. Боже, як ми хвилювалися, як переживали, що ось і прийшла її смертна година і треба лишати цей світ... Та, дякувати Всевишньому, пережила той тяжкий рік і зараз топче ряст, радіє внукам, правнукам і праправнукам. А їх у неї, нівроку, 27.

— Має навіть — це я вже з преси знаю — правнуків-трійнят.

— Справді, у її внука Сергія, який виїхав на заробітки в Росію і там одружився, народилися троє синочків. Жаль, що не в Україні вони побачили світ, а на чужині... Про що говорити, коли 7 мільйонів наших співвітчизників сьогодні змушені шукати своє щастя на чужині.

— Неньку твою звати Марія. Тому ти і один з своїх романів так назвав — "Сльози Святої Марії", який згодом був відзначений обласною літературною премією ім. Ф. Потушняка.

— Твір має назву "Сльози Святої Марії", де Пресвята Діва — це Україна, яка плаче, бо гризуть її не лише чужі, а й свої. Плаче, що не може вийти на дорогу щастя, добробуту. Але Марія — це ще й мати Ісуса Христа. І найпоширеніше жіноче ім'я у слов'ян.

Доктор медичних наук, професор Михайло Ганич, єпископ світлої пам'яті Іван Маргітич та Андрій Дурунда під час презентації книги

Доктор медичних наук, професор Михайло Ганич, єпископ світлої пам'яті Іван Маргітич та Андрій Дурунда під час презентації книги "Замах на Паганіні"

— Твоя перша книжка вийшла у 1988 році. Це ще була радянська епоха...

— І сприятлива для нашого брата-письменника, бо тоді літератору за його труд платили, а зараз, аби вийшла книжка, повинен платити сам письменник. Усе стало з ніг на голову. Хоч у тій системі, радянській, були і свої мінуси: цензура, редакційні видавничі плани, куди простому смертному потрапити було дуже непросто. Зараз же — пиши, що хочеш. Видавай, як хочеш. Реалізуй видані книги теж, як хочеш. Повна свобода. Перша ж моя книжка новел та оповідань "Не карай самотністю", яка йшла до людей цілих сім років, у 1988-му побачила світ. Це — єдина книга, за яку я отримав гонорар: за нього тоді можна було купити десять гарних чоловічих костюмів. Це була приблизно річна середня зарплата. На наступні ж твори доводиться знаходити гроші самому. А це нині — архіскладно. Про що говорити, коли в цьому році вийшла моя повість "Вікторія регія", яку я написав 26 років тому, ще в радянські часи. А спонсори? Котрий найбагатший, той найскупіший. Але я їх не виню. Гроші — їхні, й вони роблять з ними що хочуть. Виню владу, яка опустила письменників на дно. У сусідній Росії, для прикладу, все навпаки. Письменника там цінують. Його нелегка робота належно оплачується, як за СРСР.

— Чому ж тоді вона не побачила світ? Адже у ній ідеться про першу хвилю української еміграції, і ти писав її саме до сторіччя тієї події?

— Готував я ту книжку у авральному порядку, якщо можна так сказати. Науковець Микола Зимомря — нині член Національної спілки письменників України, доктор філологічних наук, професор, мій земляк, повернувшись зі своєї чергової поїздки у Німеччину, де займався науковою діяльністю і не раз стрічався з нашими земляками, спонукав мене тоді до цієї роботи, Адже тема заробітчанства була актуальна як у той час, так і зараз... Я боявся братися за таке завдання: адже потрібно перелопатити масу художніх книг, довідників, енциклопедій тощо, аби побільше набрати матеріалу про країну, де ти ніколи не був і про яку доводиться писати художню річ. Треба володіти великими знаннями про неї, а тоді вже братися. У той час я працював інструктором оргвідділу Закарпатського облвиконкому. З ранку до пізньої ночі доводилося готувати усілякі доповідні, інформації, виступи начальству і т. д., і т. п. Чиновник — і все тут. А ще їздити по районах.

— Ти все ж справився із завданням.

— Бо пообіцяв. А слово для мене — закон. Я спав тоді по 3-4 години на добу. Вставав опівночі й до ранку писав. Потому вже йшов на роботу в обласний "білий дім". І так тривало кілька напружених місяців.

— Але до того треба ж було назбирати потрібну інформацію про Бразилію, бо у творі це видно, як кажуть, неозброєним оком...

— Півроку перед тим я вихідними і вечорами безвилазно сидів у бібліотеках, "набираючись" Бразилії, якщо можна так висловитися, живучи цією країною. Адже, як зауважував Стендаль, для того, щоб добре писати, треба добре знати. Поїхати ж туди в радянські часи, аби все побачити своїми очима, було неможливо... Це тепер — благодать: їде хто куди хоче. Були б тільки гроші, а тоді... У таких напружено-спартанських умовах народжувалася "Вікторія регія". Та, хоч як я не старався — вона тоді не вийшла, бо не було в ній соціалістичного реалізму, оптимізму і ще всяких там "ізмів", які вимагалися тодішніми радянськими приписами. І лежала вона собі так спокійненько понад чверть століття у моїй шухляді, де ще багато моїх невиданих повістей, оповідань та новел.

— Проблема, піднята у повісті, не втратила своєї гостроти й нині. Скільки нашого люду гине по тих заробітках. Навіть пам'ятник загиблим у закордонні спорудили в Колочаві.

— Надзвичайно гаряча тема, просто болюча. Адже сьогодні майже сім мільйонів наших співвітчизників — а це у своїй абсолютній більшості молоді чоловіки й жінки — знаходяться у далекому й близькому закордонні, аби заробити на хліб насущний. Це — населення середньої європейської держави. До слова, я й сам знаю гіркий присмак хліба чужини. Не маючи змоги вижити за свої літературні труди, одразу після розпаду СРСР я кілька місяців працював чорноробом у Греції, Будапешті, виконуючи найбруднішу роботу, на яку ніхто з корінних мешканців не погоджувався. Але мені, як письменнику, це треба було відчути на власній шкурі і потому дещо допрацювати у згаданій повісті. Письменник повинен багато що відчути на собі, немало пережити, аби душа його дозріла до такої стадії, коли переповнена і не писати вже просто не можеш. Не варто вимучувати з себе твір. Треба, щоби він мучив тебе, не давав спокою, рвався у світ. Тоді ти з собою вже нічого подіяти не можеш і сідаєш за письмовий стіл... Загальновідомо, що проза — це труд волів. Крім житейського досвіду, потрібна ще велика працездатність...

— Ти зараз один з кращих нарисовців області. Недарма твою книжку нарисів про кращих людей Закарпаття "Замах на Паганіні" відзначено Міжнародною літературною премією імені Б. Лепкого.

— Там я розповідаю про живих героїв нашого часу. Адже в нас як звикли: коли людина жива — її скубуть, а коли помре — хвалять. Я ж вважаю: живій людині треба воздати належне. Любити й цінити треба живих. Мертвих полюбить Бог. Серед 12 героїв цієї книги — світлої пам'яті єпископ Маргітич, ректор Ужгородського національного університету Володимир Сливка, людина, яка врятувала життя 40 людям, а сама стала інвалідом 1-ї групи, Томаш Сюч, а також шахіст-гросмейстер міжнародного класу Захар Єфименко, скрипаль, який зараз виступає з концертами по Європі, Михайло Штефко та інші достойники Срібної землі. Цікавою потім була презентація даного видання: я зібрав героїв книги і вони розповідали й розповідали про своє життя... Для мене нема нічого кращого, як писати про конкретних людей. Адже нема нецікавих особистостей. Про кожну можна писати роман. І не один. Адже людина — це таке велике багатство, такий Всесвіт, така велич!

— До твого п'ятдесятиріччя — Боже, як це зовсім недавно було! — вийшов твій літературний портрет під авторством Михайла Ряшка "Слово в сльозі". Епіграфом там вибрано слова нашого славетного земляка Петра Скунця:

Я поет із сумними очима,
але треба сміятись мені.
Я сміюся, так доля привчила,
тільки очі у мене сумні...

І справді: уже в самій назві твоїх творів — смуток: повість у новелах "Сльозинка на зеленім листку", роман "Сльози Святої Марії" та й повість у новелах "Не карай самотністю", книга "Невидимі пута" зрештою. А де радість, оптимізм?

— А чому особливо радіти? Що ми, так легко отримавши незалежність, зараз живемо гірше, аніж при Союзі? Що люди у зневірі, спиваються, не маючи змоги нормально працювати, отримувати квартири, безплатно вчитися і лікуватися? Мене болить душа за своїх людей, які достойні кращої долі. Як писав сивий великомученик України Олександр Довженко, письменник не повинен жити краще, як живе його народ. І я, вийшовши з його глибин, так зараз живу. І не заздрю особливо тим, які мають вілли і яхти, мільйонні статки. Багатий не той, хто має багато грошей, а той, хто може обійтися тими, що має.

На фестивалі

На фестивалі "Рекітське сузір'я". Зліва направо – члени Національної спілки письменників України Василь Кохан, Володимир Ковалик, Петро Скунць, Андрій Дурунда та Володимир Фединишинець

— Цьогоріч вийшло і друге видання твого художньо-документального роману "Дерево на вітрах". На перше видання я читав гарні відгуки докторів історичних наук Івана Короля та світлої пам'яті Омеляна Довганича, літературознавців Василя Пагирі та Михайла Ряшка, журналістки Ірини Гармасій та інших.

— За романом знято телефільм "Людино, від жінки народжена", сценарій до якого написав письменник, цьогорічний ювіляр Дмитро Кешеля. Це твір про славну сім'ю Сятинь з села Синевир, глава якої світлої пам'яті Лука Сятиня за нелегальний перехід угорсько-радянського кордону в 1940-му замість сподіваного радянського "раю" потрапив у концтабір, потім воював у корпусі генерала Свободи, був командиром партизанського загону в з'єднанні Станка під час Великої Вітчизняної. У мирний час став батьком одинадцяти дітей! Майже тридцять членів цієї великої родини стали фармацевтами. А один з них — Михайло Сятиня — став навіть доктором фармацевтичних наук, професором. Земляки обирали його депутатом Верховної Ради України.

— Традиційне: про плани?

— Ми — плануємо, а Бог — вирішує. Тому планувати — взагалі річ не зовсім вдячна. Треба жити. А тоді вже все інше. Особисто ж для мене жити — значить творити. Незважаючи ні на що і ні на кого. Навіть, коли книга замість радощів приносить прикрощі. І таке буває. Але всі труднощі життєві й негаразди треба сприймати як Божий іспит. Адже Всевишній посилає випробування тим, кого любить.

— Це чиста правда. Дякую за розмову. Успіхів тобі, друже.

— Спасибі. Взаємно. Усього найкращого тобі й читачам.

Василь Пилипчинець, mizgir.com.ua

13 листопада 2011р.

Теги: Андрій Дурунда, письменник

Коментарі

Lana 2011-12-22 / 12:54:57

андрій дурунда 2011-11-20 / 12:57:27
гарно дякую=)))))

Анна 2011-11-16 / 12:18:00
Андрій, прийми вітання!

НОВИНИ: Культура

10:01
Ужгородська Мала сцена незабаром святкуватиме третю річницю
13:33
В Ужгороді відкриють виставку робіт художників молодіжного об'єднання
09:11
В Ужгороді презентують книгу заслуженого журналіста України Сергія Тихого "Перемагають лише переможці"
15:57
В Ужгороді звучатимуть перлини духовної музики у виконанні хору Cantus
07:38
/ 2
Закарпатець Олександр Гаврош написав новий роман "Донос"
11:37
В Ужгороді презентували книги Івана Хланти
09:44
У Мукачеві відкрито персональну виставку Антона Секереша "Любов до рідного краю"
20:36
Закарпатська обласна філармонія готує цикл тематичних концертів "Шевченко in time"
09:23
Майже 90 художніх полотен "З подорожей по Карпатах" презентують в Ужгороді
16:35
У квітні Мукачево прийматиме всеукраїнський фестиваль-конкурс мистецтв "Перлина Закарпаття"
16:22
У Мукачівському замку відкриють персональну виставку Антона Секереша "Любов до рідного краю"
16:08
На Закарпатті вийшов друком третій випуск наукового щорічника "Етніка Карпат"
14:30
Виставку "Іконопис та сакральне мистецтво" врочисто закриють в обласному художньому музеї в Ужгороді
14:16
Відомі українські письменники завітають на Закарпаття у рамках літературного проекту "Мереживо"
12:18
До Дня усіх закоханих в обласній філармонії в Ужгороді пануватиме музичне кохання без меж
21:35
В Ужгороді відбувся І Відкритий конкурс юних піаністів імені Маріанни Валковської
20:31
Виставку з нагоди ювілею презентував закарпатський художник Йосип Бабинець
11:42
Художня "Зимова казка" Василя Вовчка панує на виставці митця в Ужгороді
16:40
Закарпатський художник Йосип Бабинець презентує виставку з нагоди ювілею
15:49
/ 1
У Свиднику стартує ювілейне міжнародне бієнале лляної тканини "З Кросно до Кросно"
07:02
/ 1
В Ужгородському скансені відбувається публічний захист дипломних робіт випускників Закарпатської академії мистецтв
16:18
Ансамбль "Угорські мелодії" потішить в Ужгороді своїх шанувальників "Шедеврами з оперет Франца Легара"
12:12
У Тячеві відкрили етнографічну фотовиставку фотохудожника з Румунії Тимура Кіша
10:09
У Мукачеві відбувся творчий вечір відомого композитора і співака Ігоря Білика
09:53
100-річчя Олени Рудловчак розпочали відзначати у Пряшеві
» Всі новини