Із щоденника Сергія Федаки. Босоркані

Може, це у Москві вдалося би протягти таку тему, але в Ужгороді усі перестраховувалися, тому тему безжально зарубали. Замість дисертації маємо все ж півсотні окремих статей – опублікованих переважно у дорадянський час.

З тих журналів до наших днів дійшли лишень поодинокі примірники – в університетській бібліотеці, Закарпатському краєзнавчому музеї та в окремих колекціонерів. Це зараз в області усього кілька журналів, які то виходять, то надовго впадають у кому.

За чеських же часів їх було добрий десяток, причому виходили вони напрочуд регулярно. Режим Масарика платив вчителям кошти, які нині видаються просто фантастичними, то ж ті могли і журнали передплачувати, і книжки купувати, і вдягатися як пани. Та й мережу шкіл і сиротинців (по-нинішньому – дитячих будинків)у ту прокляту буржуазну добу чомусь не оптимізовували, а, навпаки, розширювали.

Нечисть ховалася по лісах і болотах, а до влади її не пускали. У нас же зараз щоденний Хелловін. Ю.Луценко навіть попросив 31 жовтня дати вихідний для його переслідувачів, бо ж їхнє свято на носі. Свято кельтське з походження, кельти для Закарпаття не чужі, мали колись під Мукачевим величезний металургійний і ковальський центр, звідки залізні вироби розходилися по всьому краю, а, може, і за перевали.

То ж гори Галіш і Ловачка таки були місцем відповідних обрядів ще тоді, коли по той бік Карпат про подібне і не чули. Але на зміну кельтам врешті-решт прийшли даки, потім сармати, гепіди, лангобарди, авари – усі з і своїми уявленнями про нечисту силу. Кінець кінцем тут оселися слов'яни, а поруч – угорці, румуни, німці і ще багато хто.

То ж такої гримучої суміші переказів про різних повітруль, гонихмарників та інших їм подібних, як на Закарпатті, немає більше ніде. Найповніше те все зібрав Ф.Потушняк, проте довести справу до кінцевого результату – видати єдиним збірником – так і не встиг. Це зроблено тільки нині, через 51 рік після його смерті, коли побачила світ 523-сторінкова книжка "Ворожки осійських босоркань. Зібрав Федір Потушняк. Ушорив Іван Петровцій".

Укладач додав наприкінці і півсотні сторінок своїх "босоркунських віршів". Видання наполовину репринтне – сторінки старих журналів перефотографовано і відтворено в одному форматі. Це не полегшує читання, але створює відчуття занурення у ту далеку епоху, коли це писалося і публікувалося – наче безпосередньо спілкуєшся з автором. А в того оповіді – одна закрученіша за іншу.

Про дітовбивців, подорожі душі на той світ, демонів і чорнокнижників, недобрий погляд, опівнічників, мертву любов, самогубців, вовкулаків. Найбільше, звичайно, про відьом, які особливо люблять мешкати на готарі – межі між селами. Понад половину статей – не про демонологію, а на інші етнографічні теми – про толоку, обрядове викрадення жінок, народний одяг, писанки тощо. Є навіть "Соціологія села", а наприкінці – кілька статей з філософії і літературознавства.

Все вийшло як у піці, бо в доброго газди нічого не пропадає. Тому збірник дає цілісне уявлення про різносторонні інтереси науковця. Книжка, звичайно, не для гортання, а для повільного вдумливого читання і перечитування. Уперше практично всю закарпатську містику (але не тільки її) зібрано під однією обкладинкою, вона постає тепер не як окремі уривчасті курйози, а як цілісна і по-своєму гармонійна система уявлень про світ, породжених повсякденним спілкуванням наших предків з горами і долами, стрімкими потоками, темними хащами і сіножатями.

Навіть у містиці наш народ добродушний, із незмінним почуттям гумору і вірою в себе – це вчувається на кожній сторінці. Тому і вижили. І житимемо далі.

Теги: босоркані, демонологія

5 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати