На Закарпатті розпочинається ХІІ Міжнародний конкурс з української мови імені П. Яцика

Михайло Слабошпицький в прес-центрі "Закарпаття"

— Пане Михайле, мабуть, не зайве нагадати, як усе починалося, коли з'явилася ідея такого потужного масового заходу, що перетворився на своєрідний патріотичний марафон.

— Ідея належить канадському бізнесмену й меценату Петрові Яцику. Часто буваючи в Україні, він дивувався: ми запекло звинувачуємо всіх у своїх мовних негараздах, однак не можемо зібратися на силі зорганізувати якийсь серйозний проект з участю школярів і студентів, проект, який ставив би за мету піднесення самого соціального престижу української мови в Українській державі. Яцик оприлюднив свої міркування на зборах Ліги українських меценатів, його підтримали. Отож було вирішено проводити щось на кшталт олімпіади чи фестивалю з української мови. Я і тодішній виконавчий директор Освітньої фундації Петра Яцика Марко Стех розробляли положення про такий захід і його сценарій. Згодом усе це запропонували Міністерству освіти і науки України, де нашу ідею прийняли без особливого ентузіазму. І тільки за рік-два, коли міністром освіти став Василь Кремень, нашу ідею схвалили й конкретно підтримали. До честі Василя Кременя, він особисто відкривав кілька конкурсів, коли вони розпочиналися на Черкащині, Волині і Львівщині. Мовний турнір було визначено як міжнародний із легкої руки тодішнього першого заступника міністра освіти й науки академіка Ярослава Яцкова, який, уписуючи в положення про конкурс епітет "міжнародний", наголосив: закличемо до участі в цьому заході світову українську діаспору. Це було справді важливо, бо активізувало українські організації в різних куточках світу й сьогодні конкурс відбувається не тільки на всьому просторі колишнього Союзу, а й у державах Східної Європи, США, Канади, Австралії, Швеції, Фінляндії, Греції, Італії, Іспанії, Португалії, Німеччини. Прапори цих країн прикрашають сцену столичного театру ім. І. Франка щороку в травні, коли там урочисто закриваємо черговий наш конкурс.

— У пресі говорилося, що ідею конкурсу імені П. Яцика вже запозичили в інших державах. Чи це так?

— Справді так. Подібні мовні змагання почали проводити в Казахстані. Років шість-сім тому радник посла Казахстану в Україні пан Жанбатиров докладно інтерв'ював мене на теми нашого марафону, ознайомлювався з положенням про нього і з його сценарієм. Він високо оцінив цей захід, назвавши його важливою державною роботою. Потім уже Росія почала проводити свій конкурс із, ясна річ, російської мови. Щоправда, тільки для представників країн СНД. Особливо активно в цьому справувався тодішній московський мер Лужков.

— Цей конкурс, зважаючи на масовість його учасників, а також на поважні розміри грошових премій для переможців і призерів, вимагає багато коштів. Звідки вони беруться?

— Перший конкурс відбувся коштом Петра Яцика та групи меценатів, які профінансували всі можливі витрати заходу включно з преміями переможців і призерів різних етапів турніру. Досить сказати, що преміальний фонд був еквівалентним 127 тис. доларів.

—  Гроші для школярів — такого ще не було. Як у нас зустріли таку новину?

— Дехто кинувся на нас в атаку: "Гроші розбещують дітей!", "Це аморальна американізація благородної справи!", "Українські діти повинні бути патріотами від самісінького народження і їх нічого заохочувати грошима до вивчення рідної мови" — таких пристрасних філіпік ми тоді наслухалися немало. Однак Яцик був непохитний: грошові премії мають потвердити, що це дуже важлива перемога в турнірі знавців державної мови, нічого поганого у винагородженні немає. А потім усі звикли до такої форми винагородження. Жодного опонента тут ми не маємо. Замовкли й ті, хто вважав, що конкурс — це нерозумне марнотратство: мовляв, краще ці гроші віддати на інші українські проекти. Меценати твердо стояли на своєму: гроші — наші, тож дозвольте нам вирішувати, на що їх давати, це наша особиста справа і наше право.

— Добре пам'ятаю закриття першого конкурсу в столичній філармонії. На урочистості несподівано з'явився в супроводі високих державних посадовців президент Леонід Кучма. Разом із Петром Яциком він нагороджував переможців і призерів. Це була своєрідна сенсація...

— Коли мені за день до події стало відомо, що на ній буде Леонід Кучма, я сказав про це своєму приятелеві. Він з великою іронією поставився до такої звістки: мовляв, Президентові нічого робити, то він ходитиме по таких заходах. Один із колег мені після тієї події пояснював: Кучмі для іміджу потрібна була участь у закритті конкурсу, а ти торжествуєш!..
Може, й так. Але, дивлячись зі свого боку, не можу не відзначити, що для нашої справи це була дуже відчутна підтримка. З боку влади суспільству було послано сигнал, який легітимізував на всіх рівнях нашу ідею, що обернулася такою популярною і престижною щорічною подією в Україні й діаспорі. Після цього нам стало значно легше в організаційних клопотах і помітно знизився опір конкурсові на місцях.

— Чи була якась реакція на конкурс політичних сил і партій?

— Була. Коли турнір розгорнувся на повну силу й у ньому почали брати участь мільйони школярів, студентів та учнів профтехосвіти, нам активно пропонували премії різні партії. Але ми рішуче відмовилися й далі відмовляємося від цього. Будь-який громадянин України має право запропонувати від себе пожертву на конкурс і заслуговує на те, щоб його ім'я фігурувало в реєстрі благодійників проекту, оприлюдненому в пресі. Однак із партіями дискусії бути не може. Наша освіта має лишатися департизована й деполітизована. Тому на жодному нашому дипломі, який одержують переможці та призери конкурсу, ніколи не буде написано, що це відзнака, встановлена якоюсь із партій.

— Я свідок того, як конкурс ставав масовим. Пам'ятаю, у першому турнірі взяли участь понад двісті тисяч школярів, а в наступні роки лік пішов на мільйони. Регулярно стали проводити мовний марафон і Збройні сили України, надзвичайно активізувалася українська діаспора. Чим пояснюєте такий успіх конкурсу?

— Якби у молоді не було запиту на українську мову, якби це не було такою насущною потребою — знати державну мову в своїй державі, — то жодні меценати й жодне міністерство не заохотили б школярів і студентів до цього. Із перших кроків конкурс має потужну підтримку вчительства. По всій Україні словесники працюють у нашому проекті як волонтери, не вимагаючи винагороди за свою працю (часто — в понадурочний час). Це одна зі складових успіху нашої справи.

— Повернімося до теми грошей. Одинадцять конкурсів, які вже позаду, за моїми підрахунками, це понад мільйон доларів...

— Навіть більше — у межах мільйона триста тисяч.

— Оскільки фундація Петра Яцика вже кілька років фінансово не підтримує конкурс, де берете для нього кошти?

— Кошти дають юридичні та фізичні особи. Їх сотні. Назву деяких із них. Усі одинадцять мовних турнірів мали серйозну фінансову підтримку АТ "Фармацевтична фірма "Дарниця". Голова її наглядової ради Володимир Загорій — президент Ліги українських меценатів. До речі, "Дарниця" вже внесла кошти й на дванадцятий мовний марафон. Серед благодійників конкурсу АТ "Оболонь" на чолі з його президентом Олександром Слободяном. АКБ "Експрес-банк" (голова правління Юрій Джус), АТ "Ексімед" (голова Олександр Огороднійчук), Фундація імені Івана Багряного із США (президент Галина Воскобійник, фінансовий референт Олексій Коновал), Союз українок Австралії (голова Галина Касіян, секретар Валентина Домазар). Є люди, які фінансували всі одинадцять конкурсів. Скажімо, мій добрий приятель Леонід Ліщина з Торонто. Він має лауреатів своєї премії по всій Україні. В попередніх турнірах Ліщина виплачував по п'ять-десять премій. Нині вже маємо від нього кошти на премії в дванадцятому марафоні. Ці премії носять імена світлої пам'яті батьків Леоніда Ліщини. То прекрасна благодійна традиція, що живе в діаспорі: в пам'ять про своїх рідних робити ось такі добрі справи. Мовби замість квітів на їхні могили.

Щороку ми виплачуємо школярам і студентам премії, що носять ім'я незабутнього Дмитра Нитченка. (Не плутати їх із премією його ж імені, що її присуджує Ліга меценатів письменникам, журналістам, артистам, видавцям і меценатам за оборону українського друкованого слова). Кошти для відзначення призерів конкурсу надає донька письменника — письменниця Леся Богуславець (Леся Ткач). Це справді віддана донька свого батька. І то так характерно для неї, що відразу ж по смерті Дмитра Нитченка пані Леся пристала на мою пропозицію заснувати премію його імені, якою нагороджуватимемо саме за україноцентричність життя й діяння наших інтелігентів. Кошти на неї надає родина Нитченка й Ліга українських меценатів. Прикметно й те, що пані Леся відразу ж зреагувала й на конкурс з української мови, фондуючи "омолоджений" варіант нашої премії. Зрештою, чи не кожна грошова премія — цікавий і гарний сюжет. Скажімо, ми виплачували премії імені Тетяни Симиренко. Це група її приятельок із Канади після смерті Тетяни Володимирівни (знову-таки — замість квітів на її могилу) збирали поміж себе гроші й фінансували відзнаку, що носить славетне прізвище Симиренків. Школярі й студенти одержували премії імені Олександра Олеся й Олега Ольжича. Це син Ольжича і внук Олеся Олег Кандиба з Оттави фінансує відзнаки, що носять імена його діда й батька. А Олександр Харченко з Торонто встановив премії в пам'ять про свою дружину Любу. Роман Колісник (також із Торонто) присвячує уфондовану ним премію пам'яті дружини Галі. Наталя Осьмак із Києва, яка теж має сьогодні нагороджених своєю відзнакою чи не по всій Україні, присвячує премію батькові — президенту Української Головної Визвольної Ради. Одне слово, кожна нагорода нашого конкурсу має ім'я, історію та мотивацію.

Перед початком мовного марафону ми листовно звертаємося до найвідоміших представників національно-демократичного табору з пропозицією долучитися до меценатів цього заходу, встановивши свої премії. Не можна похвалитися їхнім великим ентузіазмом у відповідь на цю пропозицію — вони, як правило, німотствують у відповідь. Бо ж, мовлячи словами Євгена Чикаленка, любити Україну не тільки до глибини серця, а й до глибини своєї кишені дано не кожному — то вже талант особливий. Набагато легше й любіше виливати свою любов риторично. Однак є й приємні винятки: Михайло Косів, Володимир Стретович, Микола Кульчинський.

Кількасот премій одержали школярі й студенти від Юлії Тимошенко, яка особливо щедро підтримувала конкурс. Треба сказати: якщо в людини є бажання бути солідарною у боротьбі за українську мову, то вона завжди знайде можливість долучитися до цієї справи. Скажімо, редакція газети "Ваше здоров'я". Її редактор Микола Берник установив щорічні премії газети для призерів нашого турніру. Інформаційними спонсорами конкурсу стали "Літературна Україна" (редактор Сергій Козак), "Слово Просвіти" (Любов Голота), "Гарт" (Дмитро Іванов), "Віче-інформ" (Василь Простопчук), "Сім'я і дім" (Іван Корсак). Членами опікунської ради конкурсу стали Дмитро Павличко, Борис Олійник, Павло Мовчан, Микола Жулинський, Любов Голота, Володимир Шовкошитний. Наглядову раду в нас очолює Віктор Баранов. Чорним силам, які намагалися торік пустити під укіс наш конкурс, не вдалося цього зробити саме завдяки широкій підтримці громадськості.

— Ви маєте на увазі заснування Міністерством освіти альтернативного конкурсу імені Тараса Шевченка?

— Саме заснування такого заходу можна тільки вітати, оскільки стан української мови в Українській державі вимагає сотні заходів, які сприятимуть піднесенню престижу державної мови. Однак уважно вчитайтеся в положення про конкурс імені Шевченка. Там про українську мову йдеться чи не в останню чергу: література й мова національних меншин, а також література українська, а далі, "на підверстку" — начебто й мова українська... Головне моє звинувачення очільників Міносвіти — і передовсім міністра Табачника — полягає в тому, що торік уперше вчасно не було подано з Міносвіти команди: конкурс імені Петра Яцика розпочати. Команди — саме обласним управлінням освіти. Натомість — роз'яснення: цей конкурс самотужки — якщо вона того хоче — проводить Ліга українських меценатів, а якщо котресь управління освіти до цього долучиться, то Міносвіти і його міністр проти цього (і то вже тільки під тиском громадськості видушено з них ті "великодушні" запевнення) не заперечують...

— Чи позначилося це на конкурсі?

— Конкурс зазнав втрат. На Сумщині його не проводили серед школярів, тільки серед учнів профтехосвіти. Досі не можемо з'ясувати, чи був він на Харківщині. Знаємо, що був проведений серед студентів — цим завдячуємо професорові й письменникові Володимиру Калашникові, який зініціював і допильнував цю справу.

— Ще раз повернуся до теми коштів для конкурсу. Чи зверталися Ви до олігархів?

— Так. Але наші олігархи, за мізерним винятком, не мають у душі бодай найменшого натяку на якийсь національний сантимент. Вони так звані общечєловєкі. Часом із совковською ментальністю. Чи можете уявити, щоб українську мову раптом узялися підтримувати Коломойський або Фельдман. Та швидше небо впаде на землю, ніж це станеться! Зате вони готовно підтримають те, що спрямоване проти української національної справи. Вся їхня соціальна поведенція неспростовно те потверджує.

— Якщо вдатися до попередніх підсумків, то як оцінюєте організацію конкурсів у областях?

— Як правило, на високому організаційному рівні турнір відбувається в Кіровоградській, Чернігівській, Рівненській областях, на Черкащині, Львівщині, Буковині, Київщині. Значно нижчий рівень у столиці України. Розчаровує Волинь — у Луцьку під час закриття обласного етапу школярів заганяють у якийсь інтернат, де їм скоромовкою говорять правильні слова і вручають дипломи. А такого резонансного свята (скажімо, в театрі чи в філармонії), як це бачимо у Львові, Чернівцях, Чернігові чи Кіровограді, у Луцьку жодного разу не було. І це дуже дивно, оскільки Луцьк — місто справді українське й українськомовне. Звичайно, претензії тут передовсім до керівників освіти Волині. На все є — або її немає — добра воля очільників освіти. Скажімо, торік Лігу шарпали з різних боків ("Дайте грошей і на те, на те!..."), а ось Закарпаття провело все власним коштом. Навіть більше того: там знайшли великі кошти для грошових премій кільком десяткам школярів і студентів, належно відзначили вчителів, які підготували переможців і призерів мовного змагання. Отож можна зробити висновок: хто хоче добре робити справу, той робить, а хто не хоче, той шукає різноманітні причини...

— Нещодавно ЗМІ повідомили про те, що переможці одинадцятого конкурсу, як і двох попередніх, одержуватимуть президентські стипендії. Це несподівано, оскільки було таке враження, що влада не підтримала одинадцятий мовний турнір...

— Якщо вважати владою тільки міністра Табачника, то це справді так. Однак широка патріотична громадськість апелювала до Президента країни Віктора Януковича з закликом: як і його два попередники, підтримувати мовний марафон. У відповідь на такі звернення з'явився президентський указ про призначення відповідних стипендій. І цього факту не можна недооцінювати. Для конкурсу він дуже важливий, оскільки це своєрідний сигнал владним структурам в Україні — конкурс імені Петра Яцика не якась підпільна акція тільки національно стурбованих людей. Для нас це підтримка й допомога.

— Із яким настроєм їдете на Закарпаття?

— Із найкращим. Тамтешня влада показує приклад справді позитивного ставлення до конкурсу. Найзахідніша область України дала емоційний сигнал: "Дванадцятий мовний марафон — розпочинаємо..." А ми додали: "Закарпаття — приклад для всієї України".

Теги: українська мова, Яцик, конкурс, Слабошпицький

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати