Дмитро Кешеля: У людини, яка знає про свою недосконалість, великі перспективи

Наше інтерв'ю з письменником Дмитром Кешелею незвичне. Драматург та журналіст, батько та син, чоловік та керівник, здається, насамперед він письменник. Бо всі ті попередні регалії – і родинні, і суспільні – у його творах важливі. Ми звикли казати про народну стихію в творах письменника. Звикли до його іронії, яка, як вогонь, займається у творі, перестрибуючи з гілку на гілку. Але найбільш щемливими у творах Дмитра Михайловича є питання. Безліч питань розсипані у його книжках. Так тільки діти вміють: про кожну річ, яку бачать та навіть уявляють, розпитувати дорослих. І, мабуть, за цю дитинність ми найбільше і вдячні письменнику. І тому невипадково сьогодні ми обрали таку інтимну форму розмови. Самі персонажі будуть питати Дмитра Кешелю, чому він їм дав життя, навіщо воно їм, що їм з ним робити?

Ідеш тоді по землі, ніби по зеленій пісні – радісній, щасливій  і відчуваєш, як із серця твого спадає зимова крига і усе єство випрозорюється, висвітлюється, ніжною й бентежною грудочкою сяйва спливає у грудях і застряє сльозою у горлі.

–  Кажуть, що Бог дає людині тільки ту ношу, яку вона може понести. Думаємо, що життя складається з випадковостей. Але насправді наше життя чітко визначено заздалегідь і регламентоване. Сума земних випадковостей складає залізну логіку небес. Безперечно, значною мірою від нас залежить, яким шляхом іти, чи хочемо ми свою ношу нести. Людина часто капітулює. Ми не стільки зазнаємо поразки, як капітулюємо перед труднощами.

Дотла згоріли і пам'ять, і любов – зостався лише попіл, але він ніяк не остигне цей попіл, Василю, пече інколи гірше за вогонь. Бо правду мовив колись мій няньо, що вогонь – як безжурна та бездумна молодість: а попіл – то вже мудрість вогню.

– Всі ми для чогось призначені. Якщо ти не виконуєш свою місію, тобі воздаcться. Особиcто я хочу сказати, що весь час пробував якось реалізувати себе – у землеробстві, виноградарстві, драматургії, літературі, журналістиці... Ця нереалізованість проявлялася в тому, що я весь час відчував свою недосконалістю, все життя боровся зі своєю недосконалістю. Оце якраз і є за самореалізацією.

Я завжди говорю молодим: маєш талант, будуть із тя люди. Але упаси Боже, щоб ти відчув себе досконалим. Бо тоді крах. Але вони більше послуговуються принципом народного піару: хвалять люди мамо вас, ви мене, а я вас. У людини, яка знає про свої недосконалість, великі перспективи.

Што мають робити наші верховинські душі по Москвах, інших грязних городах і заграницях? Верховинська душа останній притулок має знайти лем серед гір.

– Я пам'ятаю 50-ті роки, коли наші батьки працювали цілий рік без копійки, не було заробітків. Велике щастя, якщо на Великдень нам справили топанки, а на Різдво якусь куфайчину. І ми себе не вважали бідними. Бо всі такі були. Найстрашніше в цьому глобалізованому світі –  я помітив, що люди перестали співати. Колись йшли на роботу – чспівали, поверталися – теж. Жили тоді набагато бідніше. Але ніхто не казав цим людям, що на них чекає криза. Тому й був внутрішній настрій. Одна читачка мене спитала: у ваших книгах розповідається про такі страшні часи. А люди все одно жили. Гортія за пец, а Сталіна на стіну, потім портрети знову помінялися. Але люди знали: раз Богонько дав життя, треба його прожити гідно.

Мене не раз батько питав: який там прапор в Ужгороді? Так, ніби цікавився:  яка там погода? Казав, що кожна влада приносила свободу, культуру, писемність, але жодна не принесла міх кіндеріці. Мені дуже жаль, якщо б цей світ наших предків загубився. Та тільки за моє життя історія щонайменше сім разів переписувалася. Тому я маю власну точку зору на всі події, хай вона і хибна.

Господи Великий! Скільки буде світу, кожен приречений буде ось так, з відчаєм і благанням, запитувати: "Боже, чому саме я?"

– Недарма кого Бог любить, того і наказує. Може, смисл всього, що ми робимо, нам відкриється. Тому нам так потрібне минуле. Це фундамент, ставши на який ти знаєш, чи ти був щасливий. Скільки разів здається, сталася велика трагедія. Але минає час, і ти розумієш: коли б трапилося інакше, оце була б трагедія. Ми завжди хочемо тільки знаходити, тільки примножувати, а не втрачати. А втрати такі ж цінні, як і знахідки.

Він, цей невідомий Час, був навдивовижу ніжним, пахучим. У ньому було безтурботно, щасливо. Час, у який вона потрапила, був як хміль молодого вина, як запах троянди, щойно зацілованої до нестями весняним дощем.

– Мистецтво – це величезна ілюзія, величезна брехня, але вона відповідає справжній правді життя. Кажуть, що талант – це тихе божевілля в рамках здорового глузду. Я думаю, що мистецтво – це хвороба, причому невиліковна, хронічна. Але хвороба – це теж один із способів пізнання себе.

Здорову людину не зачіпають чужі проблеми. Знаєте, чому я пищу? Бо не хочу писати. Це парадокс. Скільки разів я казав собі: все, більше писати не буду! Грошей не платять, видавати важко і так далі, і так далі. Але напишеться абзац і вже так тебе веде, як у лісі, коли гриби збираєш. І починаєш радіти кожному образу, кожній метафорі. Тому я кажу: мені пишеться, бо не хочеться писати. І вже тобі байдуже, чи побачиш колись свою річ надрукованою, чи ні. У мистецтві ти маєш створити власний світ. Але зробити це так, щоб насамперед тобі цікаво там, всередині твору, жити.

Він просив помилування у кожної зірки, яка загорялася у високості, він благав кожну травинку, яка піднімалася із землі у цей весняний вечір, готовий був із хрестом на плечах усе життя колінкувати, аби лиш Господь відвів од нього караючу десницю.

– Вважаю, що добро і зло творять всесвітню гармонію. Коли б не було зла, ми не мали б стимули розвиватися. Інша справа, чи навчиться людина використати енергію зла у свою користь. Буває, виходиться книга. Зберуться друзі, починаються фанфари. Я себе заспокоюю. А опоненти, не люблю слово вороги, бо  для цивілізованої людини це слово звучить неприродно, мої опоненти накидаються в будь-який момент. Десь вийшла недоброзичлива стаття. десь ставиться стаття, десь хтось сказав критичне. Я ніколи не відповідав їм, не виправдовувався. А брався за розум, збирався в кулак. Намагався їм відповісти новими книгами, новими публікаціями. Тому своїми скромними успіхами завдячую більше опонентам ніж друзям. Хоча без цих обох не було б поступу. Друзі зігрівають, а вороги штовхають іти далі.

Якимись світлими, радісними передчуттями уже переживав успіх майбутнього твору. Однак, коли він уже був написаний, Михайлові здавалось, що це зовсім не те. А чому так ставалося, що думалося набагато прекрасніше, глибше, аніж виходило з-під пера, Голуб не міг пояснити.

– Я так пишу, ніби нічого не знаю. Мені казали, як складно п'єси писати. Звичайно, теоретичні моменти мені були відомі. Але я ніколи в них глибоко не влазив. Коли пишу, абсолютно всі умовності відкидаю: де та коли має наступати розв'язка і т.д., і т.д. Це не означає, що я не знаю теорії. Скільки разів казав, що писати не буду. Буду краще робити щось корисне для людей. Але минає трохи часу і відчуваю, що не можу без цього. Коли писав "Прирічанські характери", знав, що їх не надрукують. І тому писав, як на душу лягало. І раптом мені дзвонять ми будемо в "Молодій гвардії" видавати. Чи маєте щось нове?" Та я вже не пишу, – зізнався. Але пишу одну річ для себе. Отак і відіслав незакінчений роман. Там прочитали і відповіли: феноменально, видаємо. Це взагалі був рідкісний випадок, коли спочатку роман вийшов у Москві, а потім вже рідною мовою на Україні. Тому думаю: коли сам для себе пишеш, то пишеш для всіх. А коли для когось, то для корзини.

Теги: Кешеля, письменник, персонаж

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати