Олександр Мондич: «Розуміти мене не треба. Мене треба любити»

Йому – 52 роки. Виглядає значно молодше. Стрункий, як тополя. У 16-тирічному віці зацікавився східними релігіями і філософією. Із найзагадковішим закарпатським художником Павлом Бедзіром знайомий з 1979 року, з 84-го митці заприятелювали. Завдяки Бедзіру Саша почав практикувати йогу, перестав вживати м'яса, проводив курси голодування, 18-тиденне - найтриваліше.  Двічі побував на Тибеті. На початку 2011-го разом з колегою Наталкою Сімою організували і провели тематичну посттибетську виставку "Дороги, які нас вибирають" в Ужгороді. Резонанс був чималий.
 
Самозакоханий нарцис – таке перше враження від спілкування з Сашою. Згодом бачиш, що перед тобою - самодостатня людина, для якої свобода мислення та дій – понад усе. Ми зустрічалися чотири рази, проте не всі ще крапки над "і" розставлені. Та навряд чи вдасться це зробити, бо художник – то вічна загадка...

"Мені треба бути бідним, аби потрапити в рай?! Мені треба бути калікою, аби бути Богу угодним?!"

- Олександре, хто ви є і яка ваша роль, місія на цій планеті?

- За гороскопом я - Лев і Вітер. Вітром визначив мене приятель - відомий художник і астролог із Владивостока Сергій Сімаков. На своїй життєвій дорозі зустрічаю різних людей. Звертаю увагу на тих, у котрих є потенціал, бажання розвиватися, трансформуватися. Їм і допомагаю повірити у себе і йти до світла. 

- Філософія та кредо вашого життя.

- Перебувай у світлі, радості, любові, і воно тебе не покине або ти його притягуватимеш постійно, як магніт. Тобіш – тиражуй добро, помагай світлим силам розквітати, а темним загинатися. Як кажуть лами: до світла.

Для мене матеріальні блага не є самоціллю і не є першорядними. Але вагомі, тому що гроші дають свободу, бо якщо ти маєш гроші, то банально поїдеш куди хочеш. Маєш гроші, то візьмеш і купиш фарби. Але себе продати грошам, це значить підписати собі вирок. Тому що енергія грошей – одна із важких езотеричних енергій, з-під впливу яких дуже важко вийти.

- Яку філософію сповідуєте?

- Даосизм.

- А в чому він відрізняється від інших?

- Даосизм каже, що людина повинна розвиватися, трансформуватися, бути м'якою, бути легкою, приймати таку форму, яку диктує середовище. І в той же час думати, як Бог.

Індуїзм – це карма. Буддизм – твоя місія на цій планеті – впасти у нірвану, "покласти" на всіх і вся. Буддизм – це егоїстська релігія. Конфуціанство робить ставку на владу і на місце людини в ієрархії держави, і в ієрархії влади. Вчить, як виживати в соціумі. 

 - Чи треба вам іти далі, чи уже знайшли відповіді на запитання?

- Знайшов відповідь на головне запитання: для чого Бог створив людину? Творець зробив людину для того, щоб вона була щасливою. І дав їй волю вибору. Він послав її на цю планету  для радості. І східні релігії – індуїзм, буддизм, ламаїзм, конфуціанство -  говорять, що ми послані на Землю для радості. А такі релігії, як християнство, мусульманство стверджують, що ми послані сюди для страждання, а вже радість чекає нас в раю. У мене виникає багато риторичних запитань: мені треба бути бідним, аби потрапити в рай?! Мені треба бути калікою, кривим, злидарем, аби бути Богу угодним?! Зрозумійте, ця програма запущена людству для того, щоб ним маніпулювати і його використовувати. Бо радісна, вільна людина – проблемна для влади.

Маю власну концепцію щодо поділу людей за чотирма типами.

Перший: людина - святий. Другий: людина – людина. Це людина, яка поділяє людські цінності, живе за принципами: не тиражуй зло, роби добро, пізнавай світ, радій світу, тиражуй добро, перебувай у щасті і тиражуй щастя. Третій – людина – тварина, яка живе за принципом поїсти, хапанути, обманути, радіти, що когось надула. І четвертий тип - це людина – демон. Це людина, яка отримує задоволення від страждання інших, яка тиражує зло, цілеспрямовано працює на те, аби негатив на цій планеті культивувався, задає програми-розрушення.

Павло Бедзір: "Я себе визнав. Інших визнань мені не треба"

- Як ви познайомилися з Павлом Бедзіром і яким його пригадуєте?

- З Павлом Юрійовичем познайомився, коли мені було 20. За п'ять років почали "дружбанити". На 30-ліття Бедзір подарував мені свою картину. Згодом колеги визнали, що це - найкраща робота Бедзіра. Він неодноразово був у мене вдома в Мукачеві, любив до нас приїжджати. Бувало, що жив у нас півроку. 

 - Павло Бедзір сказав про своє мистецтво так: "Я себе визнав. Інших визнань мені не треба". Чи вважаєте ви себе талановитим, геніальним і чи важливо, коли ти сам даєш собі визнання, а не чекаєш того визнання від суспільства?

- Павло Юрійович таким чином захищав себе. Він був настільки тонкою, ранимою людиною, що великий процент його енергії ішов на те, щоб цього в ньому не побачили. Він запаковував себе у броню, як той броненосець, щоб не відчувати болю. А сенсори болю у нього були дуже чутливі.
Сам до себе ставлюся іронічно, тому що все у житті вважаю бавкою: ми всі бавимося – хто бавиться в пісочниці, а хто бавиться планетою, і серйозно сприймати свою діяльність, роздуватися і любуватися собою, це - заковувати себе в пута величності, виділеності. Для мене це примітивні, недалекі і хибні шляхи. Людина, яка трансформується, яка розвивається,  вона ніколи не є у законсервованому стабільному і "комфортному" стані. Забронзовіти – це значить перестати іти вперед, деградувати.

Не зрадити принципам, які роблять мене зібраним і цілісним, є найважливішим для мене. Найважливішим для особистості є те, аби перед лицем совісті не було соромно. А інші деталі несуттєві – чи ти великий художник, чи ти невеликий художник, чи ти великий свинопас, чи невеликий свинопас. Великий – це комплекс влади, комплекс слави. Велич людини повинні визначати глядачі, оточення, люди, час.

Занижена самооцінка – це дуже трагічно, це ж дитячі проблеми. Сформована особистість повинна знати собі ціну. Але ціну адекватну. Не ілюзорну. Прочитай себе правильно. От розтягни себе, розкатай себе. Не роби собі ніяких компліментів. Ти повинен дивитися у суть, корінь, зрозуміти, чого вартуєш. Маєш сам собі щиро, принципово сказати всю правду і - розвиватися. І тоді буде точка відліку. Якщо ти знайшов точку відліку в собі, тоді ти знайдеш точку відліку у всіх і навколо себе можеш критично і адекватно все оцінювати і сприймати.

- Що ви перейняли у Павла Бедзіра?

- Що я перейняв у Бедзіра? Насамперед - іронічний погляд на життя. Почав прислуховуватися і серйозно сприймати такі знання, як йога. І його судження про місію людини на цьому світі. Я розділяв з ним тільки ті погляди, які сповідував сам.

"Щастям не треба розмахувати, бо його можна злякати"

- Творче середовище – це алкоголь, наркотики, коханки, коханці. Є чимало творчих людей, які курять травку, колять наркотики. Що скажете з цього приводу? Яке ваше ставлення до наркотиків?

- Різко негативне. Наркотики – це свідоме знищення мозку. Щоб відчути ейфорію, не обов'язково транквілізатори, психотропні на себе нап'ялювати. Є для того практики. Медитуй - і ти будеш у тому ж стані.

- Ви побували наркотики?

- Ні, не пробував. Студентом два рази покурив і зрозумів, що то рідкісна гидота, отрута. Вважаю, що моя родова програма сильна, і рід мене береже.

- Творчі люди – вразливі.

- Є таке.

- Вас легко розчулити?

- Розчулити легко. Але. Таня, я їх називаю "милицями", які в ту ж мить спрацьовують, як захисний запобіжник. Той біль переходить відразу в приємний смуток, а після – в іронію, а опісля – в самоіронію. Я навіть анекдоти складаю, які гуляють світом. Дуже приємно через роки почути їх: о, та це ж я придумав! – плескає в долоні.

- Коли востаннє плакали і від чого чи кого?

- Краще від чого плакати, як від кого. Мене може розчулити високохудожній опус – чи то фільм, чи то мелодія, чи то вірш. Все залежить від стану. Адже людині інколи треба цей розслаблений стан, такої ніжності, коли світ навколо добрий, у тебе все добре і ти вдячний, і тобі вдячні. Тоді людина відкрита, ті антени повернуті на благодать, і людині так хочеться покупатись у таємничій чутливості. Тоді вона беззахисна. І може щиро плакати.

- Ви щасливі?

- Щасливий тільки ідіот. Ми ж не говоримо про полярність, правда? Щастя - це глибоко інтимні речі. Раджу вам: не треба ним, щастям, помахувати, бо його можна злякати.

- У вас є гординя?

- Я не святий і недосконалий, звичайно, є гординя, але я працюю над собою, аби ту гординю затюкати, аби вона не висовувалася.

- Вам комфортно жити і працювати в Мукачеві?

- Сюди потрапив, бо женихався. Якщо людина не потребує від цього світу похвал, і бонуси як такі вона хоче отримувати за праведні вчинки, а не за неправедні вчинки, то мені всюди комфортно, навіть в Антарктиді. Якщо ти в ладах із собою, тобі всюди буде комфортно.

- Що вас надихає на творчість?

- Спонукає мене до творчості дуже успішна робота колеги. Мені хочеться намалювати так, як він, а то і краще. А ще - стан радості і задоволення від прожитого, пережитого.

- У всіх творчих людей є муза. Хто є вашою Музою?

- Взагалі то під музою чомусь вважають дівчину, до якої перебуваєш у стані закоханості. Але музою може бути те, що добре твоїм батькам, твоїм дітям, твоїм друзям. Для мене і одне, і друге є необхідним.

 "Причиною раптових недуг усіх членів сім'ї ставав придбаний живопис"

- Що має робити мистецтво 21 століття?

- Тільки не руйнувати. Є дуже багато деграданського мистецтва. Мені відомо про випадки, коли причиною раптових недуг усіх членів сім'ї ставав придбаний живопис.

Сучасне мистецтво змагатися з фотографією не має. Мистецтво має народжувати образи, а не заміняти фотоапарат. Має знаходити форми і вираження, які співзвучні 21 століттю.  Японці уже зробили таку фотографію, і великі – італійці, голландці, тим паче французи –  уже все сказали у фото та живописному реалізмі.

- Наскільки справляються художники 21 ст. зі своїми обов'язками?

- Які обов'язки? Нема сьогодні ніяких обов'язків.

- ... З місією?

- Місія художника – це штамп із соціалізму, що художник повинен будити маси.

Найважче у мистецтві - це знайти щось нове. І біда багатьох художників у тому, що вони експлуатують "удачно знайдений прийомчик", який їх годує, і все життя комфортно себе почувають. Колись першопрохідцями були Кашшай, Шутєв, і деякі творці наслідують їх, копіюють їх, і, дякуючи цьому, комфортно вписали себе під сонцем.

- Що собою являє мистецьке середовище Закарпаття?

- Провокаційне запитання. Розумієте, митець – він, як дитина: щось намалював і зразу хоче, щоб мама або тато похвалили. Десь це правильно, якщо людина обділена ніжністю, ласкою, турботою, увагою. Але митець справжній малює не для того, аби його хвалили, а тому, що він не може не малювати. А вже друге питання, чи ти вже з тим, що намалював, носишся, його нав'язуєш, його пропонуєш або банально його тичеш. І амбітність, вона хороша і цікава до того часу, доки вона не конкурує. Коли включаються конкуренти, тоді включаються і бажання виділитися, іншого опустивши. Це називається творче змагання. Офіційно.

- А неофіційно?

- А неофіційно... - довга пауза. – Виділеність. Ви-ді-ле-ність, - говорить протяжно. - Бути виділеним – це одна із підсвідомих проявів его. А его диктує у людині заздрість, бажання будь-яким чином доказати, що я успішніший, я ще кращий, а так як нема   потенціалу, тоді включаються підлість, коварство, маніакальність. Всі геніальні, всі супер-пупер. На щастя, я не у цій програмі. Я всіх закарпатських митців люблю, розумію, пояснюю їх собі, цікавих поважаю, нецікавим співчуваю. 

 - Як ви називаєте свій стиль, в якому працюєте?

- Не знаю. У різних стилях творю. Дивлюся свої роботи 80-х років, то вони інші, як теперішні. Лише по кольорах відчувається, що мої кольори ідуть канвою.

- А які ваші улюблені кольори?

- Любимі поєднання кольорів, я б сказав. Складні фіолетові, фіалові, складні трав'янисто-зелені, синьо-ультрамалинові, золотисто-жовті.

Олександр знайомить із наявними полотнами у майстерні. На більшості з них зображені гори, квіти, природа, фігуральні композиції, абстракції, портрети.

Мою увагу привернуло полотно із чоловіком з щасливою посмішкою на вустах. Його руки вказують на те, що він є трударем, землеробом. Картина має назву "Дай закурити". Олександр розповідає, що на полотні зображений німий селянин з Копашного.

- До нас підійшов чоловік і за допомогою рухів дав зрозуміти, що хоче закурити. Він працював на місцевій пилорамі, - пригадує художник.

- Що привабило  у цьому чоловікові?

- Дитячі очі дорослого каліки, які не мали болю.

-  Ви ще і дизайнер. Розкажіть, будь ласка, про цей напрямок своєї діяльності.

- Я займаюся оформленням інтер'єрів і екстер'єрів, комплексів, розробкою декоративно-прикладного мистецтва, логотипів, виготовляю вітражі, композиції, фірмові знаки. Архітектурну споруду перетворюю у житлову, естетично і художньо її оформлюю. До речі, логотип Закарпатського художньо-оформлювального комбінату я розробив ще юнаком на конкурсній основі. Цей комбінат існував під моїм фірмовим знаком поки не розпався разом із Радянським Союзом.

"Для соціуму я ненормальний, але якщо мене вабить Тибет, то я – нормальний"

 - Як ви прийшли до Тибету?

- До Тибету йшов із 16 років. Кожен з дитинства через інформацію, через мрії, через виховання, навчання  досягає вектору свого розвитку. Я із соціалізму родом, де були піонерія, комсомолія. Такі речі, як мріяти про казковість країни, в СРСР вважалися аномальними. Треба було мріяти про космонавта, про сталевара, про полярника. 

Добре, що моя професія десь формує свободу в сприйнятті. Художники, і взагалі творчі люди, дуже важко піддаються маніпулюванню і дресируванню. Я вважаю, що вільна людина легше прийде до таких територій, як Тибет, Гімалаї, аніж  людина, яка мусить ходити на завод і бути в програмі соціуму і соціального спільного чогось.

Відомий Валентин Сидоров написав про своє семиденне перебування у Гімалаях, це було опубліковано у журналі "Москва". Прочитавши цей опус в 16 років, відчув, що мені необхідно побувати на тих землях, у тих горах.

- Ви жили в традиційному середовищі інтелігентів, але....

- Так, але батьки давали мені право вибору. У мене не було: це можна, а цього не можна. До речі, батько був чи не єдиним директором школи у ті часи, який не був членом КПРС.

- Що вас привабило у тій розповіді? 

- Вимір, неймовірні світи, неймовірні простори і неймовірна краса гір. І благодать. Після потрапили до рук праці Реріха, багатьох відомих філософів і художників світового рівня, які підтвердили мою думку, що "порядні" чоловіки мають поїхати на Тибет, щоб відчути у житті точку виміру.

- У 16 років уже зрозуміли, що ви – "нормальний" чоловік?

- Для соціуму я ненормальний, але якщо мене вабить Тибет, то я – нормальний.

Набір, який називається успіх, тобто, хата, сите життя, машина, не є для мене тими цілями, які вартують життя. Є набагато цікавіші речі. Є духовні, і вони важливіші. У Тибеті я був уже два рази.  Вперше - у 2007 році. Тоді побував у Індії, Шанхаї, Китаї, Непалі, потім у Тибеті. Вдруге – у 2010-му. Готуюся до чергової поїздки.

- Чому стали саме художником? 

- Наскільки я пам'ятаю себе з дитинства, цікавим у проводженні часу було бажання малювати. У перших класах було бажання малювати учнів, після – бажання малювати батьків, потім природу, після, звичайно, подібне тягнеться до подібного, – я познайомився із справжнім художником Яном Михайловичем Пашком з Хуста. Він мій другий духовний батько, який дуже позитивно вплинув на мене. Так, бачачи, як він живе, його цінності, його сприйняття світу, я  зрозумів, що теж цього хочу.

- Де ви здобували малярську освіту?

- В Ужгородському художньому училищі, потім - у Львівському поліграфічному інституті. Навчався спочатку в художній студії при Палаці піонерів, потім у таборі юних художників, при соціалізмі були такі тусовки серйозні, Баконій Золтан Золтанович тим займався.

- Ви зростали у селі?

- У село Стеблівка, де я і народився, батьки переїхали, коли були немічними, до того жили в Хусті. Згодом переїхали до Нанкова. Після 15 років поїхав із села, і вдячний долі, що мої батьки ще живі, до них я можу приїжджати.

- Як потрапили до студії Баконія?

- Діяла програма, згідно з якою відстежували в області обдарованих дітей і влаштовували їх у табір юних художників два рази у рік – зимою і влітку. В такий спосіб соціалістична держава піклувалася про майбутні кадри. Бачите, який парадокс, буває, що за анекдот про комунізм "махровий" давали по голові і водночас допомагали розвиватися творчій молоді. Завдяки табору юних художників я знайомий із теперішніми своїми колегами. І ця дружба триває і тепер.

"Доки людина перебуватиме у процесі м'ясоїдіння, доти вона творитиме зло"

- Як давно ви - вегетаріанець?

- 24 роки.

- Ви лише м'яса не споживаєте?

- Теплокровних. Молочні продукти їм, окрім сирого молока.

- А рибу?

- Я - лактовегетаріанець. Є європейський і східноіндуський види вегетаріанства, де вони не їдять ні яєць, ні молока, ні сметани. Але у них є тисячі трав і сотні горіхів, їм не треба піклуватися про замінники їжі. І мені треба черпати десь енергію, бо фізично не встигаю харчуватися по-іншому. Але я радий, що вийшов з теми страждання, із цього ланцюга, бо їжа м'ясна – це їжа страждання. До речі, християнство хитро розмірковує на цю тему. Згідно з канонами християнства, є така заповідь: "Не убий". Там не написано, чи не вбий свиню, чи коня, чи людину, чи курку. Знайшли собі лазейку, компроміс: одне вбий, а друге не вбий. Я вважаю, доки людина перебуватиме у процесі м'ясоїдіння, доти вона творитиме зло. Людина доглядає рік свиню, а після ритуально її  вбиває, вереск чують діти, вони раді, що погризуть хвостика, ходить вдоволена і щаслива хазяйка. Це даремно не проходить на рівні енергетичному. З цього розпочинається лицемірство, хитрість, підлість. Навіщо бути у цій програмі, коли можна просто її оминути?

Наступне. Невже ви думаєте, що Бог настільки примітивний, що йому треба жертву? Або йому треба хвальбу? Невже Творець нуждається у тому, аби його хвалили? Це все попівські казки...  Не хочу  колюче казати.

Я не вірю, що Христос писав те, що йому тепер приписують. Коли вперше їздив до Непалу, то запитав Ламу: "Куди поділися 18 років біографії Ісуса Христа? Правда, що пророк, син Божий у християнстві був на вашій території?" Так, каже, у наших монастирях є манускрипти, які вказують на те, що Христос був на цих землях, він тут проходив практики, вчився ходити по воді, воскрешати, це все йоги високої посвяти. У мене запитання:  чому Ватикан зашифрував всі  його записи? Бібліотека Ватикану – найсекретніша. Тому що монополія на знання є монополією на владу.

- А батьки ваші розуміють вас?

- Розуміти мене не треба. Мене треба любити, - робить довгу паузу. – Ви не згодні?

Любов все собі пояснить. На своєму рівні. Ну невже своєму 80-літньому батькові я буду пояснювати, де філософія, де істина? Якщо він мене любить, то знайде для себе пояснення. І моє пояснення з його поясненням не обов'язково пересічеться. Але він любить мене. Він собі все пояснить на своєму рівні. А це перший фактор. Таке ж і в коханні. Таке ж і у відносинах. Якщо людина любить, то вона цей негатив зможе трансформувати, загасити і з тою божою, наповненою світлом любов'ю, підійти до любимого. А розум має претензії, розум має образу, має хитрість. Тільки любов, вона  спопелить і розставить все по полицях.

- Крім того, що ви любите малювати, що ще любите?

- Я люблю подорожувати, люблю копатися у своїй бібліотеці, у своїй музиці, яку фактично досконало знаю. Люблю спілкуватися з однодумцями, люблю вивчати цікавих людей, радіти там, де радісно. Жити наповненим життям. Люблю колекціонувати. У мене є хороша колекція, але це тема іншого інтерв'ю.

- Чи збирається у вас творча інтелігенція, еліта?

- Збирається.

- А що робите?

- Не скромно, але я дуже впливаю на людей, які десь міняються.

- Ціль ваших зібрань?

- Ділимося інформацією.

- Це мукачівці?

- І не тільки. Є і німці, ужгородці, росіяни.

- Ви викладаєте?

- Інколи викладаю. До мене приходять на майстер-клас цікаві і підлітки, і дорослі і я даю їм уроки майстерності.

- А у навчальному закладі?

- Ні. Не хочу бути пов'язаним із якимись вузами. Я викладаю друзям. Воно нескромно, але серед друзів я маю кличку " ґуру", а я сміюся і кажу – "кенґуру".

Теги: Мондич, художник, Тибет, Павло Бедзір

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати