Саме вони 18 літ тому сміливо наважилися з найближчих Соймів повернутися у глухий ведмежий кут предків, у якому в 60-і роки минулого століття запанувала мертва тиша — його мешканці поголовно переселилися у сусідні села у пониззі. Майже два десятки літ вони тут, у піднебессі, самотньо жили і ґаздували на землі та обійсті — вирощували картоплю та іншу городину, тримали корови, вівці, косили і сушили траву і, звичайно, збирали гриби, що росли майже біля порога старої убогої хатини...
Господарювали до тих пір, поки вистачало сил. Снага вичерпалася, бо обидві незаміжні жінки — інваліди. Намір "дезертирувати" з безголосих Кужбеїв мали раніше, але трималися сестри-"робінзонки" до останнього — цієї зими твердо запланували зимувати у підніжжі — Соймах. Там, де колись жили під однією стріхою з сестрою Оленою. Тим паче, що хата збудована на два входи. Зять Бряників — пенсіонер Іван Блинда вже підсоблює у ремонті колись покинутого приміщення.
Догадуємося: у Соймах Калині та Анні, як-не-як, а нудно буде за Кужбеями з мальовничою природою. Воднораз скучно буде і за Бряничками тим, хто звик мандрувати у зникле високогірне село і тепло зустрічатися з гостинними сестрами, котрі тут тривалий час вели аскетичний спосіб життя.
Василь Пилипчинець, mizgir.com.ua
Наталка Майстренко 2011-09-03 / 22:38:00
Це наша карпатська трагедія. Не до Києва їхати треба, а в Сойми, якщо вже не в Кужбеї.
Опера- це, звичайно, сильно, "Юнону і Авось" в Лєнкомі, Кремера з Башметом послухати хотілось... Але 20 років - шусть- і розумієш, що матір рідна важливіше. А я вже, нажаль, в трелях цвіркунів розбираюся гірше, ніж в пасажах Мацуєва. Одним словом, втрачаю спільне з матір'ю- карпатською природою, мову вже її розумію не так, як англійську. Прикро...