Сергій Федака: Держава, яка існує всупереч

Було тоді дуже багато ілюзій і завищених сподівань, але не бракувало і сумнівів.  Все-таки українська економіка була зовсім не самодостатньою, а розвивалася в єдиному союзному комплексі. Ослаблення, а то й розрив багатьох зв'язків примусив до серйозної перебудови. Багато чого доводилося створювати взагалі з нуля. Найголовніше же, що більшість населення виявилася просто неготовою до життя в нових умовах. Це все зумовило значні труднощі росту, які цілком не подолані і досі. У плані демократії (і загальної, і економічної) Україна просунулась значно далі, ніж Росія чи Білорусія. Що ж до рівня життя, ми відстаємо і від них, і від усіх європейських країн (крім однієї Молдови). Натомість Україна лідирує за кількістю і масштабами олігархічних статків. 2006-2007 року, на які припав пік споживання, Україна найбільше від усіх інших європейських держав імпортувала іномарок, яхт,  ювелірних виробів тощо. Одним словом, як любили казати радянські публіцисти, країна контрастів. Більш того, парадоксів. У результаті фінансової кризи з осені 2008 року ці парадокси стали ще різкішими.

Втім дивують не так ці контрасти, як те, що Україна всупереч ним продовжує існувати. Попри численні помилки, яких припускалися різні влади (а змінилося вже чотири президенти і майже два десятки урядів), попри безпрецедентне розграбування національних багатств, попри всі викрутаси наших псевдо-еліт.  Україна вже кілька разів могла загинути, але запас міцності виявився значно більшим, ніж очікувалося. Пояснити цей феномен якимись раціональними моментами, чесно кажучи, неможливо. Настільки вражена корупцією, настільки знищувана зсередини  держава теоретично не може існувати. Не може, але якось існує. В принципі, Україна упродовж віків розвивалася не так завдяки, як усупереч. Нинішня доба аж ніяк не стала винятком.

Бо і нині ми рухаємось зовсім не тією вулицею, що веде до храму. Багато молодих європейських держав робили ставку на формування середнього класу, який і ставав там соціальною опорою держави. В сучасній же Україні, судячи з чинного Податкового кодексу, основну ставку зроблено не на дрібний і середній бізнес, а на великий капітал. Те ж саме бачимо, зокрема, у сільському господарстві. Судячи з того, як відбувається обговорення земельної реформи, ставка робиться не на фермерські  господарства, а на створення великих латифундій, орієнтованих перш за все на експорт хліба. Це однозначно не європейський шлях, тож наростаюче неприйняття нас Євросоюзом цілком закономірне. Ми не вписуємось у європейські парадигми розвитку. Ми будуємо щось принципово не європейське, що б там не казали наші дипломати. Але і не азійське, і не російське – це теж видно неозброєним оком. Це якийсь третій шлях – максимально ризикований і незвіданий.  

Ще одне, що принципово різнить сучасну Україну і від Європи, і від Росії – це феноменальна байдужість держави до власної культури. Показова заява М.Азарова на нещодавньому відкритті VII міжнародної книжкової виставки-ярмарки у Києві, приуроченої якраз до 20-річчя Незалежності. Мовляв, немає сучасної цікавої книжки, яку хотілося би почитати, тому він віддає перевагу класиці. Сам того не усвідомлюючи, прем'єр фактично дав негативну оцінку урядовій політиці у галузі культури. Вартісні книжки, звичайно, з'являються. І навіть поодинокі кінофільми у нас роблять, хоча вони так і не доходять до масового глядача. Але це все, швидше, винятки, а не правило. Щоб Україна мала власний гарантований якісний культурний продукт, держава має підтримувати його виробництво відповідною податковою політикою (як-от у Росії), стимулювати виробника, а не давити його, як це у нас відбувається на кожному кроці. Бо самосівом на культурній ниві проростає тільки бур'ян. Все якісне доводиться ретельно вирощувати, саме воно не з'явиться. Cплеск української книжності на зламі XVI-XVII ст. забезпечили щедрі пожертви  Костянтина Острозького та інших його братів по класу. Руська князівсько-боярська знать, сходячи з історичної арени, бодай зробила це красиво, піднісши на новий рівень книгописання,  започаткувавши книгодрукування, відкриваючи школи і колегії, оновлюючи храми. А скільки коштів вклали у розвиток закарпатської культури О.Духнович, А.Волошин чи О.Маркуш – і власних, і спонсорських! Хоч і вони могли би просто гірко поплакатися,  що нема у нас нічого вартісного,  і на тому опустити руки. Нинішня же держава обрала саме оцей шлях.

Як це все може існувати, незрозуміло. Мабуть, для описання України потрібні якісь принципово нові суспільствознавчі дисципліни на кшталт некласичної логіки, неевклідової геометрії тощо. Бо найбільші світові авторитети, починаючи від З.Бжезинського з С.Гантінгтоном і нижче, тільки розводять руками. І це вже 20 років. Дасть Бог, буде і 40, хоча пояснити це все одно неможливо.

Теги: незалежність, держава

6 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати