Кирило Галас: «Марко Бараболя на моїй життєвій дорозі»

Молоді поети, студенти Будапештського університету Йосип Архій та Кирило Галас, 1942 р.

Говорячи про Марка Бараболю, дуже хотів би не сфальшивити, сказати те знач­не, прав­диве, що залишилося б назавжди. Бо ця по­стать так заслужила того, щоб про неї завжди пам'ятати, згадувати добром та радісно диву­ватись, що За­кар­паття подарувало своєму на­родові, його культурі це надзвичайно оригі­нальне й своєрідно цільне явище.

 

Не хотілось би торкатись біографії цього ви­датного сатирика й гумориста, хо­ча, не при­ховую, вона мене упродовж довгих років, а то й десятиріч якось по-особ­ливому бентежила-тривожила. Своєю не до кінця з'ясованістю. Не хочу вже бу­ти дуже скромним (хай читач мені це пробачить великодушно) і не можу не ска­за­ти, що в довготривалому процесі прояснення його біографії – а це було в ат­мос­фе­рі всезагального нашого доносительства і сліжки не за­вжди легко, просто і... без­печно й вигідно тим більше – моя роль, гадаю, була далеко не оста­нньою. Ба­га­то чия увага була привернута до цієї людини моїми розмовами з різними людь­ми за різних обставин. Марко Бараболя є одним із тієї трійки – це Бараболя, Фе­нич, Станинець, – за яку я вів, хоч і не багатьом помітну й відому, але дов­го­три­ва­лу, наполегливу, скром­ну, гадаю, чесну, й небезрезультатну, як ба­чу, боротьбу. Так хотілося, щоб ці імена заслу­жено засвітились на нашому небосхилі, щоб наш за­гальнонаціональний культурний потік не за­лишив їх примуленими десь у за­тем-не­них закрутинах. І можу на старість скромно порадіти, що і Фенич дійшов до чи­та­ча, що і Станинець, нарешті, повернений на своє місце в нашій літературі, що й Мар­ко Бараболя стає загаль­нодоступним і звучить так, як цього заслуговує його прин­ципова безкомпромісна батьківщино-любна позиція, яка, наче у фокусі, кон­ден­су­вала усе те найкраще, що могла дати для спра­ви нашого загальнонародного про­цесу самоусві­домлення й консолідації найпередовіша части­на за­кар­па­то­ук­ра­їн­ської справді народної інте­лігенції до возз'єднання Закарпаття з Великою Ук­ра­ї­ною. Мої симпатії до Марка Бараболі чи­сто книжні, заочні – я ніколи не бачив йо­го особисто, хоча він і був лише на одинадцять років старший за мене і тому міг десь потрапи­ти в поле мого зору під час моїх гімназійних та студентських доріг. Та не потрапив, на жаль. Але незважаючи на все це, Марко Бараболя – одна з най­яскравіших сторінок у моїй сві­домості. Перше знайомство з цим "розбишакою" (так дещо уявлявся він тоді) сталося ще напри­кінці двадцятих років у початковій шко­лі, де мені до рук потрапляли номери дитячого жур­налу "Пчілка". Дотепер від­чу­ваю, як мене якось не то здивувала, не то вразила розкутість ав­тора, що до­зво­ляв собі у книжці так вести роз­мову з читачами. Ця бещкетність, яку я по-своєму вло­вив у його творах, стала дедалі по­добатись, викликати потяг до себе. На­вча­ю­чись у Хустській гімназії й будучи водночас вихован­цем єпархіального пра­во­слав­но­го інтернату, я не дуже цікавився "українофілами", до яких належав і Бараболя, бо наші вихователі, ро­сійські еміґранти-великодержавники, настирли­во при­щеп­лю­вали й нам свій погляд на речі, домагаючись неприйняття нами всього україн­сь­кого, незалежно від того, прогресивне воно чи непроґресивне – його просто в на­шій свідомості не сміло бути. Поза стінами інтернату цей дух утверджувався до пев­ної міри і в самій гімназії такими ж еміґрантами-росіянами, що працювали тут зна­ючими викладачами, та гру­пою закарпатців-русофілів, що йшли сліпо за ними, бу­дучи впевненими, що вершать якийсь патріотичний подвиг. У чому була і їхня ви­на, і їхня біда. їм, звичайно, було не по дорозі з такими, як Марко Бараболя. Та Мар­ко Бара­боля бульдозеристе проламувався в нашу свідомість, ми його не могли не помічати. Осо­бливо закарбувались у пам'яті сценки з нашо­го гімназійного жит­тя-буття в моєму рідному селі Ізі, коли наш земляк, товариш по гімназії, із сер­йоз­ни­ми претензіями на художника, Іван Васильович Гайду – слід наголосити: із пра­во­славної, до фанатизму зрусофілізованої, та все ж української Ізи, – ба­жа­ю­чи не раз розвесе­лити компанію, часто вдавався до декламації отих "беш­кет­ниць­ких" віршів Марка Бараболі, почерпнутих із тієї ж "Пчілки". Треба було ба­чити ту не­повторну виразисту міміку, циганкувато-злодійкуваті поблискуючі очі, про­мо­висті артистичні рухи тілом, жести рук, чути той осо­бливий, по-своєму роз­би­шаць­кий голос читця з цілою ґамою відповідних інтонацій, щоб бачи­ти, як Марко Ба­раболя робив свою важливу справу і якою була сила його впливу на тих, на кого бу­ла розрахована його дуже серйозна й глибока смислом творчість. Це вже я кажу за­­раз, із півсторічної відстані. Напевно, Іван Ва­сильович, сьогодні уже дідусь-пен­сіо­­нер, відо­мий самодіяльний художник, ще не забув тих запальних своїх ба­ра­бо­лин­ських читок, добре пам'ятає декламовані ним "просто так" твори Бараболі. Ще й нині так хотілось би почути в його інтерпретації слова Бараболі:

 

Хай Європа вража знає

 

Або з того ж твору:

 

 

Під час усього цього були ота міміка, оті очі, рухи, а потім реготливий сміх май­­же чи не до болю в животі. І ото "Б-б-бахну каламар об двері" наче й не пе­ре­ста­­вало звучати... Аж по сьогодні... Ще з того хлоп'ячого віку... Сприйняття сили Ба­­раболі-художника на новому витку відбулося в мене в 1942 році, під час нав­чан­­ня на відділі славістики й німецької філології в Будапештському університеті. Тоді я вже був у курсі багатьох питань славістики, ясно ба­чив свою колишню за­ту­маненість щодо національної приналежності до українського народу, свідомо пі­­шов на розрив у цих пита­ннях із принципами колишнього свого вчителя П.В.Лін­тура, що був теж жертвою недзельщини, вергунівщини та іншої еміґ­ран­т­сь­­кої великодержавно-шовіністичної, во­йовничо антиукраїнської стихії, від гніту якої він так і не захотів звільнитися до кінця сво­го життя, хоча, як фольклорист, чи­тав навіть дещо з Драгоманова, який мав би зламати і не такі стереотипи.

 

У Будапешті тоді ж завершував свою універ­ситетську освіту, розпочату ще в Кар­ловому університеті в Празі, відомий уже за часів ЧСР як поет-русофіл, Оме­лян Балецький, що на той час уже теж зірвав національну полуду з очей і вважав се­бе українцем. І ось у Балецького в 1942 році з'явилася збірка Марка Бараболі "З-під їдкого пера", видана в 1941 році в Празі у ви­давництві "Пробоєм" відомим во­ло­шинівським сподвижником Степаном Росохою, що родом із села Драгове. Не знаю, якими шляхами ця збірка примандрувала в Будапешт до Балецького. Мо­жли­во, її йому передав шурин, чоловік його сестри, колишній комендант Кар­пат­сь­кої Січі Клемпуш, що за угорської окупації сидів при­нишкло в Ясінні, уцілівши якось після розгро­му окупантами всього українського на Закар­патті. Якщо збірка бу­ла з рук Клемпуша, то не меншим питанням є, яким чином, ким і від ко­го вона бу­ла доставлена йому з Праги, Та не можна не припускати й іншого якогось дже­ре­­ла, крім Клемпуша. Так чи інакше, збірка була в нашому розпорядженні, ми ма­ли можливість читати її. Читання її були груповими. І читала­ся вона часто. Ми вже знали її майже всю на­пам'ять, але ще й ще хотілось, як і зараз хо­четься, пов­то­рення давно уже відомого, але все одно в такій подачі, на яку в світі був зда­т­ний лише один він – Іван Рознійчук, що вріс у нашу складну історію псевдонімом Мар­ко Ба­раболя. Читання ці – як перше, так і наступні – супроводилися таким смі­хом, до сліз, що я і зараз не можу пригадати, чи були в моєму житті ще якісь ін­ші випадки, щоб я так щиро, до знемоги сміявся. Пригадую, як упав від сміху на свою студентську койку, задравши ноги до стелі, Балецький, коли прозвучали ві­домі бараболинські слова:

 

Русин наш – кедь так юж треба –

 

А яке тонке, точне розуміння нашої націо­нально-соціальної загнаності вкла­де­но автором у слова Одного спеціаліста із твору "Продукція языков":

 

(Вія, вул, вол – тань, кунь, кобила),

 

А які почуття запалював сатирик дошкуль­но-карикатурним застосуванням на письмі панькевичівського вимушеного допотопного о:

 

 

Нашому поколінню все це до болю знайоме, усе воно нами пройдене й пе­рей­де­не. І немає нічого дивного, що представники цього покоління сприймали та й ще довго сприйматимуть це по-особливому, близько. І тоді не можна було, і сьо­год­ні теж, надивуватись ерудиції й далекогляд­ності Бараболі, який так чисто й чесно ба­чив наші національно-соціальні негаразди, безжаль­но оголюючи ті реакційні си­ли, що гальмували наші стражденні зусилля на тернистому шляху до своєї за­галь­но­національної спаяності.

 

 

 

А як неперевершено звучить "Проект авто­номії", про який турбувалася... "ра­діо­станція з Марсу", але тоді "марсіанської мови ще ніхто не розумів і справа зістала під знаком питан­ня"; тільки згодом "...наші славні філологи при помочі "ру­син­ської граматики третього емеру" розшифрували ті таємничі звуки". Виявляєть­ся, "русинська мова дуже подібна до марсіансь­кої". І марсіани, виходить, сиґ­на­лі­зу­вали: "Иртешетлуйте рыхло, во якой стадію нахождается переговориванье тычи­тель­ное автономъюма Карпаторос-орсаґа и долголи нам нужно тво­рити чеканье во дЬлЬ розлущенья сіей отазки". Ніяка в світі енциклопедія не здатна дорівнюватись цьо­му у відтворенні епохи, її перипетій. Читаєш це і мимоволі думаєш про оте не­сус­вітньо зухвале шарлатанство, що в наші дні конвульсивно пхається своїми бруд­нючими фантасмагоріями в нашу загальнонаціональну справу, тужачись хоч на якусь мить зупинити загаль-нонаціоінальний наш порив, нахваляючись навіть по­намарувати якісь деґрадаторські гра­матики, словники, енциклопедії, сотворити якусь баламутну історію, на якій мають зростати дегенерати. Та Марко Бараболя давно вже вас ущент розтрощив, Непрошені граматисти, словникарі, ен­ци­кло­пе­дис­ти! Читайте його і впізнавайте себе!

 

А як злободенно звучав параграф 7 "Права громадян" згаданого проекту! А сло­ва в пара­графі 8 про те, що "коминярі мають вибирати­ся виключно з місцевого на­селення", що мова населення буде встановлена додатково, як тільки винайдуть "пер­петуум мобіле"! А пара­граф 3 – про герб, яким мав бути... слимак!

 

Але сміх сміхом, та не для сміху лише творив Іван Рознійчук. Ми і це пре­крас­но розуміли. То­му замислювались, діяли...

 

Я дуже зрадів, коли на початку сорокових років (1943) на сторінках "Лі­те­ра­тур­ної неділі", поруч із Боршошем-Кум'ятським, Феничем, Потушняком, Ста­нин­цем, Дем'яном та ін., винир­нув і Марко Бараболя. Ні, "Літературна неділя" далеко не була нашим ідеалом. Ми прекрасно усвідомлювали, яку мету переслідували чер­го­ві, на цей раз будапештські наші "старші брати", запускаючи її. Так що до неї да­леко не в усьо­му було тільки прихильне ставлення. Але ми розуміли й те, що це бу­ло за тих умов єдине майже видання, у якому була хоч яка-така мо­жливість ле­галь­но задокументувати той життє­во важливий факт, що українська література, ук­раїнське слово в нашому краї живе, існує, всупереч окупаційному терору, сер­ві­ліс­тично підтримуваному антиукраїнською, назовні ру­софільською фенцико-бро­діїв­щиною, ніким і па­льцем не зачепленою (бо це вже аж потім угорсь­кі фашисти за­арештували Вакарова, що писав по-російськи, але не за вірші чи за мову, а за спів­працю з радянською розвідувальною групою, очолюваною Ференцом Патакі).

 

На жаль, у "Літературній неділі" Рознійчук далі не з'являвся, його, як тепер ві­до­мо, було мобілізовано в угорську армію. Після возз'єднання про Рознійчука го­во­ри­лося багато. Не обійшлося й без злісних ярликопришивайлівських вигадок, що він десь "там", серед "ворогів" то­що. Але не озивався сам Рознійчук. Не озивав­ся і вже й не озветься. А серед "ворогів" він не був. Був він, на жаль, серед "своїх", як свід­чать архіви. Прикро, що донині Марко Бараболя у себе вдома не був виданий як слід, не вкоріне­ний належно. Велика заслуга чехословацького вченого М.Моль­на­ра, що він у 1970 р., до шіст­десятиріччя від дня народження Івана Розній­чука, під­готував, упорядкував, прокоментував і видав у Пряшеві твори Марка Бараболі п.н. "Тутешняцька Губернія", напрочуд удало піді­бравши саме цю назву для збір­ки. Незмірно радію, що Марко Бараболя, нарешті, іде до своїх земляків у новому, давно очікуваному ви­данні. Радію, що для цього здійснив, скажу від­верто і щиро, своє­рідний подвиг наш колишній студент І. Ребрик, до якого дійшли й мої скромні нео­фіційні думки про Марка Бараболю, запали йому в свідомість і спонукали на по­шуки, завдяки яким гідно дописано трагічну, але чесну біографію Івана Роз­ній­чу­ка – на підставі достовірних архівних матеріалів, свідчень сучасників, знайо­мих, рідних видатного сина Закарпаття.

 

Сумно від того, що Іван Рознійчук передчас­но пішов із життя, не доживши до наших днів, що, підкошений туберкульозом, він, як полоне­ний, помер у да­ле­ко­му Краснодарському краї. Видно, ставлення до нього там було не найкра­щим, ма­буть, тим більше, що у своїй анкеті він чітко написав, що за національністю – ук­ра­ї­нець, що він навіть український літератор. Саме українець і український! Бо для нього це було немаловажним. Хай же буде це немаловажним і для нас, те­пе­ріш­ніх ушановувачів його творчості, його світлої пам'яті. І хай зникне наш сум, а на­томість хай з'явиться радість нової нашої зустрічі з непересічним народним та­лан­том!