У лемківській садибі

Закарпатське село Зарічево Перечинського району. Під горою Голицею – крита соломою, самотня хижа. У вічі війнуло архаїзмом. Ось-ось, здавалося, назустріч нам вибіжать Петер Ковач, одягнутий у капелюх із пір'ячком, та у вишиванці його дружина Марька. Це – колишні господарі лемківської садиби. Обійстю – понад сто літ. Нині тут діє єдиний в Україні етнографічний музей лемків "Лемківська садиба".

Є качалка, ти – господиня

Ця унікальна лемківська хата, розповідає Любов Пекар, завідуюча районного музею "Лемківська садиба", дивом уціліла по великій повені 70-х років минулого століття. Але все тут – як колись. Переступаємо поріг і потрапляємо в сіни. По праву руку – вітальня, по ліву – комора. В коморі – безліч дерев'яних речей. Господар хати Петер Ковач, довідуємось, – був столяром. Усі дерев'яні речі, виготовлені ним власноруч. Судячи з хатніх нажитків, сім'я належала до напівсередняків. Це виказує димар. Він виходить у сіни, звідти – на горище. Там зберігалося зерно. Обкурений врожай миші не гризуть. У бідняків хати були закуреними.

Втім, сіни тоді слугували за своєрідний холодильник. Чого тільки тут нема! Бочки з  квашеною капустою, бринзою. Домоткана білизна. Товчка для зерна, прядильний верстат. А ось качалка для галушок. Якщо господар з корчми інколи вертався надто веселим, у руках господині вона, бува, була грізною зброєю. Чоловіче, гуляй, та міру знай!

Найоригінальнішим експонатом є ручний млин. "Електрострумом" слугували міцні м'язи господарів. "Увімкнув у розетку", витер із чола піт – і борошно готове! Приміром, з грубого  кукурудзяного помолу. Тому й тоді не було стільки діабетиків. Мені подали залізну праску. Важкувата! Не потренувавшись заздалегідь, її не підняти. Або прапральна машинка! Це тобі не "Зануссі". Крихітка-господиня навряд чи донесе це диво-інструмент до потічка. А загалом, каже Любов Пекар, у музеї-садибі налічується 347 офіційно зареєстрованих оригінальних експонатів.

У серці Слов'янщини

Оглядаючи старовинні речі музею-садиби, наче торкаєшся історії. Усвідомлюєш, що ти – у серці Слов'янщини. Лемки в Зарічеві проживають із XIV століття. Про це говорить древній хрест, встановлений на околиці села. Саме в цих краях від давніх-давен плекався родючий ґрунт усвідомлення спорідненості народів, близьких не тільки спільною слов'янською колискою, а й схожою долею. Водночас важкою й героїчною.

Між тим професор Ужгородського національного університету Михайло Тиводар у праці "Етнічні та історичні традиції населення Українських Карпат кінця XVIII-ХХ століття", опублікованої в науковому збірнику "Карпатика", доводить, що етнографічний район закарпатських лемків займає населенні пункти, розташовані по правому березі верхів'я річки Уж. До цього списку він вніс сім сіл Великоберезнянщини та – два села Перечинщини: Новоселицю і Зарічеве.

На думку ж етнографа, члена Національної спілки письменників України, одного з ініціаторів створення Закарпатського обласного осередку товариства "Лемківщина", Івана Козака, етнографічна територія закарпатських лемків значно ширша. Крім вищезгаданих районів, на його думку, лемки проживають і в ряді населених пунктів Воловеччини, Свалявщини і навіть Іршавщини. "Наші діди-лемки, – сказав Іван Козак, – будували свої оселі як на правому, так і на лівому березі річки Уж неподалік доріг рядочком – хижка в хижку. Попереду – житлова кімната, за нею – сіни, комора, пеливня, хлів, сінаж. І все на одному "вінці" – під одним дахом. А на присадибній ділянці на чотирьох великих стовпах – оборіг для сіна.

Та найхарактерніше, що вирізняє лемків з-поміж інших закарпатських етнічних груп, це говірка. Приміром, замість літературного "тільки", "лише" – "лем", "віз", "піп", "стіл" – "вуз", "пуп", "стул". "Гуслі" – а не "скрипка", "гудак" – а не "скрипаль". Важливою прикметою лемківської говірки є наголос на передостанньому складі слова – вóда, –  а не водá, нá віру – а не на вíру, нáдале – а не надáлі.

Втім, однієї думки з Іваном Козаком і професор русинської та української мов Новосадського державного університету Юліян Тамаш (Югославія). Закарпатських лемків за всіма ознаками він відносить до галицьких. А лемківський наголос Юліян Тамаш пояснює дуже значним впливом польської мови. До речі, відомий дослідник-етнограф Володимир Гнатюк у своїй праці "Етнографічні матеріали з Угорської Русі" діалект лемків, після гуцулів, відніс до другої змішаної карпатської говірки, якою переважно розмовляють лемки Галичини та Закарпаття.

Мила моя, ти дрімала, я заснув...

Любов Пекар вмикає магнітофон. "Мила моя, ти дрімала, я заснув..." – полинула чарівна пісня народного артиста України Івана Поповича – закарпатського лемка за походженням. До речі, текст цієї пісні нині майже повністю літературний. Уперше її записав дослідник Володимир Гнатюк 1897 року аж у селі Коцур (Югославія) від емігрантки-лемківчанки Марії Стрімбер. "Мила моя, ти дрімала, я заспав. А хтось'ми з калапка пір'я взяв..." – лунала пісня.

Музей "Лемківська садиба" створено 1985 року. А через два роки йому присвоєно звання "Народного". При музеї-садибі діє народний фольклорний ансамбль "Лемківчанка". Ой, як красно співають бабусі! Нині, як повідомила колишній начальник управління культури та туризму Перечинської райдержадміністрації Марія Пекар, у Закарпатті проживає понад 100 тисяч лемків – цього славного праукраїнського карпатського племені.

Іван Жирош, Закарпатська Країна

Теги: лемки, музей, Зарічево, етнографічний

2 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати