У закарпатському Квасові на суботник вийшло 50 челядників

Село й насправді красиве, розташоване у мальовничій місцевості, до того ж воно  упорядковане краще за своїх крайових побратимів. – Тут живуть щасливі люди, – авторитетно "розписується" за всіх сільський голова Василь Губаль.  – По-перше, щасливі вже тим, що живуть на світі, по-друге, що мешкають не "десь там", а саме тут, у Квасові, що над  Боржавою. Село здавна вабило переселенців, місцина тут унікальна, наче аж райська – ліс, вода, узгірки, поля, цілюще повітря... Рельєф  тут порівну як гірський, так і низинний.

...А нині вся Берегівщина знає, що квасівський сільський голова Василь Губаль – газда, якому немає рівних у районі: і мурує, і косить, і сіє, і будує, і ремонтує, і бізнесує, добрих колег в інших населених пунктах має, з якими контактує і кращий досвід у них переймає. А ще він про рідне село, його людей, добробут їх дбає, проблеми кожної сім'ї знає. Зичливо до односельців ставиться – молодих і старих в обличчя впізнає. Його перший прихід у сільську раду відбувся п'ять літ тому. У селі це запримітили всі – із депутатами й однодумцями чимало добрих справ учинили, яруги покосили, навели лад там, де давненько ніхто нічого путнього не робив. Про порядок, сільське освітлення в нічну пору подбали, з районними керівниками кращі контакти налагодили.

До речі, українське Квасове, що розкинулося над тихоплинною Боржавою, яка огинає його з півночі на південь й під час дощів нерідко заливає, не мало своєї сільської ради – урядували тут із угорського Оросієва, тобто два села були об'єднані в одну сільраду. Та й колгосп мав назву „Дружба", що символізувало єдність і братання двох народів. На прикладі цих сіл, які ділила річка Боржава (хоча в радянські часи слово „ділила" не вживали, а навпаки казали – об'єднувала, останніми в колгоспі головували відповідно Йосип Сірчак і Карло Ерделі – перший помер, а другий став пенсіонером, відпрацювавши 15 років на керівних посадах у райраді та РДА), прославляли багатонаціональний край, вчили молодь інтернаціоналізму. Про родини, де чоловік – українець, а жінка – угорка чи навпаки, писали газети, з них брали приклад. У ідеологічному аспекті це  правильно, хоча в житті всяке бувало. Однак статистика свідчить, що інтернаціональні сім'ї розпадалися рідше, у них кохання цінували понад усе. У Квасові десятки невісток з Оросієва, а в останньому чимало зятів-квасівчан.

Живуть квасівчани та оросіївці мирно, не тужать, а Боржава тим часом свої води несе аж із полонин, що під горою Стій – через Свалявщину, Іршавщину, Виноградівщину, і впадає у Тису за селом Вари – під українсько-угорським кордоном.  Унікальна це місцина, вона нагадує джунглі – тут у тиху годину моторошно, а що вже казати про часи, коли вода піднімається до рекордних історичних позначок і заливає все довкола. У Варах це добре тямлять... Так само й Квасове за останнє п'ятнадцятиріччя потопало у каламутних хвилях аж двічі – у 1998 й 2001 роках. Перша повінь, що прийшлася на листопад, без  житла залишила 15 мешканців цього чудового села, а друга, березнева, виявилася більш руйнівною – понад чотири десятки родин або перебудували хати, або ж перебралися із низинної зони – в глиб села чи ж у Берегові купили оселі за державні гроші. Пам'ятається, як сюди неможливо було доїхати ні з боку Бене, ні через Береги – всюди вирувала вода. Але на ті часи сільська рада вже була самостійною – домігся цього нинішній підприємець Еміл Турані. Будучи фундатором створення органу місцевого самоврядування, він навіть референдум із цього приводу зініціював. Результат можна було передбачити наперед – люди захотіли мати свою сільську раду. То вже після пана Еміла, до слова, члена Національної спілки журналістів України, тут урядували Василь Шімон,  Йосип Чоловінець, а згодом у нелегкого воза впрягся Василь Губаль. Минулорічні вибори для цього 50-річного чоловіка стали своєрідним екзаменом,  і він його склав успішно. Тож, маючи певний досвід, у другій каденції чіткіше уявляє, що і як треба чинити, аби виправдати довіру понад 900 виборців, що мешкають у 345 хатах, більшість із яких – це будівлі 60-80 років минулого століття. Останніми роками зводили оселі хіба що новоявлені бізнесмени – споруджували двоповерхові котеджі, нашпиговуючи їх різноманітним сучасним начинням: модерними гаражами, машинами, параболічними антенами, комп'ютерами, Інтернетом, надсучасними вікнами-дверями, відеоспостереженнями тощо. Зараз теж розпочнеться активне будівництво в приватному секторі: є кілька десятків молодих заявників, що мріють про  власне житло – проект розрахований на 20 літ. За селом "наріжуть" кілька нових вулиць, ще й по 0,25 га землі дадуть кожному.  За таку привабливу ідею "боролися" ще попередники В. Губаля, та й сам він не одні владні коридори обійшов,  доки землевпорядники та архітектори з району дали "добро" на новий генплан, завдяки чому розширилися межі села й чимало довколишніх земель стали квасівськими.

Колишній директор школи І. Й. Білкей (1961-1990 р.р.), який 8 Березня святкував своє 75-річчя,  тримає в пам'яті не найкращі часи, які пережило село в минулому столітті. Післявоєнні злидні, як і по всьому Закарпаттю, правили бал до середини 50-х, а вже коли на ноги почав ставати колгосп,   то люди зажили краще, однак до заможності було ще неблизько. Іван Йосипович із гордістю розказав про своє майже тридцятирічне шкільне директорування, про те, як контактував із унікальним колгоспним керівником Йосипом Сірчаком, який не шкодував грошей на екскурсії та поїздки сільських дітей.   Побували школярі в найказковіших містах тодішнього Союзу РСР (Москва, Київ, Волгоград, Ялта, Каунас, Мінськ, Ленінград тощо). Нині освітянський ветеран пан Іван  чекає на ювілей братів із Москви та Ужгорода, навіть ремонт у хаті затіяв – до цієї славної дати хоче навести в оселі порядок. На жаль, нещодавно став удівцем, але оптимізму та інтересу до життя не втрачає: сум і самотність допомагають долати, як і колись, газети – уважно слідкує за новинами, передплачує  аж 12 видань, в тому числі й "Берегово". Після нього в дев'ятирічці директорував Іван Аннишинець, нині ж за керманича в цьому освітньому храмі – Ольга Турані. Але в Квасові ще є храм Божий, зведений у позаминулому столітті (1895 р.), де зараз триває серйозний ремонт. Починаючи від фундаменту й кінчаючи золотавим куполом, який ледь не у піднебессі вінчає хрест, – це робота майстрів-реставраторів із Тячева. Уночі тут яскраво горять ліхтарі, а сяйва стільки, що макові зерня можна збирати. Довкола церкви – столітні дуби, липи, що влітку духмяніють, лоскочучи ніздрі квасівчан (прикро, що недавно чиясь нечесна рука стяла могутнього дуба на кладовищі, про що повідомили редакцію екологи та активісти ГО "Зелений світ", а злодії з сусіднього села без найменшого докору совісті поцупили пилораму колишнього колгоспу "Боржава", завдавши збитків на суму 15 тис. грн.; щоправда, останніх завдяки зусиллям міліції вдалося "вирахувати").

Щойно тут почали зводити фару для місцевого священика Віталія Полянського – будматеріалів навезли стільки, що й на гранд-каштіль вистачить. Дай Боже сили всім: і тим, хто будує, і тим, хто молиться за здоров'я прихожан. Раз будують – значить у селі панотця шанують (а колишній священик отець Томаш, людина рідкісно щира й  доброї душі, світлого розуму,  залишив по собі добру згадку, нині ж готується до свого 80-річчя). Кажуть, що заборонив уживання спиртного на поминиках чи під час читання псавтирі. По-різному люди ставляться до цієї новації-заборони, хоча за упокій душі не завадило б ушанувати пам'ять померлого не тільки хвилиною мовчання, але й горло промочити чарчиною. Прикрість у тому, що деякі сельчани не знають міру й напиваються. Отже, про споруджувану фару. Тут колись була попівська хата, але потім у ній знання здобували діти місцевих трудівників, учительська розміщалася – до тих пір, доки не збудували на той час типову двоповерхову школу, на колгоспні, до речі, гроші (заробляли їх на підсобних промислах – займалися чеканкою, вирізьблюванням (орли, картини), виготовляли каолінову фарбу – такий цех давав мільйонні прибутки, а ще кар'єр був,  де  лупали камінь і продавали). Колись щорічно до неї прошкували понад 200 учнів, зараз їх кількість поменшала втричі – до 65. Вчительський колектив теж порідів, адже в деяких класах по 7-9 учнів. Демографічна ситуація почала погіршуватися з початку 90-х – в окремі роки в селі народжувалося 4-5 малят. Ніхто не знає, як вийти з ситуації (сільські дотепники жартують, що кохання вночі – не панацея від усіх бід). Хіба що на державу тримати орієнтир, яка вустами Президента Віктора Януковича й надалі обіцяє підтримувати молодих матерів  (якщо раніше щорічно тут на рушничок щастя ставали до двох десятків пар, то зараз у селі весіль  як кіт наплакав – по 4-6! ) У 30-х роках минулого століття на світ щорічно  з'являлося 30 хлопчиків і дівчат. А раз немає молоді – немає і весіль. Юнаки нерідко не одружуються з чарівними односельчанками, отож  їх автоматично "прибирають" до рук своїх легіні з далеких країв або "чужинці" з довколишніх Оросієва, Реміт, Бене, В. Берегів, Мужієва (приміром, торгашка Ольга Кузан має чоловіка грузина й мешкає у Руставі. Приїжджим приглянулися та повиходили за них заміж сільські красуні економіст Марія Турані, педагоги Ірина Бурчу, Валентина та Маргарита Соломки, Отілія Білкей, лікар Наталія Пецко та інші. Натомість квасівську "прописку" отримали Валентина Бурчу з Черкащини, Тетяна Бурчо, яка родом із Ільниці на Іршавщині, кримчанка Марина Білкей,  Галя Турані з Івано-Франківська. А раз нема нових сімей, то й голосів щебетливих малят у дитсадку меншає. Але це не завадило зробити євроремонт у дошкільному навчальному закладі, на відкриття якого приїхала вся керівна рать аж із Берегова – на чолі з самим головою РДА Ігорем Свищом. Він добре знаний серед місцевих жителів, адже родом із сусідніх Реміт – що також „розляглися" вздовж Боржави. До керівника району тут вельми поважне ставлення, та й він у Квасові почувається так, немов удома. З багатьма  знайомий із юності: з одними до школи у с. В. Береги ходив, з другими у футбол грав, з третіми бізнес свій розгортав...  
У село здавна полюбляють заглядати поважні гості: їдуть як на свята, так і в будні з райцентру, Ужгорода, навідуються зі Львова, Одеси, інших регіонів країни. Квасове – унікальне село, в ньому знаходиться один із дев'яти кам'яних середньовічних замків Закарпаття, який розташований на чолопку гори, де потічок Великий Ярок вливається в Боржаву (квасівці цю місцину називають чомусь "Город"). Кам'яні мури минулих століть і зараз нагадують, що населений пункт є одним із найстаріших у всьому краї, перші згадки про нього датовані ще до  нашої ери, а записи у церковній книзі почали з'являтися у 17 ст. (я не претендую на істину в останній інстанції з цього приводу, адже є багато нез'ясованих нюансів). Багато, до того ж цікаво та аргументовано писав на цю темуТ. Легоцький. Мовби продовжує це у своїх працях відомий закарпатський учений-історик, краєзнавець, археолог-дослідник Йосип Кобаль, уродженець, до слова, цього чудового села (торік ученому-історику виповнилося 50 років, він мешкає в Ужгороді, має сина-студента того ж самого істфаку УжНУ, де понад тридцять літ тому вчився й він сам). А у Квасові живуть і трудяться його батьки, які займаються бджолярством. Це ремесло колись було модним серед квасівчан, але зараз лише кілька сімей мають вулики та в сезон "качають" пахучий мед. Залюбки купляють цей натурпродукт не тільки сільські, але й міські жителі. Вихідці з села – найперші покупці Кобальового меду, а їх багато як у Берегові, так і в Ужгороді, навіть за межами краю. Не раз доводилося чути, що квасівчан по білому світу – як білого цвіту. Перебільшення в цьому нема  найменшого. Аби всіх порахувати та про них розказати, не вистачить газети. Володимир Білкей – фотожурналіст, живе в Києві, Йосип Бурчо – одесит, також за фахом журналіст (як і його племінниця Ярослава), власник кількох комерційних видань, а його дружина – головний редактор „Вечірньої Одеси", тої самої, яку редагував колись Борис Дерев'янко, розстріляний бандитами у середині 90-х посеред однієї з центральних вулиць південної Пальміри. Заступником голови райвиконкому, керівником райплану працював свого часу  Емеріх Пешпекі, дуже цікавий,  ерудований чоловік. Олександр Турані дослужився до військового полковника, був ад'ютантом багатьох воєначальників,  командуючого Південною групою військ, генерал-полковника Кривди в тому числі. Але так склалися обставини, що якось, приїхавши в рідний Ужгород, прошкував собі вулицею, коли з-за рогу зненацька налетіла на нього, невинного пішохода, „Волга" – за кермом була п'яна жінка. Травми виявилися несумісними з життям – він помер, залишивши на дружину чотирьох синів. Ігор, історик за фахом і художник за покликанням – найстарший. А взагалі квасівські Туранії – дуже поважні люди. Приємні та цікаві сіпвбесідники, ніколи не чекали, що хтось замість них щось зробить у житті, самі на себе працювали, сприймали довколишній світ по-філософськи. Як і брати Гопаки – Павло і Юлій, обидва художники, вчилися малярства в Ужгородському  училищі, а відтак освіту здобували у Львівському інституті худмистецтва. Нині живуть у Білорусі. Один із них залишив свій автограф на художньому панно в білоруському парламенті – це серйозне визнання вихідця із закарпатської глибинки. Колишній відомий взуттєвик, а нині підприємець – очільник одного з ринків у Берегові Юрій Сегляник, директор перлітового кар'єру Йосип Черешня, який щойно мав перемовини з німецькими фірмачами (КНАУФ) стосовно переробки цього виду сировини, Ігнац Міттельман, що свого часу був директором спортбази "Закарпаття" й опісля виїхав до Ізраїлю – теж квасівчани. У цьому переліку – мій старий приятель Іван Шаланкі, один із зачинателів фермерського руху на Берегівщині. Що вже казати про воїна-афганця Юрія Рущака, який вивчився на вертолітника й двічі був на війні у ДРА, але Бог милував його від смерті. А позаторік, виконуючи миротворчу місію, полетів на гелікоптері й був збитий афганським стінгером – додому привезли його у цинковій домовині. Батько настільки пройнявся печаллю через утрату сина, що й сам зліг і за два тижні пішов зі світу сього. За словами сільського голови В. Губаля, варто б назвати одну із сільських вулиць ім'ям цього мужнього офіцера, який своєю хоробрістю прославив село Квасово на увесь світ. Є в школі музей, то ж віриться, що й педагоги-односельці зроблять усе від них залежне,аби надовго зберегти пам'ять про цього офіцера. Сподіваємося, що так воно й станеться, тим паче, що бирів – людина діла, він давно уже мріє зібрати всіх вихідців із села й погомоніти з ними сердечно. Такі щасливі та щемливі миті випадають нечасто: хіба що на день села, який тут організовують влітку. Але багато не з'являється, бо роз'їжджаються по відпустках і відвідати свою малу батьківщину часу, як завше, не вистачає. Хоча село до такої урочистості обов'язково причепуриться: довкіллю лад дають уже тепер, ось і минулої суботи очільник Квасова подав приклад і зібрав 50 челядників, які прийшли з бензопилами, сокирами, іншим реманентом і своїм гужовим транспортом, і такий порядок при в'їзді в Квасово зробили, що око радіє. Вирубали чагарі, що псували не тільки краєвид, але й заважали рухові транспорту, товсті дерева розпиляли й чотирма возами доправили до дитсадка – буде чим зігріти 60 найменшеньких мешканців села (останніми двома-трьома роками їх народжується по 10-12).

І це лише початок – аналогічні суботники, які пан Василь просить не плутати з колишніми ленінськими виходами на позапланові роботи, проходитимуть аж до травня. Село, за словами В. Губаля, має виглядати, немов великонна писанка: чистота, порядок, акуратність на вулицях, у викошених канавах, на подвір'ях громадських закладів і установ, на приватних обійстях – це запорука того, що тут назавжди пропишеться девіз „Квасово – село високої культури та зразкового порядку". І цим гордитимуться всі, хто тут живе і для кого село є малою батьківщиною. Як-не-як, а пишатися вже зараз є чим, зокрема, сільські межі розширено до майже 500 гектарів, і нині початком села вважатиметься територія за бенянським мостом (навпроти дачного містечка), де й планують установити знак  із гербом  та емблемами Квасова, якими можуть бути і виноградна лоза, і замок, і каолінова глина, про яку було відомо ще тисячі літ тому нашим предкам, і ще чимало інших символів.

Ось така вона, сільська глибинка в натурі...

Теги: суботник, квасівчани, робота

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати