У пошуках солодкого життя — за кордон

Що це? Наївність? Безпечність? Дурість? Може й дійсно жінці не можна дозволяти вирішувати будь-які питання? Ні! Це називається одним-єдиним словом – відчай. Не маючи жодної можливості реалізуватися у власній державі, втративши на українських бездоріжжях рожеві мрії про принців на білих мерседесах, українські жінки правдами та неправдами намагаються втекти у місця, що мають можливість величатися таємничими та жаданими словами „Європа” й „Америка”.

Більшість із них навіть не усвідомлюють, наскільки болючими та непередбачуваними бувають наслідки таких дій. Не маючи жодних прав, будучи поза законом та культурою чужоземної держави, жінки часто стають жертвами торгівлі. Попит на них щодалі зростає. Цей бізнес займає 3-тє місце по прибутковості після продажу наркотиків і зброї. І наші громадянки успішно використовуються у так званій сфері розваг, а саме проституції.

Але жахає інший факт. Виявляється, що 30% потерпілих покидали Україну, знаючи, що займатимуться за кордоном проституцією. Які ж нелюдські умови життя штовхають наших співвітчизниць на такі кроки? Якщо копнути глибше, стає боляче за жіноцтво. Перш за все в очі впадає факт нестачі робочих місць. Центри зайнятості переповнені заявами, та відгук знаходить лише половина бажаючих жіночої статі, та й то переважно на низькооплачуваних роботах і часто не за фахом.

Не менш проблемними є питання материнства. Коли молодим парам задають питання про перспективу народження дитини, вони відповідають: „Нема за що”. І як би цинічно це не звучало, народження дитини це не лише диво, щастя і радість, це ще й величезні економічні витрати, які батьки не в змозі оплатити, а допомога держави часто більше схожа на подачку-знущання.

А як же бути тим жінкам, які змушені забезпечувати сім’ю? Як прокормити сімейство на зароблені кілька сотень українських гривень? От і втікають наші жіночки на чужину свідомо, розуміючи небезпеку, але свято вірячи, що їх оминуть неприємності й вони щасливо привезуть додому зароблені на власному здоров’ї кілька тисяч доларів, євро чи ще якоїсь там іноземної валюти.

Чому ж держава закриває очі на шалений людський потік за кордон? Села пустіють на очах, у містах газети повняться оголошеннями типу: „Продам, чи здам квартиру. Терміново.”. Ось так воно і робиться: терміново, часто необдумано, а інколи й спонтанно.

Держава втрачає не лише частину свого населення, не просто робочу силу, вона втрачає можливість існування у майбутньому. Адже більшість із тих, що емігрують, є жінками дітородного віку. Особливо трагічною є ситуація на заході України. За деякими даними свої домівки покинула половина жінок віком від 18 до 30 років. Якщо ситуація кардинально не зміниться, найближчим часом нам загрожуватиме не лише демографічна криза, але й економічна розруха, бо втрачаючи покоління, яке могло би з’явитися на світ, ми втрачаємо 10 – 15 мільйонів людей, які через 15 – 20 років працювали би на нашу державу, тим самим забезпечуючи гідну старість пенсіонерам, достатні соці-альні виплати населенню, що їх потребуватиме. На жаль, усвідомлення проблеми часто відбувається лише коли стикаєшся із нею. Тоді починаються пошуки вирішення, але у даному випадку варіант „поживемо-побачимо” малоефективний. Втрачене покоління не візьмеш у позику і не запросиш із іноземних держав.

Як же зняти порчу невдач із українського жіноцтва? Можливо, оголосити всесвітній пошук знахарів, ворожбитів, які б розірвали зачароване коло. Ні! Насправді нам потрібно лише звичайного, небайдужого погляду держави, яка у лиці своїх чиновників, напевне, могла би поліпшити становище жінки в українському суспільстві, перевівши її із категорії постійно зазнаючої тиску на повноправний щабель соціуму.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати