Із щоденника Сергія Федаки. Ювілей

Ювілей, хоч і не надто круглий, справді примушує заново осмислити суть тих давніш подій, а ще більше  місце Закарпаття в сучасній Україні. Неправда, ніби історія нічому не вчить. Ні, радянський режим, беручи під свій контроль Закарпаття, врахував деякі помилки попередньої чехословацької влади щодо краю. І для Кремля він був важливим перш за все як плацдарм впливу на сусідні країни Центрально-Східної Європи. Але водночас радянська держава розгорнула на кілька порядків сильнішу соціально-економічну політику щодо краю, аніж ті, що здійснювалися у попередні епохи.

Кінцевою метою такої політики була надійна інтеграція закарпатців у декларовану "нову історичну спільність людей – радянський народ". Це був єдиний шлях до безповоротної інтеграції самої території. Радянізація ментальності місцевої людності була головною ціллю держави, на яку працювали усі інші заходи. Заради цього вирішено було не шкодувати ресурсів. Відкрили університет, стали просувати місцеві кадри на всі можливі посади.

Звісно, все відбувалося далеко не ідеально, але процес пішов. Колективізацію на Закарпатті здійснили без "особливого цинізму" – задля годиться. Поряд із соціалістичним укладом на закарпатському селі продовжували існувати і раніші – перш за все патріархальний. Для закарпатців взагалі характерна множинна лояльність – принципова схильність ідентифікувати себе як членів одночасно кількох різномасштабних етнополітичних спільнот.

У радянські часи тут співіснували українська, уересерівська і радянська, загальносоюзна ідентифікації – при наявності ще цілого ряду дрібніших ідентифікацій, зумовлених сильно розвинутим локал-патріотизмом. Опозиційні прояви на ранньорадянському Закарпатті не набули масового характеру, оскільки для того не було належної соціальної бази.

Згладжувала ситуація і наявність соціальних ліфтів – можливості для вихідців із низів зайняти керівні або просто престижні посади. Звичайно, соціальні ліфти спрацьовували тільки для найбільш пасіонарних особистостей, але саме такі і могли стати ватажками опозиційних проявів  У радянські часи відбулася сильна мілітаризація краю, а також насичення його іншими силовими структурами.

А проте закарпатці ще у попередні епохи звикли до присутності в краї чималої кількості війська і жандармерії, тому не сприймали це як щось екстраординарне. Більш того, силові структури були одним із соціальних ліфтів, яким самі закарпатці дуже охоче користалися.

Найбільш масовою з опозиційних структур у радянському Закарпатті була підпільна, катакомбна греко-католицька церква. Поряд з греко-католиками існували і менш чисельні не легалізовані церковні структури.  Перебування Закарпаття у складі Станіславського, потім Львівського раднаргоспу (1957-1964) загалом негативно сприймалося місцевим населенням і особливо місцевими елітами. Цей досвід дав додатковий поштовх до розвитку локал-патріотизму.

У другій половині 70-х років ХХ століття відбулося різке падіння цін на світовому ринку нафти. Арабські країни ОПЕК стрімко збільшили її видобуток, що вдарило по інтересах інших гравців цього ринку. Потік нафтодоларів до СРСР відчутно скоротився. Це загострило хронічні проблеми радянської економіки і стало однією з причин (поряд із цілою низкою суто внутрішніх прорахунків Кремля) майбутнього демонтажу союзної держави.

У контексті же Закарпаття переміни кінця 70-х означали, що центр більше не зможе здійснювати таку же дотаційну політику, як у попередні десятиліття. Відповідно міра лояльності закарпатців до центру неминуче знижувалася, прагнення місцевих управлінських еліт до самостійності посилювалося. При цьому на відміну від інтелігентської фронди відцентрові рухи партійно-господарської номенклатури викликали у центру серйозне занепокоєння.

Вони врешті-решт і призвели до унезалежнення України, а також до сплеску автономізму на Закарпатті. Пострадянська же історія краю, яку переживаємо нині, виявляється ще складнішою і менш однозначною.

Теги: возз'єднання, радянська, ювілей

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати