У видавництві "Ґражда" вийшла книга Вадима Лесича "Вибрані поезії"

Кращі письменники періоду Розстріляного Відродження, які отримали більше уваги від науковців і видавців, також залишаються недостатньо "розпропагованими" в національній культурі. Більшість авторів, умовно кажучи, другого й третього рядів переважно перебувають у статусі "злегка впізнаваних". Тут пощастило лише поодиноким.

У такому контексті можна щиро порадіти з приводу появи рецензованого нами видання. Вадим Лесич (справжнє ім'я та прізвище Володимир Кіршак /1909 – 1982/; народився у с. Устя біля Снятина) належить якраз до міцних письменників другого ряду. Власне, мала популярність цього автора  в сучасній Україні часто спричинює те, що його псевдонім навіть науковці розшифровують як Ярослав Дригинич, а це ім'я, як і ще одне – Ярослав Ярий, – насправді є лише його псевдонімом 1930-х рр. (Лесичем письменник став у післявоєнні роки). Його творчість свого часу відбивала посутню тенденцію в галицькій літературі до модернізації стилістики вірша, до відкриття нових обріїв образотворення в дусі символізму й широкої естетичної палітри авангарду. Міжвоєнні роки можна вважати учнівськими для поета. Хоча йому вдалося звернути на себе увагу тодішніх провідних галицьких критиків (М. Рудницький, О. Мох, Б.-І. Антонич), все ж їхні оцінки були переважно не вельми похвальними.

Літературна доля Вадима Лесича промовисто демонструє, що означає виробляння автора самим себе,  показує, як поступово письменник, уперто працюючи над технікою вірша, плекаючи здібність до метафоричного мислення, наполегливо проникаючи в щораз ширші простори культури,  врешті виходив на вищі рівні літератури. Цю естетичну трансформацію літератора-емігранта, який після 1945 р. жив у Західній Європі й Америці, відзначали вже повоєнні еміграційні провідні критики – В. Державин, Ю. Лавриненко, І. Костецький, Б. Бойчук, Б. Подоляк (Г. Костюк). Тоді В. Лесич у збірках "Поезії" (1954), "Розмова з батьком" (1957), "Крейдяне коло" (1960), "Кам'яні луни" (1964), в поемі "Напередодні" (1960) та зб. "Предметність нізвідтіль" (1972) виріс у справжнього філософа образу і слова, в майстра звукопису, парадоксаліста метафори й сміливого експериментатора у світі форми. Ці художні кроки спізненого українського символіста ніби були націлені на те, щоб доповнити, договорити те, про що не могли сказати, що не змогли виразити Дмитро Загул і Володимир Свідзинський, Володимир Кобилянський і Богдан-Ігор Антонич. В. Лесич, може, не так яскраво й з розмахом, як Олег Зуєвський чи Василь Барка, але стилістично впевнено й цікаво утверджував модерністську тренгливість української лірики, її ускладнену поетику й загадкову настроєвість. Його творчість послужила великою мірою взірцем для нових модерністських критиків (І. Костецький, Б. Бойчук та ін.), які наполегливо обґрунтовували естетичну тезу про докончу потребу для української літератури саме поезії камерної, камертонної, ніби різьбленої химерністю уяви й сюрреалістичним переосмисленням буття.

У своїй передмові до книги упорядник видання Тарас Салига зумів вельми цікаво розкрити складний естетичний світ Вадима Лесича. В манері добірного цитування авторової лірики й влучних висловлювань критиків-попередників науковець показав, як визрівала його естетична програма: від неоромантичного емоційного вчування у плин буття до метафізичних осяянь, від релігійних переживань до суворих урбаністичних мотивів у дусі абстракціонізму, від необарокових візій до вишуканої елегійності.

Уважно вчитуючись у думки своїх попередників, оцінювачів лірики В. Лесича, Т. Салига побачив і непослідовність, упередженість (від себе додамо – продуману деструктивність) деяких, зокрема Ігоря Костецького. І цей акцент вченого вважаємо актуальним і повчальним: звикнувши сприймати все закордонне, "заокеанське" як незаперечну істину (бо ж воно творилося у "вільному світі"!), ми часто не помічаємо відвертої суб'єктивності, групівщини, тенденційних інтересів осіб, перейнятих своїми ідеологічними націленнями (той-таки антитрадиціоналізм І. Костецького, який часто обертався в руйнування духовних та естетичних основ національної культури).

Свою нову авторську серію Тарас Салига назвав "Розсипані перли", дуже влучно означивши те, що залишається в нашій культурі розпорошеним, неусвідомлюваним багатством і що ми зобов'язані "переструктувати" в надійний риф королевого зростання. Очевидно, стратегія серії – підняти імена важливих письменників "другого ряду", тих, що формували "гнучку суцільність" національної літератури, її "полісинтетичну" здатність визрівання, попри всі удари часу, і всотування у величний ландшафт національного естетичного світовідчуття – є вельми плідною і потрібною. Бо ж визбирувати нам, слава Богу, є що.

Безумовно, появу збірки В. Лесича "Вибрані поезії" можна вважати знаковою подією для ужгородського видавництва "Ґражда", яке ось уже майже 20 років очолює знаний у Закарпатті громадський діяч та інтелектуал Іван Ребрик. За плечима цього подвижника національної культури десятки оригінальних поетичних антологій, піднятих з небуття імен письменників, мистецькі видавничі проекти, концептуальні збірники й монографії публіцистики й історіографічної літератури. Сьогодні "Ґражда" – це не тільки найбільш продуктивне, різноспрямоване закарпатське видавництво, але й видавництво, яке проводить свою лінію, сказати б, ушляхетнення, особливого мистецького наповнення української книги. Кожне видання "Ґражди" – це маленький шедевр вишуканості, художньої делікатної новизни, особливої культурної концептуальності.

Книжка В. Лесича не стала винятком: оригінальна графіка оформлення, добірні фотографії, професійне макетування. І все це виконано з такою продуманою достеменністю, що дух українського модерну середини ХХ ст., і то не лише літературного, а й мистецького, передано надзвичайно точно і цікаво. Залишається лише побажати, щоб "Ґражда", яка постійно виходить на нові й нові шляхи книжкового культуротворення, зберегла означену стратегію своєї діяльності на розширення спектральності своїх видань. Адже відомо, що Закарпаття – це культурно вельми загерметизований український регіон. З цієї замкнутості й відносної провінційності інколи користають новітньо-старі деструктивні сили – русинство і його різноманітні парослі, які в сумі ще більше маргіналізують регіон і культурно примітивізують його. Тому тільки через пізнання правдивих живих джерел своєї культури і літератури, через органічне засвоєння всієї західно-української культурної специфіки закарпатська ідентичність може сформуватися як національно повновартісна, готова прийняти новітні цивілізаційні виклики.

Теги: книга, Вадим Лесич, поезія

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати