Оксана Луцишина. Склянка запашної поезії

Восени дуже по-особливому хочеться гарячого запашного чаю. І так само по-особливому хочеться теплої духмяної лірики – такої, щоб зігріла обвітрену душу, проте не порушила при цьому осіннього спокою, осінньої ностальгії. Беру до рук нову збірку Оксани Луцишиної "Я слухаю пісню Америки" – саме те, що треба...

Назва збірки невипадкова: почуття, емоції, враження – все, що поетка нанизала для ліричного намиста, – народилося в США, де вона, корінна українка, мешкає вже багато років. Американський ритм життя, американські люди, дружба, секс і, зрештою, любов – усе це прозирає на нас зі сторінок книги. І хоча в цій "американськості" нібито й відчувається деяка зверхність, нахабність, у дечому – манірність і навіть гламур, проте авторка дивиться на все крізь шпаринку власної душі. Тому й перед нами її життя постає у світлі внутрішніх переживань. Тому й написана книга як верлібрами, так і не верлібрами – адже душевні порухи можуть бути якими завгодно.

Якщо ви раніше не чули про "відвертість" та "оголення душі", які приписують творчості Оксани Луцишиної, то тепер маєте змогу познайомитися з такими її рисами на прикладі цієї збірки. Адже тут – хоч-не-хоч – доведеться стати свідком особистої драми поетки (чи, може, лише її ліричної героїні): її покинув чоловік. Образ Джонні виписаний у книзі доволі яскраво: він "бавиться кубиками із пластмаси і плоті" , "не вірить у реінкарнацію / в Бога не вірить ні в рай ні в пекло", має "повно часу / і на тебе і ще на інших" , виставляє напоказ особисте: "а потім читав їх [вірші] усім на факультеті / хай усі знають яка я у ліжку" , усім цим ранячи почуття жінки, небайдужої до нього і до його життя. Власне, небайдужої і до його смерті – про цей стан тіла, ачи душі йдеться не в одному вірші Оксани Луцишиної. Авторка говорить про смерть зі своєрідною легкістю, сміливістю, іронією – ніби намагається показати, що зовсім її не боїться. Та водночас вона мимоволі, а може, й навмисно оповиває свій образ смерті серпанком страху й непевності. Та й загалом її лірика наповнена роздумами про скороминущість часу, про хиткість світу, в якому ми живемо: "І все довкіл пливе і не дається в руки / і певно в тому сенс – або принаймні чар / і кожна мить мина, і спогади, мов духи / на стінах нетривких танцюють данс макабр" , про помилковість сприйняття людського тіла: "Тіло – таки душа, місткішого щастя варта / в небо воно не пнеться в небі його не ждуть"  та про складнощі життя, впоратися з якими дуже нелегко: "Я сіть вибираю із моря важку і зникому / де сіль із піску виростає так само важка".

Коли ми хочемо насолодитися запашним чаєм, нам недостатньо одного ковтка – треба випити повну склянку, аби сповна відчути його неповторний смак. Із тим же принципом варто читати збірку "Я слухаю пісню Америки": одного вірша-ковточка буде замало – щоб по-справжньому розсмакувати цю поезію, треба випити усю книгу. І не бійтеся пити залпом: обпечене горло заживе швидко, зате той біль, який хоча б деякий час бринітиме в ньому після "випиття" поезії Оксани Луцишиної, гідно довершить відчуття притаманного їй смаку.

Теги: Луцишина, лірика, збірка, поетка

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати