Мукачево виділило 12,4 млн на безпілотники для двох бригад ЗСУ...
Уряд погодив звільнення голови Ужгородської РДА Гузинця і призначення його н...
Підтверджено загибель Михайла Бадиди з Демечів на Ужгородщині, який понад рік...
На Запоріжжі поліг Петро Ганич з Кам'яниці Оноківської громади (ФОТО)...
В Ужгороді водій, зупинений патрульними, швидко купив і хильнув алкоголь, аби прих...
В Ужгороді сквер міської лікарні реконструюють і облаштують за 40 млн грантових гр...
Мукачево виділило 12,4 млн на безпілотники для двох бригад ЗСУ...
Четвер, 25 квітня 2024
Петро Мідянка: «Луйтра – як сам поет, посередник між Богом і людьми» (ФОТО, АУДІО)
Для того, аби прибути до Ужгорода з села Широкий Луг на Тячівщині на презентацію в прес-центрі «Закарпаття» своєї нової книжки «Луйтра в небо», Петрові Мідянці довелося вирушати в дорогу зночі. Тобто, хоча свято, в принципі, мало бути у нього самого, він спромігся, доклавши зусиль, зробити його для тих кількох десятків поціновувачів його творчості, які вщерть заповнили приміщення прес-центру.
Усе лягало на душу: і присутність автора, і гарна модерація зустрічі Андрієм Любкою, і поезії та есеї у авторському виконанні.
Слова, враження і запитання Андрія Любки – молодшого колеги і Петрового приятеля – легко доповнювали загальну картину дійства, власне, обрамляли її, творячи цілісне полотно Мідянкової творчості, його образ – як людини, і як поета...
(1).jpg)
Андрій Любка: – У моєму розумінні Петро Мідянка – один із найзагадковіших поетів Центральної Європи, який стоїть на одній паралелі з румунським Чораном, австрійським Тракльом, польським Воячеком і мадярським Нодьом. І мені приємно, що сьогодні, через рік після того, як Петро отримав премію – надзвичайно престижну, мушу сказати, – премію ЛітАкцент-2009, і після того, як з'явилася така опція, як "Бібліотека ЛітАкценту", вдалося видати таку книжку. Вона є першою в цій поетичній серії, яка буде розростатися відповідно до того, як будуть появлятися нові лауреати цієї премії.
Аби зрозуміти, що це за книжка і що це за премія, треба сказати, що ЛітАкцент – це літературний сайт, портал, місце зустрічі критиків і письменників. Він створений на базі Києво-Могилянської академії і ним керує професор Києво-Могилянської академії Володимир Панченко. Відповідно, до журі тієї премії входять найавторитетніші, в якомусь сенсі, літературні критики, літературознавці, і саме вони минулого року присудили цю премію Петрові Мідянці.
Найцікавіше, в цьому сенсі, те, що Володимир Панченко мав писати передмову до цієї книжки, бо він є упорядником і укладачем цієї серії. І після того, як він кілька місяців поспіль читав ці вірші, він зрозумів, що попри весь його науковий апарат, попри всі його знання і вміння писати "ніпрощо", написати цю передмову він, все ж, не може. І він зробив просто інтерв'ю з Петром. І це, напевно, просто унікальний випадок, коли літературознавець і професор іде на поступки власній авторитетності для того, аби зробити книжку доступнішою і аби словами самого поета ввести усіх у курс справи.
(1).jpg)
На презентації, котра відбулася рівно два тижні тому в Києві (я був на ній), Панченко сказав: "Петре, зупинися, бо зараз ти прочитаєш усі свої вірші..." Я думаю, що це неправда, бо всі Петрові вірші прочитати не можливо. Бо колись, будучи у Петра вдома, на горищі я побачив, що там в абсолютному такому творчому хаосі знаходяться рукописи якихось невідомих нікому, невиданих віршів. І Петрове ставлення до цих віршів якесь таке філософське: він вважає, що вони там є собі і хай вони собі там будуть. І тому те, що вийшла ця книжка, як підсумкове видання, котре об'єднує вибране з усіх попередніх книжок і цикл нових віршів, є дуже добрим знаком до того, що Петро розвивається і надалі. І що – як прозвучало, якраз, і на цій зустрічі – що саме за цю книжку, яка не є Вибраним, а саме підсумковим виданням, наступного року, нарешті, Петра Мідянку висунуть на здобуття Шевченківської премії. І я вважаю, що це дуже добре. Бо ми ще два роки тому хотіли висунути його від Закарпаття, але наша Спілка чомусь вважає, що він не такий достойний, як вважають професори Києво-Могилянської академії. І наступного року, сподіваюся, ми зберемося тут з більш радісної нагоди – з нагоди здобуття Шевченківської премії.
У цій книжці – читаючи вибране, читаючи якусь квінтесенцію з усіх попередніх книжок, починаючи від першої – можна зрозуміти, що Петро увійшов у літературу як уже цілком сформований поет. І, в принципі, ні стильової, ні жодної художньої зміни в його письмі не відбулося. І так, як він почав писати, так він і продовжує писати. І це аж ніяк не мінус і свідчить про те, що та поезія, яка визрівала у ньому і яка була якимось певним чином йому навіяна, вона в ньому залишається. І це один із найбільших здобутків – і для нашої літератури, і для, зокрема, нашого краю.
Особисто я вважаю Петра не тільки першорядним поетом, але й, якщо висловлюватися метафорично, "санітаром лісу". Тому що саме Петро Мідянка виніс на всеукраїнський рівень обговорення такі важливі для Закарпаття і України загалом культурологічні теми і зміг вписати своїми есеями, віршами, навіть інтерв'ю всю ту багатющу історію мистецтва. яка розвивалася зокрема в ХХ сторіччі і далі вниз – у всеукраїнський контекст. І за це йому особлива подяка. І за те, що він це зробив (я думаю, що тут всі це підтримують) – це йому прижиттєвий пам'ятник: вписати цілий масив, цілий пласт культури, в історію мистецтва українського – це величезний здобуток.
Як свідчення любові до Петра, якого люблять не тільки в Києві, якого люблять всюди, і, за влучним висловом Михайла Рошка, його Широкий Луг, його оселя там стали такою собі толстовською Ясною Поляною, ми до його 50-річчя від "Ротонди" видали таку от книжку, яку можна вважати просто освідченням у коханні. Вона називається "Ротонда у поета". І у ній зібрані тексти трьох членів Асамблеї митців "Ротонда", які присвячені, або якимось чином пов'язані з Петром Мідянкою. І я радий, що наше спілкування продовжується далі і зможе відбуватися в майбутньому так само продуктивно як для нас, молодого покоління, яке Петро підтягує, так, думаю, і для Петра також.
Ще одна важлива річ, яку не можна оминути у такому своєрідному вступному слові, це те, що Петро Мідянка зміг стати чимось на зразок магніту, який до себе притягнув абсолютно різних людей і абсолютно різні сфери життя – від ортодоксальних сусідів в його рідному селі, закінчуючи академіками, художниками і поетами. І саме він є візитівкою закарпатської літератури. Бо коли кудись виїжджаєш і говориш, що ти з Ужгорода, то у відповідь чуєш: "А-а-а, з Ужгорода... Петро Мідянка..." "Ні, він не з Ужгорода, він – з Широкого Лугу". "Ну, а що там того Ужгорода, якщо є Широкий Луг..."
І, презентуючи цю чудову книжку, яку оформив Юрко Кох, і яка має в собі понад 400 сторінок, маю сказати, що найцікавішою в ній, починаючи з обкладинки, є, напевно, назва – "Луйтра в небо". Хтось може сприймати це як вияв самозакоханості, хтось – як вияв глибшої філософії і навернення – якщо говорити про вже згаданого тут Тракля, який у стані своєї зрілості навернувся до тих сфер, а хтось може вважати просто вигадливою метафорою, яку Петро, знову ж таки епатажно, викинув у простір. І тому моє перше питання до Петра буде звучати саме так:
– Чому така назва і що вона означає в твоєму розумінні?..
Петро Мідянка: – Я довго міркував над цією назвою, але в мене є таке знаряддя, по якому, справді, лазять на горище, і на хліви, на обороги. Це дуже таке практичне знаряддя по сільських осередках Закарпаття. І воно ще мало не тільки практичне застосування, а й символічне значення – насамперед це була біблійна драбина Якова, по якій сходять, піднімаються ангели до Бога і від Бога. Тобто те, що єднає земне і небесне. Два начала – луйтра – це земне, а небо – це небесне. Як сам поет – посередник між Богом і людьми, і відкриває вищі. духовні сфери і дає їм бути причетними до того.
(1).jpg)
– Але, насправді, у цій назві немає нічого земного: бо луйтра – це, якраз, і є той посередник, той поет, який іде в небо, а небо – то небо. А де твоя земля, центр твого Всесвіту, якщо переходити до теми села Широкий Луг на Мараморощині? Чим є для тебе ця земля і чому вона настільки потужна, що стала базою для твоєї поезії?
– Я закорінений в цю землю віддавна, багатьма поколіннями, багатьма генераціями, які жили тут, на Закарпатті, спочатку. Все це передавалося – всі ті добрі традиції, які були в цьому середовищі і, зокрема, у моєму селі. Принаймні ті родичі по обох лініях – по лініях батька і мами – з одного Тячівського району. Не з одного села. Колись Герасим'юк так казав, що вони всі з Прокурави, що лежать у три поверхи на цвинтарі. Отак кілька поверхів на нашому сільському кладовищі вже ота родина, яка відійшла.
І, певно, ота закоріненість не обмежувалася тільки отим приполонинським селом, у якому я народився і виріс, але я пізнавав Закарпаття і через Ужгород, багато містечок і сіл Закарпаття. Закарпаття не таке і велике, і компактне, і от у молоді роки мені довелося сходити його майже пішки. Тобто, від Ужка до Ясіня (була колись у "Закарпатській правді" така рубрика – "Від Ужка до Ясіня"), і, власне, від Бескиду Низького, де Західні Карпати, до Покутсько-Буковинських Карпат я пройшов. І, певно, тією Середньо-Дунайською низовиною, куди пролягає залізниця від Чопа на Солотвино – мінялися люди, мінялися пасажири, і то був такий своєрідний калейдоскоп, такий, свого роду, колаж. І той колаж виявлений в заставках і на обкладинці моєї книжки. І така колажність якраз мене приєднувала до Закарпаття і суміжних територій, які внаслідок соціальних і суспільних перипетій Закарпаття втратило протягом ХХ століття, яке було взагалі трагічне для людської історії. І ця жива мова, яку я ще застав, яка була збережена – не надто зрусифікованою (хоча вже в ті роки, на які припадало моє дитинство, починалися масові виїзди заробітчан у Росію, то воно вже привносилося – і ті русизми, і через церкву воно було трохи таке відчутне). Але були збережені такі запозичення, такі лексичні запозичення. насамперед, що були характерні для всієї карпаторуської етнічної території – штанґ, цібзер, тепша. Як їх розуміли в Бачці, в Сербії, ці слова, так їх розуміли й на Закарпатті. І самому було цікаво робити такі експерименти, хоча це і не були експерименти, бо воно було природно. І от, коли я назвав книжку "Фараметлики" і приніс її у колишній видавничий відділ "Срібна Земля", я мусив писати на папері це слово, що означає цю вставку чоловічої сорочки, що побутує у Турянській долині – не в Тересвянській долині, де я живу, а саме в Турянській долині. Так що компактність Закарпаття була цілком для мене природня – я його не розмежовував на якісь суто локальні відмінності – Мараморош і так далі. Хоча Мараморош має свої принади, в багатьох відношеннях, і Мараморощина є центровою у цій поезії, але я її не відокремлюю від, скажімо, Латірської долини, Турянської, Ужанської – семи долин річок, що течуть із південних схилів Карпат і вливаються в Європу. Це є для мене цілісним, компактним...
.jpg)
– Крім всього іншого, Петро Мідянка є яскравим прикладом, живою ілюстрацією того, що талант проб'є собі дорогу у будь-яких умовах. І попри те, що він усе своє життя, крім студентського часу, живе у Широкому Лузі, йому вдалося знайти свого читача не тільки в Україні, і донести ті свої естетичні ідеї, ті сенси широкому загалу. За останні роки, відколи я знаю Петра, в його житті змінилося дуже багато чого – починаючи з того, що в нього з'явився спочатку мобільний зв'язок, потім – Інтернет, а потім з'явилася дружина. І це якась така градація приємних речей у його житті. Я чув безліч історій про те, як колись, здаючи книжку у радянські часи, або у ранні 90-ті, йому доводилося їхати аж до Тячева і замовляти телефонні перемовини і таким чином впорядковувати всі свої справи. Це справді дуже важко – писати листи, які йшли потім два тижні. І зараз, справді, все змінилося, і проблеми в тому, що ти живеш у Широкому Лузі, немає. Але дуже важливе питання: чому колись, коли ти мав змогу, ти не покинув того Широкого Лугу, не поміняв його на галасливий мегаполіс, або, хоча б, якесь таке містечко, як Ужгород?
– Справді, у ті часи було складно щодо зв'язку і комунікацій – то все вимагало часу, сил і нервів. І от колись я кидав такі п'ятнадцятикопійкові монети в таксофон в Тячеві і майже півгодини говорив з Ольгою Герасим'юк - вона працювала тоді в газеті "Комсомольское знамя". Це колишня дружина Герасим'юка і вона професійна журналістка, язик мала підвішений і з нею можна було довго говорити, коли йшлося про Закарпаття. Ну, з багатьма я спілкувався через такий дротяний телефон, без мобільного, але, чомусь, я собі відчував таке середовище... Просто я мав старих батьків, а я був молодший з дітей і не міг це покинути. Така була закарпатська традиція: що молодший мусить подивитися за старшими. І чи це було в моїх силах, чи це було понад мої сили – я зробив цей свідомий вибір. Іншого вибору, як читацька практика, я у селі не мав. Як Борхес казав: "Я зайшов у бібліотеку свого батька і потім звідти не виходив." Так от я теж, як зайшов у школу, так більше звідти не виходив – уже 30 років. Ви знаєте: наша педагогічна діяльність, рівень нашої освіти потребують спеціальної такої витримки, натренованості, врівноваженості, тактовності. І. як бачите, я досі там працюю, бо я іншого вибору не мав.
Ви знаєте, що Україна – така країна (і не тільки Україна) де жити письменникові, поетові не легко. Це не шоу-бізнес, де високі гонорарні ставки. Це не так, як коли Пінчук, або Онищенко когось привозять, наприклад, Ван Дамма і роблять ремонт фітнес-клубу під це, і Ван Дамм може себе там так поводити, що його будуть звідти виносити. У письменників світ досить жорсткий, жорсткі гонорарні умови в письменників. Це тільки Оксана Забужко, яка гостра, як шабля, характером, може поставити, продиктувати видавцеві свої умови, але це треба бути Оксаною Забужко. Це треба бути Ліною Костенко, зрештою. А такому периферійному авторові не так і рясніє. Та радий, що видали... Наприклад, та ж "Темпора", що прийшла з пропозицією, що приїхав "ЛітАкцент" у Широкий Луг, і ця книжка робилася у цейтноті...
Але, власне, ця закоріненість мені ніколи не заважала... Я відчував той шарм, я багато пізнав такого, наприклад, по таких закарпатських селах, по таких закутках, що я би більше ніде такого не побачив. І хоча життя вже перевалене за другу половину, все ж і побачено немало – і Польщі, і Сербії, і центральноєвропейських країн. Але, все ж таки, я до повної міри не все здійснив: ось тут, в інтерв'ю у передмові книжки я кажу, що дуже хотів би помандрувати Трансільванією. Тими містечками, де працював колись лісорубом мій батько – це і Баліндра, і Іскронь, і монастир Каша і Ріу Садулу, Сибіу, Коложвар (Клуж-Напока), багато таких місць, де він колись зупинявся – у Боснії, Словаччині... Але в нас така багата нація, що вона розпорошує їх за життя, і потім... Може, Андрій погодиться, як активний читач української літератури, що нашому етносу властива культурна некрофілія. Так?..
(1).jpg)
– Абсолютно так. І впіймаю тебе на слові, коли ти почав говорити, що є такі традиції, що наймолодший син має залишитися вдома і бути з батьками, відповідно – доглядати за всім можливим господарством і будувати своє майбутнє відносно цієї позиції – то це зовсім-зовсім вже ортодоксальна така позиція. Традиціоналістська. І для мене тривалий час було загадкою, як вживається в тобі оця повага до ортодоксії – місцевої, і невимушений модернізм твоїх віршів...
Як ти знайшов вихід із цього зачарованого кола і вийшов за межі цієї традиції?
– Ну, в житті я мусів шанувати ту ортодоксію, хоча я для багатьох був диваком – не таким прагматичним, яка насправді ортодоксія є. Це видно з мого побуту, з мого життя, з моєї поведінки в житті. Але я намагався бути, принаймні, в селі толерантним – так, як сусіди, як довколишні люди... Я їх ніколи не зневажав... Я їм ніколи не нав'язував ні читання текстів, ні нічого... Я й досі в школі не дозволяю собі читати дітям свої поетичні тексти... Я знаю їх рівень сприйняття класики – і "Пісні про рушник", і що ще там є, але я мусив толерувати тих людей, серед яких я живу. Ну а той модернізм – це була якась втеча від себе. В ньому я знаходив віддушину. Хоч я відкидав, певною мірою, комунікування із заробітчанами, із селянами – не стільки я приділяв уваги тій комунікації з ними, як я у творчих формах, наприклад. комуні кував – писав листи, сам отримував багато листів у таких звичайних поштових конвертах. Бо тоді месиджів не було. І хто мені тільки не писав: я мав такі унікальні листи, що зараз, якби їх вигребти, то... Але ці епістолярії будуть цікаві тоді, коли вже мене не буде.. Тоді я собі дозволю це опублікувати – це листування... Бо, зазвичай, за життя цього не роблять...
Але я мусив толерувати... І коли ти приїжджав, ти бачив мене не раз і з худобою, і в городі, і всюди... Коли Вольвач приїхав, то я викопував картоплю...
– Тобто, твої вірші стали для тебе якимсь прихистком і якоюсь, можливо, втечею... Кудись, в інший світ...
– Так...
– ...Але все потроху змінюється... Як народжуються нові вірші? Чому вони є і надалі в тобі?..
– Вірші народжуються, але не так інтенсивно, як, скажімо, років 20 тому... Світобачення помінялося, відчуття не такі загострені, як у молодому віці... Але, напевно, прийшла якась така життєва рівновага і мудрість. Але поезія – це емоція, сплеск емоції... Гра словом... Принаймні, є іноді таке, що коли треба мовчати – тоді мовчати, а коли можна говорити – тоді говорити... "Говорити, мовчати і знову мовчати...", як писав Чубай – знаєш цю прекрасну філософську поему Георгія Чубая, батька Тараса...
.jpg)
– Щойно йдучи сюди я почув чудову звістку, що Петро годину тому підписав контракт на нову книжку, котра вийде вже в Ужгороді, теж буде своєрідним Вибраним і вийде у видавництві "Карпати". Що це буде за книжка, що це за такий град "вибраних" книжок?..
– Ця пропозиція від "Карпат" є давня, але життя так складається... Як питав колись ще Ленін у статті "Партійна організація і партійна література": "Чи вільні ви від свого видавця, пане письменнику? Від грошового мішка?" (сміється). Були різні пропозиції від видавництв і я просто виходив на ті видавництва, з якими можна було знайти більш нормальну дистрибуцію. Ти знаєш, де реалізують свої книжки київські видавництва... І ти був свідком, коли "Ярмінок" продавався на "Країні мрій", і всі кинулися купувати свіжого Мідянку... Вийшла книжка "Луйтра в небо" – було закінчення "Медвіна" - цього великого книжкового ярмарку, який відбувається в Києві, який завжди збирав усі потужні сили. І от вона щойно з друкарні – і привезли кілька книжок на "Медвін"... Далі, відбувалися безпосередньо презентації по книгарнях, книгарнях "Є". Це добрі такі традиції. "Є" має добру мережу таких книгарень в Україні. Я не знаю, чому Ужгород не має такого філіалу, але це зараз найпотужніша мережа книгарень, яка є в Україні, і вся передова українська, зарубіжна література реалізується у тих.
А щодо "Карпат", то "Карпати" мають свою специфіку: вони не роблять цей проект, цю книжку як комерційне видання, як ті видавництва, що є приватними, і які розраховують на продаж книжок, а воно, якраз, робить щось і для держави, яка просто загнана з українською книжкою у глухий кут. Наразі про це говориться на Форумі видавців, це постійно говориться на багатьох прес-конференціях, і от перевага "карпатського" проекту в тому, що ці книжки будуть мати державні бібліотеки, і шкільні бібліотеки, які постачаються за рахунок державного замовлення. І той читач, який не в змозі придбати ту книжку – за гривні, за номінал, який є, бо в книгарні вона коштує 50 гривень 70 копійок (звичайно, що школяр не може, або й не хоче цього зробити), чи навіть вчитель "затис" ті гроші – він може безкоштовно взяти на абонемент цю книжку і познайомитися. З усіх книжок, які я маю, я тільки дві видав в Ужгороді – це "Фараметлики" і "Зелений фийрес". "Фараметлики" дуже давно – в 94-му році, "Зелений фирес" у 99-му році. "Фирес" був спільний проект "Карпат" і "Ґражди", а "Фараметлики" були як сьома книжка цієї "Ґражди", сьома публікація. Інші книжки виходили в Києві: "Поріг" вийшов в Києві, "Осередок" вийшов в Києві, "Дижма" вийшла в Києві, "Ярмінок" вийшов в Києві, "Луйтра в небо" вийшла у Києві... Це п'ять книжок видати в Києві провінційному автору – є якась затребуваність цього автора. Закарпатський читач, певно, через цей "карпатський" проект буде мати найлегший доступ до моєї творчості.
– А як буде називатися ця книжка?
– Ця книжка буде не в тому синонімічному ряді моїх книжок – "Фараметликів", "Фиресу", "Дижми", "Ярмінка" і "Луйтри" - буде називатися "Ільмовий листочок". Це таке дерево – ільм, ульмус по-латині. І Панченко казав, що "у тебе, дійсно, така закоханість в ботанічне царство..." Я ж на пленері (сміється) живу...
Володимир Феськов: – А щодо цієї книги ("Луйтра в небо" - ред..), я перепрошую, вона буде в наших бібліотеках?..
– Я не знаю, чи "Темпора" має якісь угоди на якусь бібліотеку...
А.Л.: – Не буде...
Олег Диба: – Тим більше, що і тираж не такий великий...
В.Ф.: – А який тираж?
– Тисяча примірників...
А.Л.: – Що цікаво, у цій книжці, крім віршів і вибраних віршів є також есеїстка Петра Мідянки. Ти часто пишеш колонки до різних журналів, до різних видань, і дуже цікаво – чому саме в формі есеїв? Віршами не можна все сказати і потрібно, інколи, вдаватися до такої суміжної, прозово-публіцистичної форми як есей?
– Ну, коли я не хочу почуватися в силаботоніці, або верлібристиці, то, певно, ці есеї продовжують мою поезію. Тільки в прозовий спосіб... Такий, що не розкладено по рядочках...
(Петро Мідянка читає свої твори)
А.Л.: – Я думаю, що це величезний гріх я зараз зроблю, але ми мусимо зробити якусь перерву в тому читанні, бо зараз всі поринуть у якийсь дивний стан і вже ніхто не зможе ставити питань...
П.М.: – В дивний сон (сміється)...
А.Л.: – Безумовно, вірші ще будуть наприкінці, а зараз – якщо в когось ще є якісь питання до нашого улюбленого поета, то прошу...
(Пауза)
О.Д.: – Всі точно поринули у цей ваш якийсь такий гарний діалог...
– Це схоже на якийсь гіпноз, коли ми були у Львові на Форумі, коли Мідянці забули дати мікрофон, і він читав – аудиторія не чула жодного слова, але його ніхто не спиняв. І вже врешті-решт здогадалися, все-таки, дати йому мікрофон. Але всі були так само заворожені...
П.М.: – Це на одному з форумів, але не цьогорічному...
А.Л.: – Так, у 2008-му році...
П.М.: – Бо ніч поезії – вона така... поетична...
А.Л.: – І небезпечна...
П.М.: – І підступна, так...
– Це ми "Джинсове покоління" представляли...
А.Л.: – Там були інші причини, крім мікрофона...
.jpg)
Михайло Фединишинець: – Я хотів запитати вас, пане Петре... Скажімо, Ліна Костенко, яку Ви сьогодні згадували, уникає публічності. Як Ви даєте собі раду з цією публічністю? Бо, все-таки, Ви рідкий гість в Ужгороді. Тобто, Вас постійно витягують...
А.Л.: – Я почну відповідати на питання. адресоване Петрові... Насправді цю презентацію ініціював Олег Диба і нам справді кліщами довелося витягувати Петра з Широкого Лугу. І потім, колі всі долі склалися і він погодився і все так чудово склалося, що ми його зараз тут бачимо.
П.М.: – Я б не сказав, що Ліна Василівна так вже уникає публічності... Панченко був ведучим вечора і він десь там у кулуарах розказував, що там була Анна Герман, там були ще ВІПи якісь, які намагались задати їй питання. І там було настільки багато людей, що люди падали в обмороки, і кликали Панченка, а він казав: "Я за це не відповідаю..." А вона чим є старша, тим вона є публічніша. Її публічність почалася з того, як вона дала ляпаса директору Київської філармонії за те, що відсунув постановку "Берестечка" в зал "Арсеналу", чи куди вони пішли...
А я не лякаюся публічності, я на публіку працюю все життя практично. Я маю перед собою клас, то я мушу відговорити принаймні 30 хвилин сам, бо вони мені мало говорять (сміється). Я дуже багато мав вечорів по різних містах, так що це для мене є природна річ. В Ужгороді я був менше, тому що тут не було таких сприятливих умов. То дякуючи прес-центру "Закарпаття" тепер започатковуються такі камерні вечори. Якщо воно далі розкрутиться, то буде їх більше. Бо де є така усталена традиція, Андрій це знає – Львова, Києва, Харкова, Дніпропетровська, Франківська, навіть тих Чернівець – то там вже якось по-іншому. Але Ужгород завжди мав високу культурну планку. Хай це і не було так сильно виражено в поезії, як це було в образотворчому мистецтві наприклад, публічні виставки в Ужгороді завжди ставали культурними подіями для Чехословаччини, для Угорського королівства, для Радянського Союзу і для незалежної України...
.jpg)
О.Д.: – От не мислю, Петре, тебе в Ужгороді... Все-таки, міг би ти писати в Ужгороді так, як у Широкому Лузі?
– Я в Ужгороді писав! І досить інтенсивно, в студентському гуртожитку, це в мене були кіпи паперів, і я носив це на машинопис у "Молодь Закарпаття", комп'ютерів не було. Секретарка віддруковувала мені ті речі, я потім відправляв їх на читання до Львова – я вже комунікував тоді з львівським колом... Якраз і рецензентом мого першого "Порогу" став Микола Рябчук, нині відомий політолог в Україні, культуролог, а тоді активний літературний критик.
А щодо Ужгорода, то чому би тут не писати? Якщо є відповідні умови, є усамітнення, бо мистецтво іноді вимагає такої одинокості. Митець сам по природі своїй є одиноким, йому це іноді треба... Але є різні типи митців... Але це вже психологія творчості, це інше питання... Є, наприклад, такі митці, які не можуть бути без омивання водами публіки...
А.Л.: – Тобто, перефразувавши, можна сказати, що для твоєї поезії не так важливий ти в Широкому Лузі, як Широкий Луг у тобі. Так?
П.М.: – Так.
А.Л.: – І його можна ретранслювати навіть в Ужгороді...
П.М.: – Можна.
Можна і в Центральній Європі. Принаймні там, де є нормальний переклад. Я думаю, що скоро дійде і до Росії, бо досі були лише такі поокремі переклади. Тому що перекладацька справа – це друге важливе питання для нашої літератури, для популяризації української літератури. Андрій получив стипендію у Польщі і він це добре знає, як поляки активно цікавляться українською літературою, а українці навзаєм, і це активно перекладається. Якраз у Могилянціи у нас була розмова з Кочуром про класичні мови. І Могилянка вся там "припухла" від Содомори, як він там Горація читав (сміється)...
О.Д.: – Ми бачимо, як приймає, як бачить тебе Київ. Цікавить твоє власне враження, твої реакції на те, як бачить, як приймає тебе столиця...
– Я ніколи на себе не подивлюся їхніми очима. Для мене в Києві є багато речей, які мені чужі, неприродні. Я колись Київ взагалі не приймав, не розумів, як це може бути побілена просто цегла!.. Коли звик до ужгородських риштувань, до закарпатського ліплення на будинках... А тут я раптом якось ранком побачив ті станції Південно-Західної залізниці – ця Жмеринка, про яку Андрій колись писав, цей Козятин, цей Фастів... Тоді ще Київ був не такий... Вулиця Богдана Хмельницького, тоді вона називалася Леніна, ще раніше – Фундуклеївська ... Як там люди живуть у будинках, де побілена цегла? (сміється). Але Київ мав свої нюанси. Хтось мене водив по квартирах і казав: "Я тобі зараз покажу таких реліктів, про яких ти навіть не здогадувався".Так ми прийшли, наприклад, до Макса Стріхи, до цього рафінованого київського інтелігента.
У Києві у минулому столітті було кілька українських родин, які тримали на своїх плечах українську культуру. Це були Лисенки, Старицькі, Драгоманови. І коли вони їхали на відкриття пам'ятника Котляревському в Полтаві, то казали, що варто під цей пульманівський вогонь кинути гранату, тоді б загинув весь цвіт української культури. Але вони не кинули гранату, вони кинули в 30-х роках...
А.Л.: – Ось щойно два тижні тому, живий приклад, Київ сприймає Петра мовчки, з якимось таким блаженним, навіть святим спокоєм, намагаючись щось зрозуміти... Це дуже гарно...
Михайло Фединишинець: – Ви уже 30 років шкільний учитель: викладали українську літературу 20 років тому, тепер...Чи потребує наразі реформування шкільна програма? Те, що вивчають діти?
– У класах середньої ланки вона трохи зреформована, але з подальшого – підручник з літератури має бути живий, бо діти як таку літературу зараз тяжко дуже сприймають. Їх треба навчати з початкової ланки, з культури домашнього читання. Хто з дітьми дома читає? Батьки не мають час, батьки в Чехії... Батьки по Європі заробляють, аби ті діти могли купити сухарики, чіпси, воду, телефон поповнити, за комп'ютером ганяти і так далі. Батькам не до читання. Тим більше, це вже генерація, що я їх батьків учив, то я знаю їхні спроможності. Але багато доброго ніколи, Михайле, не буває. "Хорошего понемножку", кажуть росіяни. Але серед громади того каміння знаходиш крупинку золота. Я впродовж багатьох років маю дуже гарних учнів. І є такі люди, котрі знають цих учнів. Принаймні одному я намагався це прищепити, то він тримається тієї лінії, яку почув від мене в школі, все життя. Я тішуся з того, що є такі люди. А загалу не треба ні Плужника, ні Антонича, ні Еліота, ні Сіслея, ні Петрицького, ні багатьох інших. Нащо їм то?
– А кого б ви включили в програму сучасної літератури?
– Я б повернув деякі ті твори, які були нечесно викинуті. Вони для дитячого сприйняття є цікаві. Наприклад, чому зняли "Грицеву шкільну науку"? Ця "абабагаламага"! (сміється). Я думаю, що багатьом поколінням школярів це Франкове оповідання було би цікаве. І інші деякі твори... Ну, звичайно, не "Партія веде!", не "Пісня трактористки"... Хоча "Пісня трактористки" дуже гарно заучувалася... І "Москва наша люба, Москва наша славна" Тичини (сміється). Такі треба тексти, які легкі до заучування. Той же "Хор лісових дзвіночків" Тичини. Тичинині речі – це "Сонячні кларнети"... Це з "Панахидних наспівів"...Ранні тексти... Тичина там божественний... Конгеніальний, я б сказав, у тих речах.
Юрій Данилець: – Яке місце у творчості Петра Мідянки займає релігія і церква?
– Ви знаєте, що релігійне виховання, будь-якої конфесії, є в крові закарпатця. Не тільки українців. не тільки тих, хто вважає себе русинами, але й угорців, румунів, навіть тих, які є протестантської течії. Церква була нашим єдиним оборонцем упродовж століть. Ми не мали таких потужних культурних інституцій...Хоч церква сама по собі консервативна інституція, як така. Але те, що нашу ідентичність зберегла церква – це насамперед її заслуга. Може не так чітко в нас виражене національне усвідомлення, як у Галичині це зробила греко-католицька церква, але принаймні ту основу, основу віри, зберегли обидві конфесії – і православна, і греко-католицька. У східному Закарпатті це зробила здебільшого православна, бо там була сильніша опора мадяризації греко-католицької церкви, а в західному й центральному Закарпатті греко-католицька церква. Колись один із присутніх мені сказав, що Боржавська долина – це закарпатський Йордан, настільки потужні сили греко-католицької церкви.
А історично так склалося, що Мараморош – найбільш такий ізольований, найбільш такий недоступний, найбільш такий контактуючий із Семигородом, із Заліссям, з Трансільванією, з Молдовою, і це були контакти такої опінії – ворожості до всього, що приходило. А виховання, то ви знаєте: давно,у моєму дитинстві не можна було лягти без "Отченаша" і "Богородице, діво...". І не можна було встати без цієї молитви. І не можна було їсти без цієї молитви. Не можна було не дотримуватися постів. Трималися в хаті пости, значить, і ти не смів посягнути за маслом, за молоком, за салом, а обходвся тим, що було. Так баба робила, так мама робила, так батько робив, так і ти маєш робити, так мають робити і ваші діти... І так молилися: "Боже, дай добру нучку всім людям, тай мені маленькому..." така була традиція... Святити паску, наприклад, було обов'язковим. Хоча й було заборонено в атеїстичні часи: ми сиділи в школі, вікна були відкриті, Великдень припадав на травень, і довкола церква обхід, дзвонять так красиво, і всі ми дивимося не на вчительку, а як там люди святково одягнені ходять. Священики не були віддалені від народу, ті, яких я запам'ятав у своєму дитинстві. Це були народники, які говорили з народом просто, на діалекті, які стояли близько до них, до їх духовних потреб. Церква завжди була загрожена за всіх часів і народів. Бо церква проповідувала справедливість, добро, любов до ближнього, і вона була шельмована з боку багатьох інших таких течій. Але для закарпатців її значення неперевершене – і в сакралі, і в архітектурі, і в живописі, і в тій духовності,зрештою і в тій повноцінності закарпатської сім'ї, і в тій консервативності, які вони мають сьогодні. Насьогодні глобальні процеси зачепили багато сімей, але кістяк той тримається – та родинна клановість, що багато є ще сімей багатодітних, що недопустимі вбивство, аборт і так далі. Це все заслуга церкви. І хай воно, скажімо, глибоко тяжко вникнути через обряд, який правиться в церкві, але ніщо не заважає любити Бога, любити церкву, любити ближнього, любити свою Батьківщину. В Угорщині як було прийнято? "Вірую в свою батьківщину, вірую в неподільну Угорщину..." -- так було перероблено "Вірую в єдиного Бога, вседержителя..." (сміється). Якби в нас був такий патріотизм, що soha-soha nem (ніколи-ніколи ні! – з угор.) то би було дуже добре. То би був такий український egyutes (угор.) – єдність.
О.Д.: – Церква зараз політизується, священики матеріалізуються, причому в православ'ї це дуже помітно. Що взагалі може зараз врятувати від засилля попсовості, від попсової свідомості? Я думаю, що навіть у вас там, У Широкому Лузі це дуже помітно...
– Ну, по-перше, сама громада, яка є зажиточна (Закарпатські громади не є бідними. Принаймні, середня смуга Мараморошу, може виключаючи міжгірську, воловецьку Верховину – це села з добрим добробутом) – вона не може допустити, щоб священик був гірше свого прихожанина (сміється). Це їх добровільні пожертви і ніхто в них з кишені не тягне. Вони дають це свідомо, це роблять. Не знаю, що вони в цьому бачать: в кожного своє бачення спасіння і шляху до Бога, але власне пишнота візантійського обряду, східного обряду, ця ліпота божественна мусить бути у храмі. Інакше як вознесешся над земним? І навіть якщо буде священик у пірваних ризах служити, чи в дорогих, за 300-800 доларів правити... (сміється). Давно, у 20-х роках вони ходили просто, ходили через гори, і не було такого... Загальний рівень життя був низьким, селяни ходили всі в домотканій одежі. Фабричну одежу мав учитель, державний службовець і так далі. А решта закарпатського села була на рівні. Подивіться Фіалу, ці картини 30-х років, наших закарпатських художників... Як ходило закарпатське село? Ну, може приміські села були багатшими, а в гірських селах священики були на рівні з народом. Не було якоїсь такої величної фінансової підпори. Люди якщо заробляли, то гроші вкладали в землю, або ж продавали худобу – що могли, те й жертвували. А зараз заробляють добре, значить жертвують багато.
А.Л.: – Поки пан Браславець готується до слова, у мене останнє питання і воно зовсім-
.jpg)
.jpg)
.jpg)
зовсім банальне. Ось уже років 5 я чую, що от-от має вийти друком твоя проза. Що мається на увазі під словом "проза"? Чи це буде есеїстка, чи сюжетна, чи безсюжетна проза? І які найближчі літературні плани крім Шевченківської премії звичайно? (сміх у залі)
– Шевченківська премія – то я маю серйозних конкурентів зрештою. То ще треба вистояти Бориса Ілліча Олійника і Олександра Сизоненка, який має 87 років, але є членом Шевченківського комітету (сміється). Просто проза вимагає більше час у, для написання, як поезія. Для неї, зі своєю розпорошеністю, я не маю часу над нею сидіти, зосередитися, так як це робили, наприклад, класики минулих століть. А есеїстку треба зігнати докупи, це тільки ті, що в "Луйтрі...", вони виокремили з того, що було по періодиці – попросили в Мокроусова з "Критики" два есеї, чи три, з інтернету щось взяли, потім "Карпати. Туризм. Відпочинок", поки цей журнал ще дихав. Але є багато розпорошено – по "Екзилю", по блогах кілька речей, в "Українському журналі"... Я думав, наприклад, що вони візьмуть з блогів більше, але обсяг обмежили. Бо кожен видавець планує собі обсяг книжки. Я думаю, що цю есеїстку я ще найближчим часом зроблю. Це моє таке болюче питання. Навіть якщо не буде такої поезії, бо поезія не пишеться так інтенсивно, як у молоді роки, то цю есеїстку я планую. Де я знайду видавця – це вже проблема часу...
А.Л.: – Або де він найде тебе...
– Так, або де мене він знайде...
М.Ф.: – Є такий гарний термін, не пригадую, хто його до вас вжив, що ви є поетом для поетів. Тобто, треба бути надзвичайно начитаним, щоб зрозуміти вашу поезію – мабуть тут ніхто цього не заперечить. Чи погоджуєтеся ви з цим терміном на свою адресу – "поет для поетів"?
– Відповім на це окремим мотто, тут на останній сторінці книжки – мотто кількох тих, з ким я працюю в літературі, з якими я працював – Віктор Неборак, Костянтин Москалець з Бахмача, Василь Герасим'юк і художник книжки Юрко Кох. "У кожній книзі віршів Петра Мідянки мав би бути словничок рідковживаних слів. Не завадила б і мапа з географічними назвами, згаданими у тих віршах. А ще – ілюстрації зі звіриною і рослинами, вподобаними поетом. А ще – страви, напої, одяг, предмети вжитку... А ще – сотні прізвищ, від Сенеки до Герасим'юка. Поет-енциклопедист – хіба це не про Петра?" (Віктор Неборак). Це я не хвалюся але це про мене (сміється).
А от як відчув це художник. Юрко Кох написав : "Насправді Петро Мідянка (сам того не підозрюючи) у паралельному вимірі є перфект ним рок-барабанщиком угорського гурту "Lokomotiv GT", який гримів за перелазом рідного Широкого Лугу якраз у ті часи, коли юний Мідянка крокував до школи, ритмічно викарбовуючи шлях нової єврокарпатської поезії."
А.Л.: – І поки Петро шукатиме вірші для читання, попрошу пана Браславця розповісти про ту книгу Мідянки, яка уже на підході у видавництві "Карпати".
Віктор Браславець, директор видавництва "Карпати": – Наше видавництво вже десь 5 років планує-планує видати книгу віршів Мідянки, але якось не вдавалося до останнього часу. І – хоча у нас не було нічого підписаного – ми все-таки вирішили зробити цю книгу. Ми плануємо її з двох аспектів. Це книга буде не для продажу, а головна мета в тому, щоб ці книжки потрапили в бібліотеки не лише Закарпаття, а рівномірно по всій Україні. Бо в принципі закарпатську поезію не так добре знають. Вона не так розкручена, як іванофранківська. Якщо все буде добре, якщо Бог дасть і будуть у нас сили, то думаю, що цього року ми ще видамо цю книжку. Оформлення книжки взяла на себе Надія Степанівна Пономаренко, ми досить плідно співпрацюємо, і думаю, що десь у січні ми зможемо цю книгу представити широкому загалу. Тираж планується 3 тисячі. Презентація обов'язково буде в Ужгороді, думаю, що в обласній бібліотеці. Щоб залучити більше людей...
О.Д.: – Зробимо її тут, а потім – в бібліотеці...
В.Б.: – Добре...
П.М.: – У Києві цікавим на презентації було те, що на столі стояла таця з цукерками і на кожній цукерці було прив'язане "пророцтво" словами моїх віршів. Тобі що потрапило, Андрію?
А.Л.: – "Пригорщами джерельної води...", щось таке... Тобто при вході кожен отримував цукерку, і розгортав її, а там був папірець з рядками, буквально одне речення з поезії Петра Мідянки. Це мало сприйматися як пророцтво.
П.М.: – А комусь попало: "Ти, круторогий, звечора не блей, я нарубаю й кину тобі хвої" А комусь попало: "Ну що тобі до цих клієнтських жон?" А ще комусь попало: "І вчися ґаздувати без жінок". Було дуже багато молоді, київських студентів Могилянки, і Київського університету, і просто молодих поетів, Андрій був свідком цього...
(Читає твори)
А.Л.: – Я безмежно вдячний Петрові Мідянці за те, що він створив нам такий унікальний настрій. Я думаю, що цей вечір напередодні зими буде таким теплим і ніжним введенням у зиму, і вона буде такою ж ліричною і для тебе в тому числі...
Дякую всім, хто прийшов...
Зоряна Попович, Олег Диба
03 грудня 2010р.
Ділитись
На головну
Версія для друку
ПереслатиДодати коментар
Коментарі
Киян, 2010-12-07 / 19:32:00
Коментар видалено через порушення "Правил коментування". Адмін
ярослав орос 2010-12-07 / 19:13:00
кияне, ти, ба... точно... а я й не знав...
Киян 2010-12-07 / 18:04:00
Коментар видалено через порушення "Правил коментування". Адмін
ярослав орос 2010-12-07 / 14:18:00
о, пані людмило, тоді я завтра буду у вас...
Людмила 2010-12-07 / 14:10:00
Пане Оросе, тепер я розумію чого ви стежили за нами з корчів, бо Петро заборонив... До речі, я тут живу.
Олег Диба 2010-12-07 / 11:14:00
Якщо це до мене, то назвіться власним іменем і лише в такому разі я дам відповідь на ваші фантазії.
До Сорри 2010-12-07 / 09:33:00
Олеже, пресуха нормальна, але не треба вже так самого себе хвалити. І поміняй собі вже нік, його всі давно розкусили. Будь скромнішим, хіба це так важко?А Петро — молодець. Закарпатський Шевченко, що тут скажеш...
ярослав орос 2010-12-06 / 21:42:00
пані людмило, так я у гості завжди радий, як вінні-пух... але ж петро миколович застерігає, що можна лише тоді приходити, коли вас нема в широкому лузі...
а щодо шевченківської премії, то я звернуся особисто до бориса ілліча, най би вмовив і сизоненка, щоб таки дали "луйтрі в небо" найвищу національну відзнаку в галузі літератури... чого б ні... якщо вже на те пішло...
Андрей 2010-12-06 / 14:37:00
то Орос Нобелівську премію "ділить", то вирішує кому давати Шевченківську, та ще й тоном "та я щаз організую" - переоцінює можливості своїх начальників з СБУ, переоцінює... Ну спишемо (вчергове) на тяжке алкогольне спяніння Ороса.
Кришеник 2010-12-06 / 10:01:00
(Не в тему).
Пане Оросе. Не варто всім тим журитися й за чимось так банувати. Ми тут певно всі друзі.
Інакше - просто вибачте.
Людмила 2010-12-05 / 12:56:00
Пане Орос, я від вас просто в хахваті. Будете вдома, в Лузі, запрошуємо в гості.
2010-12-05 / 00:28:00
2010-12-05 / 00:09:00
KK 2010-12-04 / 21:27:00
Коментар який був відалений Ороса був написаний до Мідянки. Думаю що Орос повинен адміністраторові ресорсу цйого ЩИРО подякувати за цю заслугу (не дивлючись на те що технічно, мені виглядало що ніяких технічних порушення правила не було), тому що думаю що завтра було б йому дуже соромно!
ярослав орос 2010-12-04 / 21:07:00
ПЕТРЕ, ВОЛЬАЧА ЗРОБИВ КОМУЯКА.... ЗРОБИМО Й З ТЕБЕ...
НЕ ВИДРИГУЙСЯ..
ЗНИЩУ!
ярослав орос 2010-12-04 / 20:33:00
Коментар видалено через порушення "Правил коментування". Адмін
KK 2010-12-04 / 19:38:00
перед вчера...вчера...сйогодні...завтра...після завтра...?????
ярослав орос 2010-12-04 / 19:27:00
петре-петре... тобі треба Шеченівська премія.... я тобі зроблю...
ярослав орос 2010-12-04 / 19:20:00
до КК: ******, чому вчера... сьогодні... я знаю, що мене знищуть українські патріоти... вони дуже заповзятливі.,. повчяють... особливо фізики...
KK 2010-12-04 / 19:11:00
Я цілком підтримую Соррия щодо надання Мідянку Шевченківську премію. Думаю що всім ясно що і без цеї премії, то ніяк значіння і впливовість Мідянки не зменшиться. Але ж не розумію чому справді не підтримувати таке бажання його шановальників?
Видно що Орос знов почав 'хімічити', мабуть вчера напився якоїсь паленки
(щось із додатком ГМО).
НОВИНИ: Культура
» Всі новини
© 2003-2024 Закарпаття онлайн Beta