Олександр Гаврош: „Закарпаття перестало замикатися в собі й саме через це нарешті "вибухнуло“

Список його книг справді вражає.. Тут і поетичні збірки "Фалічні знаки" ("Дніпро", 2004), "Тіло лучниці" ("Піраміда", 2006), "Коньяк з дощем"("Факт", 2009) які створили йому імідж поета-еротомана; і прозові твори "Моя р-р-революція" ("Карпатська вежа", 2005), "Закарпатське століття: ХХ інтерв'ю", ("Мистецька лінія", 2006) "Владика Мілан: "Свобода – це можливість обирати добро" ("Карпатська вежа", 2009); "Точка перетину" ("Грані-Т", 2009), у яких Сашко виступає як есеїст та публіцист; і дитячі повісті "Неймовірні пригоди Івана Сили, найдужчої людини світу" ("Видавництво Старого Лева", 2007), "Пригоди тричі славного розбійника Пинті" ("Видавництво Старого Лева", 2008), що знайшли неабияку популярність серед читачів наймолодшого покоління.. Остання навіть стала лауреатом Всеукраїнського рейтингу "Книжка року-2008" як краще видання для школярів середнього та старшого віку. От, мабуть, тому письменник Гаврош видається таким собі багаторуким Шівою, людиною-оркестром, глянувши на якого і не вгадаєш, що з написаного ним усе ж таки залишається первинним. Будучи географічно приналежним до Закарпаття, він є одним із тих, кого відносять до так-званого "закарпатського феномену" у літературі. За фахом – журналіст, працює в закарпатських та всеукраїнських ЗМІ. А крім того, він – ще й упорядник антологій гумору та засновник і співголова журналістського клубу "НеТаємна вечеря". От про усе це і навіть більше наша з ним сьогодні розмова.

- Олександре, амплуа "поета-еротомана" не заважає реалізовувати себе в інших письменницьких іпостасях?

- Починає заважати. (Сміється). Так сталося, що мої літературні спроби почалися зі збірки інтимних (чи то пак -- еротичних) текстів "Фалічні знаки", передмову до якої написав Ігор Римарук. Було це шість років тому, ніша еротики в сучасній українській літературі тільки-но почала формуватися і наповнятися. Суспільство реагувало значно гостріше на подібні нестандартні прояви. Тож із чиєїсь легкої руки мене так охрестили. Хоча не бачу в цьому нічого радикального, адже Ерос – бог кохання. Тож поет-еротоман – це поет, який йому поклоняється. Всі поети захоплюються Жінкою, тож їх усіх можна називати еротоманами.

Але коли почали виходити мої дитячі книжки, така характеристика виглядала дивною для людей, які не читали мої поетичні збірки. А я ж займаюся багатьма речами – журналістикою, есеїстикою, дитячою літературою, гумором. Пробую себе в драматургії. Тому означення "поет-еротоман" значно звужує моє сприйняття. До того ж, за кілька останніх років я не написав жодного інтимного вірша. Еротику мають писати молоді. Так зумовлює сама природа.

- А кого могли б назвати своїми літературними вчителями?

- Важке запитання, бо якщо в журналістиці в мене була людина, яку я вважаю своїм учителем – відомий закарпатський журналіст Михайло Бабидорич, то в літературу я якось "тикався" сам. Але, ясна річ, на моєму шляху трапилися люди, які підтримали мене у моїх скромних починаннях – згаданий вже Ігор Римарук, Василь Шкляр, Галина Малик, Дмитро Кремінь, Мар'яна Савка, Тарас Федюк, Дмитро Стус, Павло Вольвач... Всі вони додавали мені такої вкрай необхідної впевненості, що те, що я пишу, варте уваги. А це дуже важливо. Адже сумніви завжди пожирають автора. Тим паче початкуючого. Десь вичитав такий афоризм, що велика людина є великою навіть у компліменті. От всі вони виявилися великими і в доброму слові. За це їм безмежно вдячний.

- Ваша нова книга "Точка перетину" є збіркою есе про Закарпаття. Яка основна концепція видання і чим воно відрізняється від інших краєзнавчих праць?

- "Точка перетину", яка побачила світ торік у видавництві "Грані-Т", писалася довго – років 5-6. Я захотів сам поїздити місцями компактного проживання різних етнічних груп Закарпаття і побачити ситуацію на місці. Бо навіть з Ужгорода, а не те, що з Києва, вона виглядає часто зовсім не так, як насправді. Тому й відвідав циганський і волоський табори, угорське та румунське село, залишки колись численної і розвиненої єврейської, німецької та словацької діаспори, пішов разом з чеськими туристами у святу для них Колочаву, піднявся до польського кордону, який досі для закарпатців "непроїзний". Але моїм завдання було представити не тільки погляд на меншини, але й на етнічні групи українців. Тому описав свої враження від закарпатської Гуцульщини, де знаходиться географічний центр Європи, з'їздив на бойківський фестиваль у львівський райцентр Турка, відвідав українців у Словаччині.

Бо один із висновків цієї книжки полягає в тому, що в Центральній Європі всі країни мають національні меншини і в той же час кожен народ має свої діаспори. Як із цим жити? А дуже просто: стався до інших так, як би ти хотів, аби ставилися до тебе.

Тут українці авансом переплачують своїм сусідам. Бо таких умов, які мають національні меншини в Україні, в інших країнах не зустрінете. Наприклад, право складати іспити рідною мовою при вступі до вищих навчальних закладів.

А в цілому питання не безпроблемного, але мирного етнічного співжиття, яке маємо на Закарпатті, настільки широке, що вимагає окремої розмови. Або книжки (Усміхається).

- Як ставитеся до так званого "ужгородського феномену" і чи вважаєте себе його представником?

- Так, можемо говорити про якесь щасливе розташування зірок над Закарпаттям, де загалом літературне життя ніколи не було занадто багатим на імена. За повоєнні роки на загальноукраїнську орбіту вийшли шевченківські лауреати Іван Чендей, Петро Скунць, Дмитро Кремінь, відомими свого часу прозаїками були Федір Потушняк, Юрій Мейгеш, Михайло Томчаній. Однак нині поруч із відомими всій Україні сучасниками Петром Мідянкою, Дмитром Кешелею чи Галиною Малик дуже потужно про себе заявляє ціле покоління середніх та молодших авторів: Сергій Федака, Мирослав Дочинець, Сергій Степа, Михайло Рошко, Оксана Луцишина, Мар'яна Нейметі, Андрій Любка, Лесь Белей, Ірися Ликович... Я назвав тільки тих, які вже мають певне визнання. І вони тільки на початку свого розкрилля. З кожним новим їхнім твором відчуваєш зростання. А є ж іще автори, які поки що "варяться" вдома і теж сьогодні-завтра можуть "вистрелити".

Такого буйноквіття раніше на Закарпатті не було, тому це справді можна наректи феноменом. Причина цього приємного явища полягає в дедалі більшій інтеграції Закарпаття в український культурний простір, в тому числі – у літературний процес. Якщо раніше більшість наших письменників акцентували у своїх творах на "чічках-смерічках" як на потребі себе самоокреслити, виділити з-поміж інших, то нині проблема етнографічної самототожності відпадає. Глобалізація ставить перед автором проблему універсальності твору та істин, які він промовляє. Зрештою, навіть географія теперішнього перебування згаданих авторів вражає: Луцишина живе в Америці, Степа – в Угорщині, Ликович – в Австрії, Любка – в Польщі, Белей – у Києві. Закарпаття перестало замикатися в собі. І саме через це нарешті "вибухнуло".

- Ви відомі також і як дитячий письменник. Чи є, на Вашу думку, важливим вкраплення національного у власне дитячу книжку?

- Я не маю однозначної відповіді на це запитання. Чи національним є Гаррі Поттер? А Карлсон? А Вінні-Пух? Цибуліно, Незнайко, Мумі-тролі, Чебурашка? Можна сперечатися, що в їхній філософії чи поведінці є якісь національні риси чи стереотипи мислення їхніх авторів. Але загалом це універсальні (понаднаціональні) герої, тому й стали всесвітніми, що кожен малюк чи кожен народ приймав їх у свій дім, як рідних. Водночас, не забуваймо, що 95% літератури у світі не перекладається, тобто існують рідними мовами. І вже там, ясна річ, ми знайдемо в кожного народу своїх етнічних героїв, свій національний дух, міф, колорит. Яскравий приклад з добре знаної для нас нерідної літератури – казки Пушкіна чи "Горбоконик" Ершова. Адже це виразно національні книжки!

Я думаю, що українські письменники мають писати те, що їм пишеться. Тоді буде і одне (умовно кажучи, національний колорит) і друге (універсальне бачення). Просто кожен автор обере те, що йому ближче. Головне, аби це було талановито написано. Бо в нас ні одного, ні другого не вистачає.
- А як оцінюєте той факт, що багато сучасних українських авторів "дитиніють" і починають масово писати для дітей?

- Позитивно. Бо якщо вони це роблять, значить, ніша дитячої літератури в Україні незаповнена. Інакше видавці би їм сказали: "Дорогенький, ти знаєш, там такі "акули" працюють, що ми не ризикуватимемо видавати твою книжку". А так маємо в рік двісті-триста нових дитячих книжок, з яких власне українських сучасних авторів – три-чотири десятки. Та й ті тиражем дві тисячі примірників. На десять мільйонів дітей – двадцять-тридцять нових прозових творів! Це мізерно мало! Який тут градус творчого кипіння, змагальності, конкуренції?

Саме тому видавці почали притягувати у дитячу літературу відомих письменників. Точніше, їхні імена. Бо нового автора ще треба розкручувати. А відомий бренд куплять і так, навіть в незвичному амплуа.

Що з цього вийде, покаже час. Були ж випадки, коли "дорослі" письменникb творили чудові твори для дітей. Згадаймо хоча б "Буратіно" Олексія Толстого. Або ж "Таємниця Країни суниць" нашого Радія Полонського. Однак, це радше, винятки, ніж правило.

Тут доцільно зауважити, що в Європі вже перестали ділити літературу на "дорослу" і "дитячу". Світ змінюються. Мій 13-річний син любить жахи і трилери, а я їх терпіти не можу. Бо маю їх достатньо в реальному світі. Зате люблю мультики.

- Здається, що Ви ледь не "останній із могікан" серед сучасних письменників, які пишуть для театру. Сучасна українська драматургія може конкурувати із закордонною?

- Мені важко на таке концептуальне запитання відповідати, бо в драматургії я неофіт. Так сталося, що кілька років я працював завідувачем літературно-драматичної частини Закарпатського обласного українського музично-драматичного театру. Там і почав писати п'єси, бо постійно чув нарікання своїх колег, що їм нема що ставити, де сучасна українська п'єса і таке інше...
Одна з них – "Ромео і Жасмин" перемогла на "Коронації слова", що стало для мене дуже важливим аргументом пробувати далі свої драматургічні пошуки. Нещодавно був на майстер-класі Олександра Ірванця, на якому він радив майбутнім драматургам: "Перед тим, як ви захочете написати п'єсу, майте на увазі, що вона ніколи не побачить сцену". Бо в Україні практично не ставлять сучасних українських авторів.

- Але "Ромео і Жасмин" таки побачила сцену!

- Так, тому я себе почуваю майже класиком. (Сміється). Це жарт, ясна річ! Мені приємно, що після того, як п'єсу надрукували в журналі "Дніпро" та в збірнику п'єс-переможниць "Коронації слова", вона привернула увагу. У березні її поставив народний студентський театр "Вавилон" при Національному Педагогічному Університеті імені Драгоманова, у квітні запланована її прем'єра на сцені Дніпропетровського академічного українського музично-драматичного театру імені Шевченка, зацікавилися нею у Львівському та Одеському театрах юного глядача.

Про що це свідчить? Що для початку п'єсу треба НАДРУКУВАТИ! Аби її прочитали ті, хто міг би нею зацікавитися. Тут особливо хотів би виділити журнал "Дніпро" та театрознавця Ольгу Лещенко, завдяки яким у цьому єдиному літературному часопису завжди присутні драматичні твори. Але згадуючи Ірванця, підтверджу, що це ще зовсім не означає, що вашу п'єсу поставлять. Однак ваші шанси зростуть з нуля принаймні до якогось відсотка.

- І наостанок побажання читачам від Олександра Гавроша.

- Продовжуйте читати! Бо кількість тих, хто читає художню літературу, неухильно у світі зменшується. Зате яким елітарним стає цей клуб з кожним новим роком!

Теги: література, еротика, журналіст

5 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати