Голова Міжгірського райосередку політв’язнів та репресованих, провідник ОУН Василь Бряник: Хто приспав свободу?

 

– Це з політикою мене обвінчали (сміється) кадебішти і ніяким революціонером типу Овода, запеклим ворогом нової влади я не був. Просто як і десятки мислячих людей, під впливом мудрого батька-землероба бачив і розумів, що нова влада з її примусовим залученням селян в колгоспи, затиском свободи слова, масовими репресіями ніякого щасливого життя верховинцям не принесе. До речі, батька погрозами про виселення нашої сім'ї до Сибіру примусили написати заяву про вступ до колгоспу.

 

Звісно, серед ровесників я міг необачно висловлювати судження щодо нової влади. А в той час і стіни вуха мали. Стукач на стукачеві сидів. При активній участі дев'ятикласника нашої школи Івана Федоровича Нанинця із Синевирської Поляни, кадебішти, аби показати вищому начальству, що не сплять ні вночі, ні вдень, прихапнути нові зірки на погонах, сфабрикували справу по нібито розкриттю ними антирадянської молодіжної організації, якій дали придуману назву Спілка українських повстанців Закарпаття "Граніт Верховини". Обвинуваченими стали я – Бряник Василь Іванович з Репинного, Буртин Михайло Іванович з Лопушного, Ньорба Федір Васильович, Джумеля Ілля Федорович та Бунча Антон Михайлович з Майдану.

 

 

– Авжеж! Ви знаєте з літератури, кінофільмів, спогадів репресованих, якими майстрами були ті злочинці щодо розкрутки подібних справ. В Ужгородському КДБ нас били, залякували арештами сімей, не давали спати, аж доки не досягли свого. Молоді пацани не витримали і призналися в неіснуючих гріхах, підписавши собі вирок. В 1950 році нас звинуватили по статтях 54-І "а" та 54-ІІ КК УРСР. Зрада Батьківщині, то була розстрільна стаття. Без суду, на основі вироку особливих зборів при міністрові Держбезпеки СРСР нам впекали по 10 років каторги. Всі ми опинилися в різних таборах, де на правах рабів, без імені, яке заміняв тюремний номер, мучилися аж до оголошення в 1956 році амністії і зняття судимості.

 

 

– Це точно! Там я познайомився із в'язнями сумління, воїнами УПА, прибалтійськими "лісовими братами", священиками. Вони стали для нас ідейними наставниками, вчителями.

 

 

– Зняв я копії своєї справи, яку збережу для нащадків.

 

 

– Постійно! Мені важко було влаштуватися на роботу. Дійшло до того, що вже в 1989 році нас, колишніх в'язнів "Граніту Верховини" примушували покаятися в районній та обласній газетах за "скоєний злочин". Ми відмовилися. За нас підписався якийсь міфічний Джумеля (без імені).

 

 

– На жаль, репресивні дії влади щодо представників не правлячої партії, необ'єктивність рішень наших судів, наступ на паростки національного відродження сьогодні проглядаються.

 

Подивіться, що коїться у Верховній Раді, як витирають ноги об Конституцію, яке ставлення влади до опозиції, свободи слова, сміливих і непідкупних журналістів. Такий стан справ в Україні не може не стурбувати не лише нашу прогресивну громадськість, але й демократичний світ з його урядами. Тому-то й ставлення до українців на Заході негативне.

 

Що зникнення редактора харківської газети "Новий стиль" Василя Клементьєва не є повторенням справи Георгія Гонгадзе?

 

А цілеспрямований методичний наступ амбітного, далеко не слов'янського походження міністра освіти та науки Дмитра Табачника на все українське, чинення ним реформи, направленої на руйнацію національної освіти та науки, вихолощення з підручників за 5 клас великих патріотичних пластів нашого минулого, русифікація – все це має проходити повз нас і не викликати супротив?

Байдужість, інертність – велике зло, що поховають патріотизм. Всі ми повинні прокинутися від дрімучого сну, як вчив великий Духнович, щоби не повторити помилки минулої історії.