Ностальгія за... прийдешнім

...Колись, а точніше — в 1987 році, мене послали на виставку в Закарпатський обласний краєзнавчий музей. Організував її обком комсомолу. Я ж працював у обласній спілчанський газеті. Якогось дива побачити не сподівався. В ліпшому разі, біля агітаційних полотен комуністичного гатунку — кілька шаблонних пейзажів закарпатських малярів, які кволо прославляли поліклінічними разками пасторальну красу рідного краю своїми смерічками, потічками та образами тонкорунних баранів.

Аж ні!

Там я вздрів і був просто ошелешений двома роботами Ігора Панейка «Емігранти» і «Ностальгія». Страшенно порадувало, що на Закарпатті живуть справжні люди, які бачать світ не тільки через сірі чи рожеві окуляри. В першій роботі, вже зараз можу сказати, показувалася вся наша сум'ятна історія, починаючи від проголошення Незалежності. Купки людей ку-. дись брели і діточок своїх вели. Майже за Шевченком. Але в неповторній Панейковій інтерпретації. А в «Ностальгії» прозирало дитинство і моє, і ще когось з його реаліями, фантазіями, мареннями і навіть снами. Водночас все було більше реалістичним, ніж езотеричним.

...На той час, коли я з'явився перед світлі вчительські очі Ігоря Панейка, він саме завершував галерею портретів казкових персонажів до казки «Дванадцять місяців» Дмитра Кешелі. Зробив їх, звичайно ж, зовсім незвичними, ніби вони з далекої планети прилетіли. Бо наші художники повторюватися люблять тисячі разів, але між такими художниками Панейка ніколи не знайдеш. — Мої місяці прилітають із Всесвіту і творять різні чудеса, — підтверджує плин моїх думок сам Панейко.

Рухомий Ігор Панейко все життя потерпав від думок про нерухомість. Йому не вистачало майстерні. В і закутку на вулиці Берчені, де він перед тим творив свої шедеври, можна було ув'язнювати утопіста Томаззо Кампанелу, але книги «Місто сонця» він би точно не сотворив. Ужгород — це вам не іноземна тюрма, а трішечки гірше. З творчих людей тут виживають тільки титани.

Тепер у Ігоря — чудова майстерня на Православній набережній. Мрії про гідну нерухомість збулися. Та зник, як на мене, з цим, і той живчик у роботах, що пульсував тоді, коли не було належної нерухомості. Так воно завжди на Закарпатті. Але Панейко з тимчасової кризи, пов'язаної з достатком, думається, належно справиться. І згори подивиться на себе багатого, як дивився колись на себе бідного. Боги ж інакше не можуть. Тільки дивитися і дивитися згори, як бігають собі на роботу з портфеликами фізіологічно-ментальні привиди.

— Які виставки плануєте?

— Я не планую. Хіба, дасть Бог, восени. Якусь персональну. Бо дуже люблю осінь. Це почалося зі Львова. Це місто просто прекрасне восени.

Сам Панейко родом з бетярсь-кого містечка Стрий. Батько його — шофер. Переселенець з села Іванівка, що тепер на території Польщі. Мати - диспетчер. Недавно тато Михайло зібрав усю рідню і поїхали туди на свою колишню батьківщину. Ностальгійних споминів було стільки, що й поляки сплакували, побачивши, що їх ніхто не збирається виганяти. «Тут ми бавилися, тут — купалися в ріці, а тут була гора лиса, а зараз ліс буяє», - чулося від розчулених родичів. Хата така й лишилася, як була тоді. Хіба що бляхою її покрили.

Мама видатного художника родом з-під Стрия, з маленького села Фалеш. Якась назва така, бо з Австро-Угорської імперії залишилася. Село — в долинці. Недалеко — Моршин. Там і народилася мама Розалія. Чому її так назвали, сам художник теж не здогадується, але ім'я для тих місць було дивне.

— Люди з полонів поверталися — то й приносили нові імена, — припускає І.Панейко.

Отже, середовища мистецького в пана Ігоря не було. Але, як не дивно, мама вміла чудово малювати аквареллю конвалії, легко малювала інші квіти, хмари. У мами був брат Дмитро, весь романтичний. Він Сибір освоював, Ташкент відбудовував після землетрусу. Шишки різні привозив, а потім діставав альбом і показував свої замальовки. Батька брат — стрийко Степан — мав узагалі стати художником. Але в Москву на цю науку не поїхав, бо одружився. І кохання, як бачимо, може скорочувати поголів'я художників.

— Всі зачатки художництва в нашому роду злилися в мені, — розводить руками Ігор Панейко, — і я просто був зобов'язаний тягнути того воза. Як зараз пам'ятаю, що в погрібнику в стрийка Степана стояв недописаний твір — копія Айвазовського, припертий до стіни. Поки набирали з діжки капусту, я дивився на нього і вражався: «Як воно чудово намальовано!» Тому стрийко Степан фактично і став моїм першим учителем. У класі третьому він показав мені перспективу. Я на все життя все зрозумів.

На Миколая одного разу принесли малому Панейку альбоми, фарби. Пробував ними малювати, як акварельними. З водою. А вони ж олійні. Розплакався, поки мама не дочиталася, що фарби олійні. Оскільки тато був шофером, то замість розчинника найчастіше використовувався бензин. І досі збереглися роботи «на бензині». Весь час хотілося, щоб прийшов нарешті справжній художник і стало все в художництві ясно.

— І коли ж прийшов ВІН?

— Знаєте, так і не прийшов. Хоча були знаменні зустрічі. Найперше зі стрийським художником Кобалем. Головне, що вже з сьомого класу він розмовляв зі мною на рівних. Час проходить, але згадуються нові й нові деталі нашого творчого спілкування.

Підсумовує Ігор Панейко тим, що каже:

— Весь світ — така велика таїна. Але вона і має бути. Без цього-ніяк. Вона є бар'єром між людьми і тою прірвою, до якої людство з якоюсь дивною наснагою прагне.

— Яке ж майбутнє земної цивілізації?

— Непевне, якщо так домінуватиме те, що називають тепер прогресом... Тайфуни, землетруси. Чого тільки не показує телевізор.

— То, може, не дивитися телевізор, і вое буде, як дві тисячі років тому?

— Напевно так і треба робити. Прогрес полегшує існування, але водночас убиває людей.

...Тому ми з Панейком поклали за ліпше розвивати художній прогрес людської ментальності — помічати красиві хмари, бачити гарні сни, не пропускати поглядом красивих дівчат..

Від одного цього наміру світові відразу стало легше.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати