Петро Мідянка: Тридцять років у школі — це досвід і параноя для поета

Він живе та вчителює в селі Широкий Луг у горах, а його вірші перекладаються європейськими мовами, виходять книжками в Україні та за кордоном. Дивакувата мова, нестандартний і не завжди прозорий логічний хід думок, несподівана образність — усе це характерно не лише для його поезії, а й для "звичайних розмов", у чому й пропоную переконатися читачам.

— Які вірші зараз пишете та чи плануєте видати якусь нову книжку найближчим часом?

— У мене мала б вийти десь у листопаді книжка у видавництві "Темпора" — майже все, що досі написав. А тепер вірші пишу рідко, адже для п'ятдесятилітньої людини це вже не забавка. І все ж у новій книжці буде невеликий розділ цілком нових текстів за часом написання. Взагалі, в житті є зовсім непоетичні моменти, коли писати просто не хочеться й не можна. Особливо всі ці смерті останнього часу, вони шалено б'ють по нервах, а рани заживають дуже повільно. Доводиться компенсувати таке мовчання іншими речами: есеїстикою, науковими розвідками. Не хочу все перевертати на графоманію, якої й без мене аж занадто.

— Знаменита мова поезії Петра Мідянки з її діалектними, забутими і просто невідомими словами та зворотами — це спосіб мислення, стилістичний ефект чи просто елемент екзотики?

— Це спосіб мислення. Бо, скажімо, в дитинстві я чув літературну мову, і то зі спотвореною фонікою, хіба що в школі та на радіостанції "Промінь". Також я зрідка вживав русизми — це вплив ортодоксії, а ще заробітки в Іжевську, Вологді, Пермі, вони засмітили діалекти часів імперій, республік і королівств. Я застав кілька ѓенерацій людей, які не були попсуті новітніми запозиченнями, звідти дещо можна було черпати в мовному сенсі. Вони вживали унікальні понятійні ряди, які вже безповоротно зникли.

— Ваші твори часто перекладають іноземними мовами, а в Словаччині навіть вийшла окрема книжка. Як перекладачі дають собі раду з мовною специфікою?

— Чехи й словаки близькі до Закарпаття, так би мовити, "окупаційно". До Центральної Європи —теж. Та й сам я багато їм допоміг, наприклад, словаку Орєшеку. Переклади робили молоді в порівнянні зі мною чеські та словацькі україністи. Томаш Вашут певний час працював у Бухаресті й приїжджав упритул до найфантастичнішого в Європі румунсько-українського кордону на лінії Закарпаття. В Сіѓету-Мармацієй приїздив Василь Махно, будучи на поетичних фестивалях в румунському Куртя де Арджеш. Цікаво, що він приїздив аж із Нью-Йорка, а от я з Тячівщини не міг. Це радянський рудимент України, який добре зафіксував Сергій Жадан.

— Нещодавно ви завели собі блог, інтернет-щоденник, як і чимало інших письменників. Для вас це специфічний новий жанр, модифікація звичайного щоденника, така собі "інтимна публіцистика" чи ще щось?

— Комп'ютер забирає багато часу, у мене в селі повільне з'єднання, але мені цікаво щось робити. Хто ж, як не ми? Публіцистику я писав ручкою, тепер — на клавіатурі, а от вірші — подарованим меценаткою Анжелою Ман "Паркером".

— Ви мешкаєте в селі та працюєте шкільним учителем. Очевидно, це зовсім не легкий хліб. А як відбивається на поетичній творчості?

— Тридцять років у школі — це досвід і якась параноя для поета. Це українська й неукраїнська школа. Тут треба Павла Тичину, а не Табачника. Школа ще й нині працює за сорокап'ятихвилинками Яна Амоса Коменського. Виклади літератури академічні, затеоретизовані. А потрібно живий підручник. У нас недавно один релігійний тато заборонив сину-п'ятикласнику читати "Хуху-Моховинку", бо там злі духи. Той п'ятикласник читав "Спасите наши души". Казусів безліч. А школярів найбільше цікавлять приколи з мобільних, причому не з дешевих. Адже заробітчани грошовиті, а ще мають шляхетський гонор, бо за мадярів велике число жителів східного Закарпаття були гербовою шляхтою.

— Чи читають, до речі, щось сьогоднішні сільські школярі? Чи почувають взагалі потяг до читання поза шкільною програмою?

— Школярі не мають культури читання. Їм удома не читають навіть казкок. Їм ліньки читати підручник. Ще вірші вчать так-сяк. Може, в елітних школах і читають, бо ж купа розумників, а в загальноосвітній школі це — нонсенс.

— У всякій поезії теоретично можна знайти умовну точку відліку. Мені здається, що у віршах Петра Мідянки це — ритм, чіткий і заводний, на який уже нанизується все інше. А як воно виглядає зсередини?

— У ритмі я тяжів до неокласичної традиції, все інше "диктувалося" Зверху.

— А хто улюблений сучасний поет?

— Важко визначити "улюбленого". Наприклад, мені зараз цікавий російськомовний поет Сашко Моцар, і взагалі я небайдужий до багатьох. У будь-якому разі зараз із літературою краще, ніж за минулих часів, коли не було альтернативи. Правда, були добрі книжки московських видавництв, купа передплатних дефіцитних видань. Ритміка була органічною.

— Що зараз читаєте?

— Читаю зараз поезію, наукові студії, щось для модерації й рецензування, для душі щось би почитав Фолкнера, і то не біда, що я вже читав його, коли був студентом, молодим учителем і молодим поетом.

Теги: Мідянка, поет, вірші

2 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати