Закарпаття: Історичний європеєць Едуард Балагурі

Балагурі фактично створив археологію Закарпаття, відтворив і весь історичний сюжет розвитку древньої історії всього регіону Верхнього Потисся, встановив тісні археологічні стосунки з науковими закладами Румунії, Словаччини, Угорщини. В останній країні він був академіком тамтешньої академії наук. Це допомогло Е.А.Балагурі створити самобутню концепцію розвитку регіону в епоху бронзи.

— Всього, що зробив Едуард, вистачило б на декілька життів, — зауважує його соратник, доктор історичних наук В.Котигорошко, — а Він зумів це зробити за одне швидкоплинне життя.
Тож і мені хотілося згадати на шпальтах провідної газети краю, на прохання чисельних друзів покійного Едуарда Балагурі, про нього — живого і веселого представника УжНУ, що я і роблю…

НАЙПЕРШЕ ПРООФЕСОР БОРОВСЯ З ЕГОЇЗМОМ

Він був простим у поводженні, а деколи взагалі просто сахався від тих людей, які нагадували в своїх фанерних костюмах натуральні обеліски з деякими ознаками життя. На диво простим він був і тоді, коли працював деканом історичного факультету, і в час завідування кафедрою, і в ролі рядового викладача. Часто він не реагував на справедливі зауваження, але завше відчував чужий біль, невтомно згладжував усі конфлікти серед студентів.

— Коли його, бувало, хтось називав професором — то озирався і перепитував:

— Це ви до мене?

А після підтвердження додавав:

— Якщо починають називати професором — то, значить, я ні на що вже не здатен… А я кожну дівчину готовий розцілувати… Професор — то не звання.

— А що? — запитували в нього.

— То — лікарський діагноз! — під загальний регіт відрубував він.

Мої амбіції він теж перевіряв своїми репліками з різко критичним відтінком. Одного разу, в квітні 2001 року, сказав:

— Він не завжди чесний, але я підтримую Зубача, бо такі журналісти треба для держави.

І додав:

— Моєї держави.

ЩОБ НЕ ВИНАХОДИТИ ВЕЛОСИПЕД, БАЛАГУРІ ЙОГО МАВ

Одна з граней буття професора була зв’язана із єдиним засобом його пересування свіжими вибоїнами древнього міста — велосипедом. Старий, як світова війна, він виручав його, а за це постійно викликав щиру повагу і любов. Так радуватися малому вмів, напевно, тільки він. Ось сценка 5 травня 2001 року, зафіксована мною в щоденнику:

“Еду-бачі Балагурі в дворі на Чапаєва ремонтував біціглі. З цього приводу на лавці вже стояла велика пляшка горілки і маленька мінеральної води. Процес ремонту від іншого світу вдало затуляв ряд розвішеної мокрої білизни. Останній був зовсім не зайвий, бо зненацька міг набігти відставний міліціонер на прізвисько Кемел і почати просити випити.

Вночі Кемел несамовито кричить, але ніхто йому нічого не каже — мент.

Дім перетворився цими днями в гадючник. Звідкись вони прилізли в підвал “хрущовки”.

Кемел вже одну вбив.

А других в підвалі ніяк не може знайти. Всі впевнені, що змії там відкладають яйця.
Кемел підійшов, коли горілку випили.

Він був худий і проспиртований. “Стрелив” одну сигарету, і попередив, щоби в порядній компанії про жінок не згадували.

— А про горілку? — запитав Еду-бачі.

— Про горілку можна, — сказав Кемел.”

Після велосипедних ремонтів, 70-літній Еду-бачі зазвичай говорив:

— Постійно хочеться до жінок.

— Так, — відповідав я. — Але вже вік не той. Забутливість з’являється.

Еду-бачі насторожується.

— Щойно переспите з жінкою, — кажу, — і зразу забуваєте — знову хочеться.

— Ти запиши, запиши це! — постійно сміявся з цього Еду.

СТАВАТИ СОБОЮ НІКОЛИ НЕ ПІЗНО

29 березня 2002 року професор зайшов. Елегантний плащ, мов крила в птаха. В руці — квіти.

— Боже, Васильку, якби ти знав, який я щасливий. Мені 71 рік, скоро умирати, і через те можу говорити ВСЕ і кому завгодно. Хоч меру, хоч губернатору, хоч міністру із надзвичайних ситуацій… І що дивно, мій золотенький, тільки я почав “рубати” скрізь усе, що думаю — зразу зарплату підвищили на факультеті, пенсію, премії дають. Уже й умирати не хочеться. Все життя доводилося душити в собі слово, не давати йому вирватися, а тут — старість і ТАКЕ щастя! Піду ще до річки погуляю, — по-юнацькому махнув він букетом лісових квітів і вийшов.

А мені тоді подумалося: “А може, не чекати пенсії і ставати щасливим прямо зараз?”

ІСТОРИЧНІ ЗУСТРІЧІ ІСТОРИКА

Запис 15 жовтня 2003 року (Ужгород): “Знову зустрілися з професором Балагурі. У кафе “Бістро”. Він, як археолог, вважає, що там була перша стоянка первісних людей в Ужгороді, бо відвідувачі й досі поводять себе аналогічно.
Колись в Угорщині ще молодим, історик зустрівся за створювачем водневої бомби зі США Едуардом Теллером. Той страшенно здивувався, що і в Радянському Союзі бувають Едуарди.

— А ти хто за фахом? — зацікавився.

— Археолог.

Теллер помовчав, а далі сказав:

— Ти розкопуєш людей, а я закопую.

Професор затих.

— А потім? — не витримав я довгої паузи.

— Кілька годин мовчали і пили… Про що говорити з американцем?..

— Невже Теллер пив?

— Дуже багато… Червоне вино “Каберне”… Від нього й помер…

А після паузи додав:

— У 95 років.”

* * *

Проходжу деколи коло його осиротілого подвір’я біля “хоущовки” на Чапаєва. Раніше там обговорювали політичні події, вибори чергового історичного мера в химерне людське поселення над Ужем, де й зараз постійно ведуть розкопки. Нині лежить тільки сніг, сміття і двоє п’яних. І ще — мовчання нависає над усім. Все немовби чекає життєрадісного вигуку Еду-бачі:

— Пора мера знімати. Їхав на біціглях і ледь не впав!

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати