Едіт Піаф закарпатського живопису. У Києві вийшов альбом Єлизавети Кремницької

Це було дивовижне подружжя — Павло Бедзір та Єлизавета Кремницька. Два митці, абсолютно ні на кого не схожі, котрі розвивалися не завдяки, а всупереч обставинам. Завжди биті владою і шановані тільки вузьким колом однодумців, вони чесно виконали місію вільного художника до кінця — не зрадили своєму мистецтву. І визнання до них, як це часто буває, прийшло лише після смерті.

Альбом «Елизавета Людвиговна Кремницкая: Живопись. Графика. 1925—1978» унікальний тим, що став несподіванкою навіть для закарпатців. Так, про Лізу Кремницьку говорилося за пивом, мовляв, була така цікава художниця, але не більше. А тут раптом розкішний альбом із 360 ілюстраціями та ще й під грифом Національної парламентської бібліотеки України!

Нема пророка у своїй Вітчизні. Коли про Кремницьку в Ужгороді згадували кількома словами, у Києві її пам'ятали. Автори вступних статей, відомі мистецтвознавці І. Горбачова, Д. Горбачов, О. Папета не скупляться на компліменти художниці, називаючи її «Едіт Піаф закарпатського живопису». «Видатна художниця», «дивовижний представник андеграунду», «рідкісний живописний талант», «абсолютна майстерність», «українська європейка», «вібруюча ритміка Кремницької» — це все про неї.

Вони описують ті враження, які справляли відвідини подружжя Бедзірів на митців із Києва, Одеси, Львова, Петербурга, Таллінна, Риги у найглухіші роки соціалістичного реалізму. Цей ковток вільного мистецтва для багатьох ставав відкриттям . Тоді, ясна річ, про це не можна було писати.

Тож цей альбом став ушануванням художниці, якій судилося недовге життя — усього 53 роки, і майже всі вони пройшли у бідності. Кремницьку десять років не приймали у Спілку художників, хоча рекомендації тричі їй писали найславетніші — Коцка, Манайло, Кашшай, Глюк, Борецький, Габда. Але у творчості Кремницької «недремне око» знаходило забагато «ізмів».

Збереглося не так багато робіт художниці — близько сотні полотен та півтисячі рисунків, замальовок. Решта все розійшлося невідомо куди по людях. Так само, як і спадщина Павла Бедзіра.

Мистецтвознавець Олена Папета закінчує свою розвідку про Лізу Кремницьку так: «Її живопис дзвінкий, як голос француженки Едіт Піаф — чиє прізвисько «піаф» означає «пташка». Ті, хто знав Лізу Кремницьку, запам'ятали її саме такою — невисокою, звичайною, незалежною, вразливою, безкомпромісною, магнетично притягальною». «Ліза була дивиною для нас, — згадує про неї Габріела Андял. — Дуже обов'язкова в мистецтві, вона нагадувала пташку, яка наче билася об шибку».

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати