Художник Шандор Зіхерман: "Чим більше б'ють, тим краще залізо"

І звісно картини, які дуже гармонійно розмістили у світлій виставковій залі Закарпатського угорського інституту у Берегові. А серед них і сам господар свята - з фірмовою сивою бородою а-ля Маркс, із філософською посмішкою у вуса та надто міцним рукостисканням, яке запам’ятовується надовго.
Та й сам Зіхерман – фігура надто колоритна, аби одразу не помітити його десь у натовпі. Впевнений у власних силах, із вогником в очах. Хто-хто, а він уже давно вдало "євроінтегрувався". І насправді борода Зіхермана здається всюдисущою – сьогодні в російському Тольятті, а завтра вже десь в імпортному Копенгагені. Не всім так вдається, тож заздрити варто. Однак і таланту та працелюбності у нашого іменитого земляка таки не відняти.

Відзначив це і лауреат Шевченківської премії Володимир Микита, який був запрошений на урочистість як почесний гість. Подарував ювіляру одну червону троянду. І зазначив: "Ми маємо пишатися цим "молодим" митцем! Це просто фантастично, скільки він зумів зробити за своє життя, скільки виставок організував... Не переказати, скільки країн об’їздив і у скількох містах виставлявся. І це не дивно, бо закінчив найкращу школу мистецтва – "Мухінку" в Ленінграді. Хоча зараз бачимо лише його реалістичні картини, але Шандор здатен творити впевнено у всіх течіях і напрямках – аж до супермодерніз¬му. Тож побажаю цьому молодому чоловікові, аби довго жив, багато творив і радував нас, закарпатців, своїми творами!"

"Молодому чоловікові" 6 квітня виповнилося 75 років. А виглядає він просто феноменально! А сильні руки – результат впертих тренувань у молодості, був навіть чемпіоном України з греко-римської боротьби у наймолодшій категорії на початку 1950-их. Однак потяг до мистецтва виявився сильнішим. А ще не боявся майбутнього. Вчився у Йосипа Бокшая в Ужгороді, потім поїхав поступати у Львівський художній інститут, і врешті-решт пройшов конкурс в академію імені Мухіної у Ленінграді.

Шандор Зіхерман у 1972 році опинився у Тольятті, де влаштовує виставки своїх робіт та місцевих митців. У 1987-му організував перший російський симпозіум скульпторів (у цьому жанрі він також давно працює). І нарешті "АвтоВАЗ", який виготовляє "Лади", влаштовує йому ювілейну виставку і видає в честь 70-річчя чудовий змістовний каталог робіт художника.

У 1989 році Зіхерман переїжджає до Будапешта. Дружину – самарську театральну актрису Зінаїду Соколову – забирає з собою. Там подружжя організовує театр-студію при російському посольстві. Ось такі коротенькі штрихи до його біографії. Хоча насправді розповідати художник може годинами. І не завжди зрозуміло, коли він каже правду, а коли трохи перебільшує. Іноді здається, що він живе у своєму власному, цілком вигаданому світі. Утім, цей світ дивовижний, світлий і прекрасний. Як і його роботи...

Але незважаючи на мандри, своєю батьківщиною Шандор Зіхерман таки вважає Закарпаття, бо тут народився (в Ужгороді) і виріс (у Берегові). ("Це як рідна мати – звідси я виліз на білий світ"). Сюди і повернувся.

Нині мешкає на батьківському обійсті, без особливих умов (воду набирає з колодязя). Звідси робить і свої кругосвітні вояжі. А запрошують постійно. Останнім часом активно працює у жанрі "ню" (оголена натура) та захоплюється карпатськими пейзажами.

Шандор Зіхерман може говорити годинами, тому пропоную вашій увазі тільки уривки з нашої тривалої розмови:

– У мою будапештську майстерню прийшов якийсь датчанин і сказав, що хоче купити деякі картини. Особливо його чомусь зацікавили мої оголені жінки. Сказав, що бачив мої роботи у Копенгагені. Тому я і вирішив поїхати до Норвегії...

Минулого року виставлявся в Ужгороді. На вулиці було мінус 10, а в галереї на сім градусів більше. Але я холоду не лякаюся. Потім поїхав у Київ, у Львів, де мене також чекали.

Упродовж останнього року я спав по дві-три години, бо весь час працював як навіжений. І в результаті створив 125 виставкових робіт. Із них частину продав, аби інші "одягти" у пристойні рамки.

Я людина дуже скромна. Тому прошу всіх звертатися до мене просто Шандор. Бо я з усіма на ти – від дитини до академіка. Вважаю, що просто "хороший художник" – це найвище звання. Дуже приємно від того, що саме так мене називають. Наприклад, директор Львівської академії мистецтв сказав, що моя виставка – це "явище для українського мистецтва".

Нині також займаюся спортом. Називається "змішана боротьба". Борюся зі своєю дружиною. Насправді ж займався спортом лише до 20-річного віку, коли став чемпіоном України. Тоді тренувався по 10 годин поспіль. А тепер по 16 годин на день працюю – навантаження ще більше. І так запрацювався, що отримав двосторонню грижу. Вочевидь, пензлик виявився затяжким. Тепер, після операції, лікарі заборонили мені піднімати щось важче за 60 кілограмів.

Тепер я у постійному русі. Це і є мій рецепт гарного самопочуття. Однак маю і погані звички – люблю жінок, хороше вино і добрих людей. Жити і працювати можу де завгодно. Вже через день я себе почуваю добре у будь-якому місті чи країні. Однак вирішив повернутися у Берегово, у батьківську хату. Щоправда, з восьми кімнат залишилося лише три. Брат здавав будинок в оренду, тому водогін не працює. Але це добре – я вранці ходжу до колодязя і обливаюся холодною водою...

Раніше я багато фотографував. Але звик до плівки, тому новітні технології не сприймаю. Загалом працюю так: роблю на природі деякі ескізи, позначаю кольори, а потім допрацьовую вдома. Пам’ять у мене добра. Через три роки згадаю потрібний колір, однак можу забути ім’я симпатичної дівчини, з якою розмовляв три хвилини тому. Хоча обличчя запам’ятовую назавжди. Я весь у творчості. І тепер здатен написати портрет кожного, хто прийшов сьогодні на мою виставку. Ну, майже кожного...

А особливо приємно, що прийшли мої шкільні друзі. Наприклад, Олександр Білоус, з яким ми вчилися разом до 8-го класу. Колись це був кремезний чолов’яга, чудовий лікар. Тепер він ледве ходить. Мені його дуже шкода...

Я ніколи не погоджувався бути Олександром, бо батьки нарекли мене Шандором. Тому першим ділом після війни змінив свій паспорт. Аби стати першим закарпатським угорцем – Шандором-Робертом Матяшовичем. Мені цю витівку потім довго пригадували. Однак я так вважаю: чим більше б’ють, тим краще залізо. Тепер я взагалі як булатна сталь!

Я – улюбленець крадіїв. На початку 1990-их у мене поцупили 170 картин на виставці у Ніцці. Мій приятель з Угорщини вилетів на презентацію і телефонує: "Шандоре, твоїх картин немає!" Виявилося, що директор фірми отримав мої роботи з Брюсселю, хутко розлучився з дружиною і зник у невідомому напрямку разом із картинами. А це було все, що я створив за 40 років. Експерти оцінювали мою колекцію у півмільйона доларів. Ну, що робити – я знову почав малювати з нуля!

Ось такий він – закарпатський митець Шандор-Роберт Зіхерман. Усе в ньому перемішалося – і кров, і країни, і кохані жінки. Він чудовий фантазер, який натомість сприймає наш світ яскравіше, ніж він є насправді. Можемо йому це пробачити...

Теги: Зіхерман, художник, картина, виставка

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати