Ляльки для дорослих

Вона не любить, коли її твори називають "забавками". Водночас зізнається, що грається з ними. Та це не – іграшки, це – маленькі люди, наголошує надзвичайна мисткиня. Доки інші малюють чи ліплять, вона створює людей. Ну, майже людей. Ольга Фарбер робить ляльок.

 

Ці ляльки – не для дітей. Їх замовляють дорослі. І найчастіше щасливі власники вважають їх найкращими подарунками, що коли-небудь отримували. Ужгородська майстриня виготовляє літературних персонажів та історичних героїв. І ці надзвичайні особи часто цікавіші за своїх колись живих прототипів. Несучи характер, кожна лялька має й індивідуальність.

 

Ольга Фарбер живе у своїй майстерні, а в ній самій живе майстерність. Адже справа лялькаря – одна із найскладніших серед усіх творчих професій. І модельєр, і швачка, і чоботар, і капелюшник, і перукар, а ще ж бутафор – лялькарство передбачає володіння багатьма навичками. На роботу над однією лялькою йде не менше 50 годин. А що є і досвід, і талант, то й ляльки вдаються – не іграшки, а мистецькі твори.

 

У її квартирі виникає дивне відчуття – ніби ти в гостях не тільки в Ольги Фарбер. Лялька – більше, ніж частина інтер’єру. Художниці якимось незбагненим чином вдається оживити свої твори. І хоча сама вона стверджує, що життя – це гра, наголошує: оці ляльки - для дорослих, для тих, хто здатен їх оцінити.

 

"…Це стрічка для орденів, яка має бути в Наполеона. Це – чергова моя лялька, яку я готую. Це – дружній шарж на людину, колеги замовили до ювілею вельми відомої в краї персони. Тож, в нього буде орденська стрічка, і камзол, який повністю відповідає справжньому історичному одягу тих часів. А ще ж – капелюх, як же ж він без капелюха? Він знімається й Наполеон зможе тримати його в руці…", - не припиняючи роботи, розповідає Ольга Фарбер.

 

Так, у Наполеона буде все, що належить. Саме костюм і аксесуари, вважає майстриня, і творять характер. Лялькарка кохається в історичних строях і в деталях відтворює вбрання епохи, персонажа з якої втілює у ляльці.

 

"У кожної епохи свій характер. Навіть дрібниці: змінювалися рукави, змінювалося взуття, змінювалися тканини. З полотен художників ми дізнаємося – от у цьому столітті з’явився шовк… Це так цікаво, починаєш у цьому копатися… Чому пурпуровий одяг носили лише королі, а іншим це було заборонено? Або - що деякі костюми, оздоблені дорогоцінним камінням, були надто коштовні й передавалися у спадок так само, як будинки. Як вони у цьому ходили? Ось тоді мода справді вимагала жертв…", - каже Ольга, перебираючи в руках шматочки тканини (саме такі клаптики шовку, оксамиту, мережива дівчата в дитинстві прирівнюють до скарбів).

 

Заради ляльок нерідко страждає і власний гардероб художниці: буває, кроїть із вечірніх суконь та жакетів. Працюючи, вона у творчому азарті може відкраяти шматок куртки – якщо їй знадобилася шкіра, чи вирізати шмат тюлі, якщо треба мережива. Та, каже, для них - нічого не шкода. "Мені не шкода, бо результат виправдовує усі жертви. І коли подарунок не жертвоприношення – це не подарунок. Чому я не можу подарувати ляльці власну річ? Це – друге життя. І це ж – продовження, продовження мого ж костюму…"

 

Ольга усміхається: "буває, що не людина носить піджак, а піджак – людину". Вона каже, що сучасне вбрання її не надихає, і зізнається: не любить сам запах нових тканин. Ольга освідчується костюмам середньовіччя, вони її чарують: як ошатні строї, так і лахміття простого люду. Звісно, окрім вбрання важливе й обличчя. Своїм героям лялькарка нерідко надає рис знайомих людей, або просто зустрічних. Та сучасники не цікаві їй як образи – полюбляє творити персонажів з особливою долею і – самій вигадувати для них біографію. "Вони – нормальні люди для мене. Я з ними розмовляю, я видумую для них долю, коли це вигаданий персонаж. Мене коли розпитують, хто це такий, я так починаю це розповідати, що люди думають, що це літературний герой чи історичний персонаж", - розповідає Ольга, тримаючи в руках Трактирницю – не надто гламурну дівчину, наділену неповторною харизмою.

 

І хоча Ольга легко розлучається зі своїми "майже людьми", є декілька ляльок, за якими досі сумує. Шоколадниця, яку робила за полотном швейцарського живописця XVII століття – "вона була така жива!". У Москву поїхав шикарний російський барин – огрядний, рудий, у халаті і чепці. В Іспанії живе пан з XVIII століття, якому подарувала чарівну гітару. Робила й ковбоя з двома кольтами. Тіль Уленшпігель був, згадує, надзвичайно гарний…

 

Усю свою творчість вона вважає не тільки непростою роботою, але й - грою. "Мені ніколи не буває нудно! Я обожнюю бути в товаристві. І - люблю бути вдома сама". Мініатюрна і рухлива, людина настрою, яка майже ніколи не розлучається з цигаркою та дуже любить споглядати красу, Ольга йде життям граючи. Маючи безліч професійних прийомів, пані Фарбер щоразу вигадує нові способи досягти результату. Колегам (а вона працює художницею в Закарпатській обласній телерадіокомпанії) відомо, що тканини для лялькових костюмів Ольга вимочує в оцті і марганцівці, палить на свічці, а шкіру натирає олією. Усі залюбки слухають веселу розповідь, приміром, про те, як чоловік безуспішно шукав свою шовкову сорочку, або що улюблений пес лишився без ошийника, бо якомусь Розбійникові знадобився грубий ремінь, чи то – як вона робила ляльці мелірування. Чи то: "Я от думаю – чого йому (ляльці) бракує… І розумію: йому треба горба. Терміново потрібен горб!".

 

Лялькарка зізнається: найбільше любить робити ляльку для себе, за власною фантазією. Через це віддає перевагу не конкретним замовленням, а – цікавим ідеям, які надихають і лишають простір для творчості. Так, маючи виготовити Мандрівного Музиканта, воліє сама визначити, з якої він країни і епохи й раптом вирішує - він гратиме саме на лютні. Водночас, роблячи на замовлення Робін Гуда, захопилася так, що подарувала ляльці ще й подругу Маріон. До речі, наголошує: ляльок чоловічої статі робить набагато частіше, ніж жінок. "Я просто їх люблю!". Але визнає: серед цікавих героїв минулого і загалом типажів – не так багато вартих уваги дам. ("Просто тут так – я роблю красиву жінку, і можу сказати на неї – що це і герцогиня, і авантюристка). Хоча, звісно, робила і куртизанок, і одалісок, і – королев, як то Катерину Другу та Марію Стюарт. Але навіть відомі історичні або літературні персонажі для неї – не канон. У них неодмінно з’явиться щось нове, дещо, що підкреслить характер і надасть маленькому героєві неповторності. "Якщо мені доведеться ліпити Остапа Бендера, то це буде не класичній Бендер-Миронов. Він буде інший, "мій". Але дух авантюризму передам неодмінно. Та я, мабуть, Бендера не робитиму, він не найцікавіший…".

 

Гра грою, але Ольга не любить легковажного ставлення до своїх ляльок. Це ж бо – не іграшки. Їхнім власникам вони дарують не тільки красу, але й уособлюють мрію. Ці елегантні й інтелектуальні подарунки прикрашають інтер’єр й іноді можуть розповісти про власника значно більше, ніж усе інше в оселі.

 

…Із сотню авторських ляльок випустила у світ Ольга Фарбер. Чимало ж мешкають разом із нею. Зараз поруч Трактирниця і Музикант, Пірат і Звіздар… І Лялькар – її улюблений герой.

 

Вона бере до рук свого фаворита, своє alter ego. У нього добре обличчя, веселий прищур очей, хвацькі вуса та небагате й поношене, але вигадливе вбрання. Ну, він хоч і бродяга, тож не може бути надто ошатним, але ж – артист, - каже Ольга. "Просто його люблю. Він такий добрий, такий веселий. Я побачила репродукцію одного голландського живописця… Але він, звісно, не повністю такий, як цей вдався – але ж Лялькар, мандрівний артист… Тож, тоді я  подумала: неодмінно слід зробити - я ж теж лялькар…", - пані Ольга заглядає в обличчя мініатюрного колеги.

 

У руці Лялькаря – маленька лялечка. "Дехто думає, що я роблю саме таких, - усміхається Ольга. - А я просто не встигаю виконати для нього цілий кошик з мандрівним ляльковим театром, який він носитиме за спиною". Крихітна ж лялечка, хоч і значно менш вишукана за інших персонажів пані Фарбер, та усе ж може похвалитися навіть мереживними панчішками. "У панчішках, але вона – така, хіпова", - підморгує Ольга.

 

Вона обіцяє: зробить для Лялькаря цілий гурт маленьких лялечок. А щодо великих – опісля Наполеона візьметься за Джека Горобця. Саме тому у кутку вже стоїть ("як німий докір", говорить Ольга) той, хто мав стати Петром Першим, та у стані напівготовності не сподобався Ользі – характер не той, каже лялькарка, а от обличчя – якраз для відомого кіношного пірата. "Робитиму Горобця – він такий … з цікавою вдачею. І костюм цікавий", - вирішує мисткиня. Тим часом своєї появи на світ чекає і Лісовий Розбишака – здорованю у зеленому камзолі Оля якраз робить шкіряну накидку з багатьма ремінцями. Ну а відтак лялькарка візьметься за нового персонажа. Це буде хтось з літератури або з минулого. А хто саме? Той, кого підкаже обличчя перехожого, кадр із фільму, картина на виставці, клаптик тканини та - лялькарське натхнення.