На Закарпатті вийшла книга про історію та сьогодення пожежної служби краю

Відмітимо насамперед: приваблива за змістом і оформленням 250-сторінкова книга "Пожежна служба Закарпаття: минуле і сучасне"   вперше висвітлює процес становлення і розвитку пожежної справи краю впродовж останніх чотирьох віків аж до наших днів. Цікаво було дізнатися, що перші ранні писемні згадки про цю службу датуються XVIII століттям. А вже 1735 року казною міста Ужгорода видано "обширний пожежний регламент", з 1887-го на території сучасного Закарпаття діють три види пожежної охорони: державна, приватна і добровільна.  
 
Новий її етап припадає на 1919-1939 роки – період входження Підкарпатської Русі (тодішня назва області) до складу першої   Чехословацької республіки: 1922 р. створено Земське (Крайове)   Пожежне товариство, 85 літ тому видано брошуру І. Вислоцького "Гасильна дружина", яка мала величезне практичне і мобілізуюче значення в складному процесі   організації добровільних осередків насамперед у сільській місцевості; а 1935 р. в Ужгороді проведено з’їзд пожежних усієї Чехословацької держави з благородною метою своєрідного огляду-параду досягнень вогнеборців краю, в якому взяли участь їхні колеги аж   із 12 країн Європи – Англії, Бельгії, Югославії…

Читач відкриє для себе також багато цікавих і несподіваних моментів, які стосуються часів Закарпатської України і радянського періоду – особливо участі закарпатських пожежників у ліквідації наслідків Чорнобильської біди й гасіння   складних пожеж, які виникали у тунелях і на нафтопроводах.

Найвищий щабель розвитку – в роки незалежності України, коли девіз "Запобігти, врятувати, допомогти!" підняв її до сучасного рівня служби порятунку людей. Тим паче під час надскладних іспитів – небачених за масштабами повеней: осінньої - 1998-го, весняної 2001-го та літньої 2008 років.

Книга розрахована, як зазначено в анотації, на широке коло читачів, зокрема колишніх і теперішніх рятувальників, істориків, краєзнавців, студентів, учителів та учнів загальноосвітніх шкіл. І це справді так, оскільки видання, про яке ведемо мову, - солідне, по-сучасному графічно оздоблене, ілюстративно збагачене оригінальними цінними архівними документами й рідкісними фотографіями, - протягом короткого часу здобуло широкий позитивний резонанс серед читацького загалу і на сторінках обласної та центральної преси, на радіо- і в телеефірі.

Це й послужило приводом до розмови з автором книги, заслуженим журналістом України, власкором газети "Голос України"   Василем НИТКОЮ:

- Василю Івановичу, нещодавно побачила світ написана вами книга "Пожежна служба Закарпаття: минуле і сучасне". На адресу даного видання вже можна було почути чимало схвальних відгуків як на рівні області, так і в столиці. Що стало поштовхом до написання книжки?..

- Певною мірою давня журналістська зацікавленість багатогранною історією рідного краю знайшла втілення в книзі ще й завдяки тому, що керівництво облМНС   підтримало ідею, а потім і схвалило сам сюжет, структуру написання книги. Словом, висловлюючись фігурально, добірне зерно, посіяне в підготовлений ґрунт, - дало дружні сходи.

Мені приємно й легко, з великим інтересом та пізнавальністю   працювалося, оскільки генерали Володимир Бодак та Іван Гецянин як консультанти, - також проявляли жвавий інтерес до знахідок, відкриттів чисто історичних, краєзнавчих, документальних… Правда, інколи й точилися досить експресивні дискусії, але вони лише зайвий раз підтверджували: у спорах народжується істина. Та й кожна небайдужа людина-патріот обов’язково матиме свій погляд на ті чи інші події минувшини – такої зусібічно переплетеної, навіть заплутаної, геть непростої, неоднозначно оцінюваної, якою є історія нашого краю, а відповідно й становлення того чи іншого відомства, яке відігравало й відіграватиме значну роль у суспільному розвитку.

А загалом, до пожежників у мене щирі симпатії ще з дитинства. Пригадую такий випадок. Якось узимку в наших сусідів років з 45 тому зайнялася дроварня зі зрубів, а всередині там тріски, склепки з сухими дровами, усіляке начиння, старі кросна, терлиця, мотовила… До стайні другого сусіда, повної сіна, хіба метрова відстань. Люди, навчені бідою, миттю стали подавати з двох колодязів одне другому відра з водою, побігли до найближчого телефону   - і буквально через хвилин п’ятнадцять заревіла сирена пожежної. Вогонь, що вже вибивався вище гребеня стріхи, пожежники загасили в кліп ока. Треба було бачити, як потім їх цілували вдячні старенькі бабусі, як дякували, як щиро просили від Бога здоров’я, а від людей шани, як душевно частували горіхами, грушами, узваром… Керував тією черговою вартою наш односельчанин Михайло Матвійович Чомоній, котрий на чолі пожежників міста Сваляви стояв понад чверть століття. То був красної подоби дуже поважний чоловік, талановитий художник-самородок. Потім була профорієнтаційна зустріч із начальником пожежних району у нашій школі. І ми з товаришем, семикласники, цілком серйозно вподобали цей фах. Але то були чисто дитячі недовготривалі захоплення. Далі він став архітектором, а я журналістом… Довгий час заступником керівника пожежних області працював інший мій односельчанин полковник Михайло Васильович Мигович, котрий будував нові депо по всіх районах, які й понині служать вогнеборцям.

І ось десь у другій половині 80-х років (тоді існувала практика обмінних сторінок між обласними молодіжними газетами прикордонних областей і країв) у місті Кошиці мій добрий словацький колега Мірко розповів, що його дід усе життя служив пожежником і зобов’язав онука, "доки живий", написати нарис. Другий приклад, 1996 року я перебував у складі офіційної делегації Закарпаття, яка перебувала з метою обміну досвідом між   структурами місцевого самоврядування у австрійській землі Бурґенланд. Під час розмови в одній з редакцій газети-побратима "Новин Закарпаття", де я працював головним редактором, австрійський колега, шеф-редактор подарував мені щойно видану книгу про історію пожежної служби тієї місцевості. То був скоріше ілюстрований нарис, який охоплював період у кілька десятиліть. Але в пам’яті   той епізод виник, коли під час нещодавньої презентації нашої книги начальник головного управління МНС України в області генерал Володимир Юрійович Бодак продемонстрував медаль, на якій викарбувано віхову подію – з’їзд пожежників краю 1935 року. І знаєте, хто її подарував генералові? Австрійські колеги. Шкода, що нам не вдалося розшукати її "посестру". Вона би поряд з іншими (з колекції полковника Сніцаренка) ввійшла до книги…

Такі от заруби в пам’яті й асоціації. Мабуть, вони й спонукали виносити ідею такого видання, яке ввібрало в свої сторінки стільки невідомого або розпорошеного по архівних полицях, розхристаного по цілих епохах цінного   матеріалу…

- З огляду на те, що в книзі вперше висвітлено процес становлення й розвитку пожежної справи на Закарпатті впродовж чотирьох віків аж до наших днів (період справді значний), то автор провів, можна сказати, величезну роботу, опрацьовуючи необхідні архівні документи, друковані джерела, періодику 20-40 років минулого століття, зустрічі з ветеранами служби тощо. Тож, буде доречно запитати, як і скільки тривав творчий процес, які пріоритети ставилися в написанні?

- Робота видалася не лише масштабна, відповідальна, але й доволі непроста. Вимагала компетентної орієнтації в історії краю, непоспішного продуманого пошуку, часом ґрунтовних досліджень якихось періодів, численних перекладів, порад, консультацій, журналістської кмітливості, публіцистичного викладу…Та водночас захоплювала, вдосконалювала мої знання, потребувала повної самовіддачі, відстоювання власної думки. Словом, зародився азарт дослідника. То дуже солодке відчуття відповідальності – часом першопрохідця, яке   мене повернуло у студентську юність, коли я досить серйозно займався і науково-пошуковою роботою, і самоосвітою, і пізніше написанням дипломної роботи, яку у Київському університеті імені Шевченка оцінили на відмінно з відзнакою і сказали, що то недооформлена дисертація…Мабуть, найцікавіше було працювати у фондах   Державного архіву Закарпатської області в Берегові,   у бібліотеках музеїв, при ознайомленні зі старовинними книгами, фотографіями, публікаціями – попутно я досить відчутно поновив знання чеської мови…А хіба можна забути зустрічі з ветеранами й записи їхніх спогадів?!. То цілий пласт досвіду і знань!

Більше року роботи над книгою   збагатили й урізноманітнили моє творче життя. За це я, кажу відверто, - щиро вдячний долі.

А ще надибав декілька неоціненних знахідок, до продовження роботи над якими прагну обов’язково повернутися… Переконаний: можна би в направду   писати й другий том. Уже бачу його обриси…

- Книга, яка написана в цікавому публіцистичному жанрі, багата й ілюстраціями, причому є чимало історичних світлин. Як вишуковувалися такі документи, які вже стали надбанням історії?..

- Дуже просто: через нащадків старих гасичів. Наші люди нарешті позбулися синдрому боязні за "не таке" минуле. І з великою приязню відкривають сімейні фотоальбоми, гордяться, що прадід і дід працювали пожежниками "при старих мадярах, тоді при чехах, нових мадярах і навіть при руських". Цим уже пишаються, не ховаючись, як колись, "аби чогось не сталося"… От приклад. У книзі надруковано два посвідчення мукачівця Людвіга Ладані – перше видане "при чехах", 1928 року, а друге в часи Закарпатської України, 1945-го. Уже голосяться з інших районів, що володіють старовинними документами, вік яких сягає від 80 років. Значить, книга викликає освітній інтерес одних і родинну зацікавленість інших..

Мені приємно усвідомлювати, що найбільше таких історичної ваги світлин збереглося в Ужанській долині і на Воловеччині. Їм з точки зору відомчої нині ціни немає. А завтра?..    

- На сторінках книги є чимало цікавих розповідей про конкретних людей. Чому саме про них? Кого з героїв своїх розповідей запам’ятали найбільше і чому?..

- Вважаю, що іменами конкретних людей книга, на жаль, представлена таки скупо.(Причини загальновідомі: криза, економія в усьому…). Але ті, про кого все ж таки вміщено розповіді, - то   справжні лицарі пожежної справи, мужні авторитети, стійкі герої Чорнобиля – в їхньому послужному списку, сказати б відверто і без зайвої скромності, безліч врятованих життів, малих і більших об’єктів, суспільного й народного добра… Не хочу виділяти з-поміж них когось, бо кожен герой книги – то знакова особистість. Почитайте, будь ласка, і переконаєтесь.

- На додаток: можливо, у процесі роботи виникали якісь цікаві випадки, про які варто розповісти широкому загалу?..

- Звичайно. Мене, людину середнього віку, вразили, окрім іншого, вислови двох високоавторитетних керівників обласного рівня: ветерана-фронтовика Івана Івановича Байдака, котрий ( після того, як з однієї і тієї ж області направили керувати пожежною службою Закарпаття вже третього офіцера) висловив обурення: "Невже тут немає місцевих кадрів, щоб не присилати з такої далечі. Та ще й з одного реґіону?... Мабуть, прислухалися, або й часи змінилися…" - резюмує старий полковник ( стор. 104). Другий – полковник Віктор Петрович Захарченко побудував у області 12, реконструював 3 пожежних депо, звів 35-квартирний будинок, інші важливі об’єкти,   а собі…нічого, крім скромної дачі.

Це надто красномовні з точки зору громадянської факти, якщо спроектувати їх на   сьогоднішні реалії…  

- Чи потрібні нашому суспільству такі видання?

- Перепрошую, Вікторіє Іванівно, але вже давно соціологи твердять: якщо у суспільстві щось є, значить воно для когось потрібне…У анотації до видання написано, для кого воно стане в пригоді насамперед. А ще додайте сюди те, про що ми з вами говоримо в нинішньому інтерв’ю, то стане цілком зрозумілим історичне, краєзнавче, пізнавальне, відомче врешті-решт значення книги.

- Василю Івановичу, можливо, хочете когось згадати, хто допомагав у написанні? Ви, безперечно, як людина талановита й знаний в краї журналіст, чому зупинилися на діяльності саме оперативно-рятувальної служби?..

- У кінці книги вміщено список мабуть десятка тих людей, без допомоги і сприяння котрих видання не мало б теперішньої ваги й такого суспільного   значення. У подібних справах один у полі не воїн та й одна голова добре, а що більше, то краще!..

Теги: пожежники, книга, видання

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати