Андрій Любка: "Закарпаття - хаос архаїки і провінціалізму"

Підсумком проекту має стати видання книжки про Україну трьома мовами: англійською, французькою та українською. Разом із виставками фотографій ці книжки будуть презентуватися в галереях, культурних центрах, бібліотеках, університетах Штатів, Канади, Європейського Союзу та України. Я писатиму про Закарпаття. І тут постає питання: як систематизувати й об’єднати в одному есеї все, що маємо в нашій області? Яким чином, якою метафорою показати весь цей хаос архаїки та провінціалізму? В чому наші плюси і де причини наших невдач?

У різних сферах маємо прекрасних фахівців, людей, котрі сказали вже багато. Та чому ці знання не об’єднані, чому так мало знаємо Закарпаття? Не пригадую жодної спроби зорганізувати "круглий стіл" чи публічну дискусію між найвагомішими інтелектуалами краю про його особливості й колорит. Що ми можемо показати світові?

У нас зав’язалася дискусія про ці речі з редактором одного з видань області. Йшлося, зокрема, про вино. На всіх перехрестях, особливо в час проведення фестивалів вина, прийнято кричати про давні виноробські традиції і суперклас нашого вина. Це стало стереотипом. Натомість маємо визнати, що закарпатське вино – за рідкісним винятком – не "тягне" навіть на так званий "дешевий клас", ним неможливо насолоджуватися, ним можна хіба що впиватися.

Добра архітектура, котру отримали у спадок, руйнується настільки швидко, що наші міста втрачають своє обличчя й шарм кожного будівельного сезону. Наші священики, як і політики, навіть говорити не вміють. Мовчу вже про те, що не викликають жодної довіри, тому ніколи не виникає бажання, наприклад, піти й послухати проповідь, аби замислитися про щось вічне. У наших храмах - китайські вази і штучні пластмасові квіти, старі іконостаси "реставрують" так, що Ісус на них стає схожим на Майкла Джексона; дерев’яні храми підпалюють, аби побудувати на їхньому місці "нову, нормальну" церкву. Більшість наших художників і письменників вишиковуються перед управлінням культури чи губернатором з проханнями дати грошей на ювілейну виставку чи чергову "патріотичну" книжку". Мовчу про наш театр.

Професорів наших університетів ніхто не знає, стало добрим тоном те, що "технарі" не орієнтуються в найзагальніших гуманітарних цінностях (які для них є синонімом радше гуманітарної допомоги), а "гуманітарії" аж так засіли у своїх запилених кабінетах, що не бачать, як змінюється світ навколо. На кафедрах немає Інтернету, а персонал все ще послуговується "дискетами". Кандидатські й докторські, які вони захищають, вгрузли в регіоналізм настільки, що можуть бути захищеними тільки на спеціалізованих вчених радах свого ж, рідного університету, тобто на своїй же кафедрі.

Наші готелі і туристичні комплекси будують у найгарніших місцях, аби через рік вони перетворилися на сміттєзвалища, одразу біля турбаз працюють кар’єри, фабрики чи лісопилки. Найкраща сміттєзбиральна машина – річка...

Якщо іноземець приїде в Закарпаття і запитає дорогу, тільки сьомий-восьмий перехожий зможе йому відповісти ламаною англійською чи німецькою.

У селах глобалізація і "понти" пішли настільки далеко, що почав побутувати анекдот: "Як відрізнити молодого на сільському весіллі? – У молодого спортивний костюм новий"...

Перелік можна продовжувати ще довго. Звісно, у кожній із перелічених сфер є винятки, і це добре, бо вони насправді на своїх плечах і витягують загальну ситуацію. Але чому те найкраще, що маємо в різних сферах, настільки ізольоване від суспільства?

Чому художник, фотограф, письменник, лікар, мистецтвознавець, бізнесмен, професор, музикант, актор, журналіст, які справді досягли висот, розвиваються окремо, чому їхнім досвідом і знаннями ніхто не цікавиться? Хто зможе пояснити, чому не зроблено жодної спроби об’єднати найкращі уми і поговорити про феномен Закарпаття, розробити маршрутний лист того, що варто в області реалізувати першочергово?!

Найбанальніший приклад: у Виноградові народився і дав перший концерт видатний композитор, модерніст у музиці Бейла Барток. За різними версіями, він входить у п’ятірку композиторів усіх часів і народів, котрі мали найбільший вплив на розвиток музики. Я чотирнадцять років прожив у Виноградові, але не знаю, де стояв (чи й стоїть!) його будинок, де він любив гуляти, до якої церкви разом із батьками ходив, в якій школі вчився і хто його вчителі. А такі знання і відповідно до них розроблена туристична інфраструктура можуть давати щороку кілька мільйонів доларів прибутку.

Розмірковуючи над усім цим, я зрозумів, яка метафора буде "ключиком" до мого есею, навколо якого все обертатиметься. Це те, чого мені бракує тут, але я майже фізично відчуваю його присутність.

Карпатське море. Море, яке колись було над нашими рівнинами й горами, залишивши по собі скелети риб і мушлі. Море, хвилі й течії якого нанесли на нашу землю десятки культур, націй, релігій, людей, пісень, думок, талантів. Море, яке потопом може знищити нас, якщо й далі так бездумно будемо руйнувати те, що дали нам наші пращури і природа.

Коли потяг "Львів-Солотвино" з боку Галичини в’їжджає в Карпати, то стає кораблем, тьмяне світло вікон якого розтинає темряву (зайвим буде говорити, що найчорніші ночі в Карпатах!). І цей корабель з нами на борту поволі розчиняється в темряві, погойдуваний хвилями й вітром, і вперто, але по-черепашачому повільно, прямує на захід.

Теги: архаїка, провінція, проект, хаос, весілля

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати