Про те, що припинено видобуток закарпатської солі, вже якось і не згадують.
Нині люди надіються на нову владу. Нагадаємо: минула запам’яталася тим, що на початку 2008 року солерудник відвідав міністр надзвичайних ситуацій В. Шандра та представник Мінагрополітики. Тоді чиновники пообіцяли детально вивчити ситуацію і прийняти остаточне рішення. Але віз і нині там. Пізніше у Солотвині відбулося виїзне засідання обласної ради, на якому депутати вкотре попросили в центральної влади грошей для ліквідації НС. Урядовці у червні того ж року виділили 35 млн. грн. для консервації рудника, але до області надійшло лише 8,6. Із них 3,6 млн. погасили зарплатні заборгованості солерудника, а решта "зависла" на казначейських рахунках. Тобто уряд Тимошенко виділив усього 10 відсотків від обіцяного! Відтоді інформації про нові надходження грошей не з’являлося. А для солотвинців цього всього ніби й не було: жителі й далі фактично сам-на-сам зі своєю бідою.
Підземна вода – кара селища
"Поки що ситуація у містечку контрольована, паніки серед людей немає, –наголошує селищний голова Солотвина Юрій Ухаль. – Однак це зовсім не означає, що люди не бояться за своє майбутнє. Якщо нічого не вирішити, то це призведе до непередбачуваних наслідків". За його словами, у зоні можливих карстових проваль нині опинилися майже 300 будинків, система водопостачання, залізнична станція, поліклініка, 2 школи і частина дороги державного значення "Мукачево-Рогатин". Нагадаємо, провалля у районі рудника утворюються через те, що підземні води вимивають шар солі й ґрунт, що над ним, завалюється вниз.
Останній раз земля провалювалася минулого року. Найбільша воронка у Солотвині, як відомо, утворилася на місці колишньої шахти № 7. Якщо нічого не робити, то така ж доля чекає і на шахту № 8 – ту, в якій тепер лікуються хворі на астму. Тут уже виникли проблеми з водою, але поки ситуація контрольована.
Юрій Юрійович наголошує: воду звідти потрібно не відкачувати, а перехоплювати ще на поверхні, аби та не затікала до шахти. Для цього слід відремонтувати спеціальні штольні, що спрямують ґрунтові води у Тису. Такі роботи потребують щонайменше 5 мільйонів гривень.
Краків Солотвино не замінить
Медики двох алергологічних медзакладів – республіканського та обласного значення – також б’ють на сполох. Головний лікар Української алергологічної лікарні Ярослав Чонка пригадує, що шахта № 9 вміщала до 260 пацієнтів. Однак із 2002 року в ній почала з’являтися підземна вода. 2008-ий став останнім, коли сюди приводили пацієнтів – нині вже недіюча шахта повністю затоплена.
Із того часу і до сьогодні пацієнтів на підземні інгаляції водять до шахти № 8. Два роки тому добування солі тут припинили. Тепер шахту повністю використовують для потреб людей з алергічними хворобами дихальних шляхів. За спуск у підземелля доводиться платити 60 грн. Солерудник минулого року за використання шахти отримав від лікарень близько 3 млн. грн.
Але нині й у цій шахті починає з’являтися вода. І, як стверджують медики, абсолютно нічого не робиться, аби цьому запобігти. Якщо і це підземелля затопить, то частина будинків у нього може провалитися, а про алергологічні лікарні в Закарпатті, звісно ж, можна забути раз і назавжди.
До речі, найближче до Закарпаття подібні лікувальні установи знаходяться неподалік польського Кракова. Але якщо за рік там здатні прийняти до 2 тисяч пацієнтів, то у Солотвині – 4 тисячі. У кращі часи ця цифра сягала і 6 тисяч. Та однаково черги тих, хто потребує підземного лікування, були величезні. Офіційно в Україні на медичному обліку перебуває близько 2 мільйонів людей, котрі страждають на астму чи інші хвороби дихальних шляхів. В інших країнах Європи такі недуги лікують у карстових печерах. Умови в них, порівняно із соляними підземеллями, набагато гірші. До того ж, такі печери здатні прийняти в рік лише до 500 чоловік.
"Хоча восьма шахта нині у поганому стані, в ній дуже багато піску, однаково вона для мене – це життя, – каже пацієнтка Української алергологічної лікарні з Київської області Валентина Чорна. – Із самого дитинства я хворію на астму. Через приступи, котрі бували кожного дня, навіть не могла ходити. Перший раз приїхала до Солотвина у 1993 році. Вже за тиждень мені тут стало краще. Якщо шахту закриють, це буде катастрофа для тисяч таких людей, як я".
15-річний Роман Звонар, пацієнт із Тернополя, до Солотвина на лікування навідується уже втретє. Хлопець пригадує, що умови 9-ої шахти були набагато кращими, ніж у 8-ій, але радий, що працює хоч ця. Завдяки процедурам він забуває про інгалятори і так само дуже боїться, що шахту може затопити.
По лиху – референдумом
Віталій Пшенишнюк, із 1993 по 2001 роки головний інженер Солотвинського солерудника, а нині – інженер з охорони праці Української алергологічної лікарні, проводить нам екскурсію солотвинськими проваллями. Каже, що доля шахти №7 – утворення на її місці великої воронки, 9-ій таке не загрожує, бо у ній сіль добували знизу доверху. А от шахті № 8 вода таки загрожує, оскільки в ній, як і у 7-ій, сіль добували зверху донизу. На питання, чи може запрацювати шахта № 9, В.Пшенишнюк відповідає, що на це потрібно більше грошей, ніж заробиш на солі. Крім того, якщо із затопленої шахти викачати воду, то гарантії безпеки в ній однаково не буде. Тож, закарпатську сіль ми у найближчі роки на ринках не побачимо.
Утім, солотвинців сьогодні хвилює не це – для людей найважливіша власна безпека. Місцева влада твердить: у них така ж ситуація, як і у Калуші на Івано-Франківщині. Але мешканцям того міста принаймні психологічно легше, бо центральна влада оголосила Калуш зоною екологічного лиха. Це означає, що уряд зобов’язаний їм допомогти.
Солотвинці ж вирішили самі оголосити себе такою зоною – у вівторок, 16 березня, у селищній раді відбулися громадські збори, на яких прийняли рішення скликати щодо цього питання місцевий референдум. Люди сподіваються, що хоч так держава зверне на них увагу і, нарешті, після численних обіцянок таки виділить необхідні гроші на усунення небезпеки. Також селищний виконком направив листа з проханням допомоги до нового Президента України.