Письменниця Ірина Мадрига виховує шістьох дітей, пише романи і виграє конкурси

Ми зустрілися з пані Іриною за день до вручення нагороди. Сиділи у підвальному зальчику кав’ярні "Акваріум", пили чай і розмовляли про високе, розумне і вічне. Так склалося, що вона мала три прізвища у своєму житті, тому чимало людей знають її як Ірину Завадяк (у дівоцтві), ще хтось як Ірину Андрійчук (за першим чоловіком), але в літературу вона увійшла вже Іриною Мадригою (за другим шлюбом).

Тато, верховинець із Міжгірщини, Михайло Завадяк служив у війську на Ставропільщині. З армії повернувся з дружиною-росіянкою. Вступив на медичний факультет Ужгородського університету. Жили в обласному центрі, винаймаючи кутки. Тож коли з’явилася на світ Ірина, вирішили, що дитині краще перші роки провести на благодатній землі Передкавказзя. До п’яти років дівчинка жила у баби з дідом.

Ставропільщина – край переселенців. Поруч – Кубань, яка була заселена українцями. Та й дідо мав прізвище Василенко, а в хаті співалися українські пісні. Говорилося тут російським суржиком із багатьма українізмами. Тутешніх людей поділяли на козаків, хохлів і кацапів. Не дивно, що мама, коли приїхала на Закарпаття, легко перейшла на українську мову.
 
По закінченні медфаку батько отримав скерування до санаторію "Синяк". У Чинадієві й навчалася майбутня письменниця до восьмого класу. Згодом батька направили на роботу до "Сонячного Закарпаття". Відтоді її доля пов’язана зі Свалявою.
 
Дівчина ще з дитинства виявляла хист до писання. Друкувала в районці статті, поезії виходили в "Закарпатській правді". Кілька разів була переможницею творчого конкурсу для обдарованих школярів, який проводився під егідою Спілки письменників. Разом із Мирославом Дочинцем, Юрієм Клованичем, Петром Мідянкою, Андрієм Дурундою, Василем Кішем займалася у літньому таборі під мудрим керівництвом незабутнього Юрія Керекеша.

Але з письменницькою долею відразу не склалося. У 1976 році вступала на факультет журналістики Київського університету і не пройшла за конкурсом. Повернулася додому. Працювала в перукарні, далі – у паркетному цеху лісокомбінату. Згодом вступила на російську філологію УжНУ. А після третього курсу вийшла заміж. І тут пішли діти – Марина (у 1980-му році), Олександр (у 1982-му), Юлія (у 1983-му), Максим (у 1984-му).

Коли звернулася до ректора Володимира Сливки, що хоче закінчити навчання, той аж здивувався: "Четверо дітей? Це навіть цікаво! Давайте!" Але все одно отримати диплома не вдалося. Лишати чотирьох дітей вдома на тиждень-два під час сесії – справа вкрай ризикована. А тут ще й із чоловіком почалися непорозуміння й одного ранку вирішила: "Досить!"

У той час Ірина вже десять років працювала в редакції районки "Вісті Свалявщини": спочатку довгий час – коректором, далі – кореспондентом. Паралельно дописувала до національно-демократичної обласної преси – "Срібної Землі", "Карпатської України". Час був захоплюючий: утвердження незалежності України, свободи слова.

Коли у 2003 році у Сваляві виникла перша приватна газета "Трембіта", Ірина стала її редактором. На той час вона вдруге вийшла заміж – за лісівника-галичанина. (Нині Ярослав Мадрига є спеціалістом Мукачівського держспецлісгоспу). В 1994 році у них народився син Олексій, а у 1997-му – донька Ірина.

"Трембіта" знайшла свою нішу на обласному ринку преси, але видання газет у такій малочитаючій області – справа невдячна. Тож на початку 2008 року інвестор закрив проект як збитковий. Ірина Мадрига напередодні піввікового ювілею опинилася без роботи, без зарплати і без перспектив на майбутнє.
І тут вона згадала про давню дитячу мрію – літературу. Не варити ж цілими днями борщі та складати зошити дітям! Слава Богу, журналістський і життєвий досвід давав чимало цікавого матеріалу для художнього осмислення.
 
Улітку 2008 року вона сідає за роман "Чіча Божий" – історію незвичайного провінційного кохання, яка мала реальне підґрунтя. Сюжет нетривіальний: на зорі незалежності районне КДБ вербує молоду журналістку у свої таємні інформатори, аби дізнаватися, що коїться в середовищі неформалів. Однак між жінкою та офіцером, з яким їй доводиться співробітничати, несподівано спалахує кохання. Ситуацію ускладнює те, що він – одружений і його начальство невдовзі дізнається про їхні стосунки…
 
Книжку написала швидко – за кілька місяців. Хотілося почути авторитетну думку про свою першу велику роботу. До Сваляви тоді часто приїжджав Микола Холодний, відомий україн¬ський поет. Йому й звірила свої проби. Микола її підтримав. Далі в Інтернеті познайомилася з Галиною Пагутяк, знаною львівською письменницею. Вислала їй рукопис. Та теж схвально відгукнулася. Згодом вони навіть подружилися.

Але як видати книжку безробітній та ще й із шістьма дітьми? У Сваляві навіть читачем бути непросто. Тут важко українську сучасну книжку купити, а не те що знайти сприятливе середовище. Тож інтернет став для неї виходом у світ. Там віднайшла і спілкування, і читання.
             
Поміж тим рукопис Ірини мандрував по руках знайомих. Поки не опинився в Анжели Ман, подружки шкільних років, яка давно переїхала до Ужгорода. Саме вона з чоловіком і зголосилася стати спонсором книжки. Мирослав Дочинець, який заповзявся видати роман у своєму видавництві "Карпатська вежа", порадив змінити назву на "Завербоване кохання". А у жовтні книжка нарешті побачила світ.

На Закарпатті роман – рідкісний жанр. Не пишуть наші літератори великих творів. Особливо останнім часом. Тож книжка Ірини Мадриги, яка читається легко й цікаво як читачами вибагливими, так і пересічними, стала таки подією. Література середньої полиці в Україні все ще доволі куценька. Яскравих подій у ній мало. А тим паче, якщо оповідь базується на реальній історії.

Поміж тим Ірина Мадрига, яка має шістьох дітей і шістьох онуків, вже засіла за наступну книжку. На цей раз задум докорінно інакший. Написати книжку у співавторстві з російським літератором через… Інтернет. Аби показати у творі дві країни, два способи життя – український і російський. Що ж, новий час диктує й нові методи.

Пані Ірина не нахвалиться своїм чоловіком, який розуміє її творчі потреби. Старається писати рано-вранці, коли всі ще сплять. Сміється, що замучила рідних, бо не підпускає їх до комп’ютера.

А поміж тим старша донька Марина Попович закінчила журналістику в Ужгороді, працює менеджером із реклами санаторію "Квітка полонини". А наймолодша, 13-річна Іринка пише оповідання. Вірші її публікувалися в "Новинах Закарпаття". Так що ген творчості в родині розвивається.

Свалява ж "Завербоване кохання" вже прочитала і навіть обговорила. Подія, як-не-як: перший роман про курортне містечко. Але, дасть Бог, незабаром з’явиться і наступний.

Теги: Мадрига, роман, книжка, письменник

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати