Василь Кохан: "Жити, дотримуючись основних 10 заповідей, не дано нікому"

Василя Васильовича особливо представляти нема потреби, варто лише сказати “ударник” або ж “барабанщик Вася”. Нині він працює артистом оркестру Державного Заслуженого академічного Закарпатського народного хору. Є також членом творчого хард-рокового гурту “Excalibur” та “Текіла”, що грають в барі “Кактус”. Має ще один дар - вміння малювати. Чому ж віддає перевагу читачі довідаються з нашої розмови.

- Зараз ти відомий як художник і музикант. Який дар дав знати про себе першим?

- Важко сказати, бо все виявлялося ще в ранньому дитинстві й майже одночасно. Малював я із великим захопленням і дуже інтенсивно. Тато не встигав постачати мені альбоми і купував їх по 20-40 штук одразу, а через невеликий час - знову. Продавці дивилися на нього підозріло - гадали щось не в порядку з ним. Цілий тиждень я міг від ранку до пізньої ночі розмальовувати аркуші, на яких відображав усе, що приходило в голову. Спочатку мав кольорові олівці, а вже згодом акварельні фарби. Щодо захоплення музикою, то тут уже було трохи серйозніше. Одного разу навіть ремня отримав за любов до цього виду мистецтва. А було це через те, що я, зачувши весільних музик, біг на звук аж в інший кінець села. Там знаходив зручне містечко біля виконавців і, відкривши рота, слухав їх годинами. Цікаво те, що коли чув фальш, одразу мені якось не по собі ставало, немов усередині щось зле робилося. Якщо ж вони грали добре, то і я почувався відповідно. Одного разу мене півдня шукала мама, аж поки хтось не підказав, де мене бачили. От тоді я вже отримав!

- Батьки бачили твоє захоплення і, мабуть, згодом дали вчитися?

- Навпаки, я довго зі сльозами на очах випрошував купити мені хоча б маленьку гармошку. Так дойняв тата, що він таки придбав її для мене. Ото було радості! Я розтягував міхи, тиснув на кнопки, шукав потрібні звуки, бо ж слух мав добрий. З’ясував, де розташовані високі ноти, де низькі, згодом і до басів дійшов. Потім приходили сусіди й питали, хто зі мною займається, на що мама казала: “Сам учиться!” А в першому класі я вже сяк-так акомпанував дівчаткам, коли вони танцювали на концерті. Вчитися мене дали, коли ми вже переїхали в Чоп, і лише тому, що я дуже просився до музшколи. Вона саме тоді відкрилася, і я згодом став першим випускником із класу акордеона. В той час почала поширюватися “бітломанія”, і майже в кожній школі створювалися естрадні ансамблі. Я теж грав в одному, але на гітарі, і так само вчився самотужки.

- Зараз тебе знають як професійного “ударника”. Коли оволодів цими інструментами? В однині про барабанну установку сказати не можна.

- Коли мені залишилося служити в армії ще півроку, демобілізувався ударник з оркестру, і ніхто не погоджувався замінити його. Все вирішили справедливо - було кинуто жереб, який витягнув я. Програму знав, бо грав там на гітарі. Цілу ніч просидів за ударними, підібрав усі ритми, а наступного дня вже провели репетицію. Звичайно, я й сам відчував, що гра не та, але товариші по службі підтримали мене: “Вася, ти ж природжений барабанщик! Це ж твоє!” Відтоді я почав серйозно займатися, охопив багато стилів і, приїхавши до Ужгорода, пішов на роботу у філармонію, в професійний колектив артистом оркестру, а точніше ударником. В той час відомий співак Іван Попович мав групу “Закарпаття”, де грали чудові музиканти. А через місяць почалися гастролі. Це були незабутні дні.

- Зазвичай кожен музикант має свій інструмент, але тут інше, адже це цілий набір.

- Так, звичайно, придбати такий комплект було важко, тож я мусив працювати цілий рік, повністю відкладаючи зарплатню. Потім мав ще “халтури” - грали на весіллях, - і лише після цього спромігся купити собі власну установку.

- Маючи такі дані та закінчивши музичну школу, з роботою не виникало проблем?

- Не зовсім так, адже щоб працювати у філармонії, мені потрібна була відповідна освіта. Вступив на заочне навчання в Ужгородське культосвітнє училище на хоровий відділ. Мені дуже це підходило, й подобалася не лише спеціальність, тож учився залюбки. З нетерпінням чекав сесій, під час яких серйозно готувався. Зараз я задоволений, що закінчив цей заклад, який багато чого мені дав. Хтось каже, що заочне навчання, то пусте. Та в мене зовсім інша думка, адже я не лише отримав диплом, а й значно розширив свої знання.

- Малювання відійшло на другий план?

- Аж ніяк, бо мав хороших друзів художників, які знали, що я вмію малювати. Дружив із відомим майстром пензля Семаном, на жаль, нині покійним, Ласлом Мадяр, котрий зараз очолює Угорське національне товариство художників Закарпаття. В них було чого повчитися. Одного разу Ласло запросив мене взяти участь у пленері. Я одразу влився в компанію художників і поступово почав опановувати живопис, яким згодом зайнявся серйозно. Мені подобається сам процес малювання, та є одне “але”. Коли вже робота готова і наступного дня я починаю її оцінювати, відчуваю, що не задоволений собою. Буває, підправляю так, що й зовсім зіпсую. Тут треба навчитися своєчасно зупинитися й відкласти далеко ту картину. Захоплення музикою та малюванням у мене йдуть ніби паралельно, я не можу навіть покласти це на ваги. Хочу сказати, що недостатньо мати якесь уміння, потрібні ще й стимул та підтримка. Зараз я працюю в оркестрі нашого славного Закарпатського хору. Для мене таким “підживленням” була цьогорічна поїздка із цим колективом на гастролі до Хорватії. Нас запросило культурне товариство русинів та українців “Руснак” із міста Рієка. Вони ж запропонували мені привезти картини і влаштували виставку в залі “Філодраматіка”. Звичайно, хвилювався, як хорвати сприймуть мої роботи, але все пройшло добре, мені навіть замовили написати портрети, які й залишив на згадку. Виставка супроводжувалася номерами у виконанні нашого хору, що окрилило мене. А на додачу після повернення додому мене знову чекала поїздка на пленер. Останнім часом сам помічаю, що малювати почав більше, хочу виставку зробити.

- А чому ж до нинішнього ювілею не зробив цього?

- Замало готових робіт, удома практично не маю жодної. Дуже багато дарував, бувало, й продавалися. А ще вважаю, що можу писати краще, тоді вже й підготуюсь, як треба.

- Кажеш, що завжди біля тебе хороші друзі. Яку рису найбільше цінуєш у людях?

- Щирість. Це головне. Щоб не лукавили, а говорили те, що думають. Я це відчуваю, і коли бачу, що розмова не відверта, не буду казати нічого, а від такої людини триматимусь подалі, відійду. Особисто я - контактна особа, і люблю щиру взаємність.

- Чого вчили тебе батьки?

- Тато завжди казав: “Треба багато працювати, а якщо до того матимеш ще й невелике везіння, то в житті все складатиметься добре. А без праці й везіння не буває”. Так воно і є.

- Те саме ти говориш і своїм дітям?

- Так. Звичайно, час міняється, і я вже маю власний досвід, тож вважаю, що погляди на життя інакші. З дружиною Іриною маємо двох дітей: хорошу й розумну доньку Вікторію, котра працює на радіо “Версія” та сина Андрія, який уже перескочив мене в музичних досягненнях. Зараз навчається на третьому курсі класу гітари Львівської національної музичної академії ім. М. Лисенка. Обома дітьми дуже пишаюся і пригадую, як колись їм говорив: “Краще бути хорошим спеціалістом своєї справи й мати повагу від людей, аніж багато грошей”. Я наводив їм багато прикладів із життя, а син одного разу сам у цьому переконався. Я за них спокійний, знаю, що вони вже мають, як то кажуть, “свій хліб”.

- У часи перебудови багато хто залишився без роботи. Тебе це не торкнулося?

- Коли я грав у ресторані “Ужгород”, був знайомий із музикантом Горват-бачієм. Одного разу сказав: “Ніколи не кидай музику, роби те, що робиш, як би важко не було, і як би не вабили гроші”. Я послухав його і тримався однієї справи, хоча довкола всі почали гнатися за “довгим рублем”. У ті роки лише за кордоном можна було знайти роботу, де й платили непогано. Я теж було трохи не зірвався з місця, але вчасно передумав. Мабуть згадав те, що казав мені Горват-бачі. Час пройшов, і більшість тих заробітчан мають невтішну долю: розбиті сім’ї, підірване здоров’я, на відновлення якого пішли зароблені гроші. Хлопці повернулися і не можуть знайти роботу, та й вік уже не той.

- У чому ти бачиш чоловіче щастя?

- Щастя, це коли ти потрібен сім’ї: дружині й дітям. А ще, коли діти Хороші. Це подвійна радість батькові. Мати поруч вірних друзів, улюблену роботу.

- 55 років ти вчився жити на власних помилках?

- Кожна людина робить щось хибне, ніхто не ідеальний і бути ним не може, це факт. Але я, мабуть, як і всі, маю досвід і з власних, та й з чужих помилок. Тож коли щось зроблю неправильно й усвідомлюю це, то намагаюся не повторювати цього кроку. Звичайно, спостерігаю також за своїми близькими, за їхніми промахами чи невдачами, аналізую цю ситуацію й роблю висновки, адже це теж хороший урок.

- Які свята відзначає твоя сім’я?

- Великдень та Різдво, на Новий рік зазвичай збираємося в мами. А мій день народження та день ангела, тобто Василя й Новий рік за старим стилем, святкують усі християни. От мені й здається, що мене всі вітають. Колись не забували про основні дати, але зараз уже немає тієї пишності. Чи то вік уже не той, чи люди, або ж час…

- Якщо чесно, що не подобається тобі у власному характері?

- Я дуже впертий, це у нас спадкове. Якщо щось задумаю, то намагаюся йти до кінця. Не знаю, добре це чи погано…

- За останні 55 років найбільш приємні спогади і навпаки?

- Чомусь на думку сплили враження від гастролей по колишньому Союзу. Дуже багато побачив та пізнав, побувавши у великих містах. Спілкуючись із видатними музикантами та побачивши рівень їхнього життя, я зрозумів, який я дрібняк. Мені здавалося, що ми на Закарпатті всі круті, та ще й місто наше на кшалт західних, дуже європейське… А якщо взяти конкретні факти, то, звичайно, народження дітей - це найбільш приємні й вражаючі моменти з життя.

А неприємні… Колись сталося так, що люди, котрі були для мене добрими друзями, зрадили мене. Було дуже боляче, зізнаюся, приходив додому, сідав і плакав. Ніяк не міг зрозуміти, чому і за що, не вірив у те, що сталося, хоча перебирав у думках купу фактів, сказаних фраз та інше…

- Як ти повівся в цьому випадку?

- По-перше, я їм не сказав нічого і простив. Минуло кілька років, і вони самі зрозуміли, що їхні дії були неправильними. Один із них підійшов до мене й каже: “Ми були не праві”, а я відповів: “Не хвилюйтесь, я вже давно вам пробачив, та мені вас шкода”. Згодом подумав: як добре, що в мене не виникла думка про помсту або щось інше зле.

- А взагалі як сприймаєш критику?

- Якщо таке зауваження висловлює авторитетна для мене людина або ж на рівні зі мною, а навіть радію. Адже це достойна оцінка людини, яка стоїть щаблем вище від мене. Коли ж чую це від зовсім “далекої” особи або ж некомпетентної в цій справі, котра ще й починає хвалити мене, на ці слова навіть не звертаю уваги.

- На скільки років себе почуваєш?

- Не більше ніж 40. Річ у тім, що я граю ще в одному молодіжному колективі, де хлопці годяться мені в сини. Виконуємо сучасну музику, спілкуємося на рівних, розуміємося, взагалі не відчуваємо різницю в роках. Як я вже казав, умію контактувати. А саме зараз мій Андрій теж грає з нами, тож я між своїми з різних боків. А роки - це лише цифри...

Теги: музика, оркестр, хор,

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати