- Містере Ерлі, розкажіть нашим читачам про себе.
- Моя життєва історія досить проста. Народився 31 січня 1950 року в Ньюкаслі на півночі Англії у звичайній родині моряка і домогосподарки. Оскільки навчався у школі досить посередньо, про вищу освіту й не думав, натомість одразу після школи почав працювати. Пробував себе на багатьох важких роботах: у гаражі транспортної компанії і навіть на платформі посеред Північного моря, де видобувають нафту. Звісно, така робота мене не влаштовувала, адже працювати доводилося на вулиці, в постійному бруді й холоді. Тож коли я побачив оголошення про те, що психіатрична лікарня приймає на роботу санітарів, одразу перейшов туди. Мушу зізнатися, що попри всі психологічні складнощі ця робота мені подобалася. Багато хто говорив, що в мене чудово виходить доглядати за хворими, тож потім я перейшов працювати медбратом до дитячої лікарні.
- Медичну освіту здобути не хотілося?
- Ні, це було надто складно, до того ж мене приваблював інший напрям - менеджмент. Паралельно з роботою я по-чав відвідувати спеціалізовані курси з організації роботи лікарень, по закінченні яких отримав посаду менеджера клініки міста Вайтхевен, де пропрацював 18 років. Найвищою точкою моєї кар’єри була посада заступника головного лікаря з питань менеджменту однієї великої британської клініки.
- Можете дати кілька практичних порад менеджерам наших лікарень?
- О, не думаю! Системи охорони здоров’я у Великобританії та Україні настільки різняться, що мені важко взагалі щось порадити. Для того, щоб робота українських лікарень була більш ефективною, треба змінювати їх у корені, тобто на державному рівні, і в першу чергу державі слід виділяти на розвиток охорони здоров’я куди більше коштів, ніж зараз. Конкретно ужгородській лікарні я би порадив об’єднати в одну структуру роз’єднані нині системи невідкладної допомоги, перинатального центру тощо. Звісно, не можу гарантувати, що це в цілому покращить роботу вашої клініки (надто вже мало я знайомий із деталями), але думаю, що так було би зручніше для всіх.
- Різниця між українськими і британськими лікарнями справді така разюча?
- Настільки, що спочатку я не переставав дивуватись, як у таких умовах можуть працювати лікарі. На жаль, українська медицина гостро відчуває нестачу коштів, а тому пацієнтам, котрі в ідеалі мають право на безкоштовне медичне обслуговування, часто доводиться самим оплачувати лікування. У Британії, до прикладу, жоден лікар не знає, що таке відсутність інструментарію, медики там мають усе, що їм необхідно для лікування хворих. Тому у ваших умовах вони, певно б, розгубилися і не розуміли, що їм робити, тоді як українські лікарі, я вважаю, чудово працюють в умовах цієї недосконалої системи. Моєму захопленню перед вашими медиками взагалі немає меж - я думаю, це не вони повинні їздити до Англії на стажування, а навпаки, британські лікарі мають приїздити в Україну і вчитись, як слід працювати в кризових умовах.
- Ви й досі працюєте в лікарні?
- Ні, у 2005 році я покинув роботу в клініці. Тепер очолюю благодійний фонд, який опікується дітьми із ДЦП, а ще трохи співпрацюю із ВВС у плані висвітлення проблем організації роботи медичних закладів.
- Свого часу ви були президентом англійського Ротарі-клубу. А як вам робота ужгородських колег-ротарійців?
- Вона також дуже відрізняється від англійської. До свого клубу я потрапив абсолютно випадково, просто товариш якось запросив мене випити в понеділок увечері в компанії його друзів. Ми зустрілися, поспілкувалися, і так зав’язалася моя дружба з Ротарі-клубом. У нас до клубу ходять за невимушеною атмосферою, там ми приємно проводимо час за розмовами й напоями. Переважна більшість членів Ротарі-клубу є людьми з достатком, їм нічого не варто виділити кошти на якусь благородну справу - так і збираються гроші для того, аби допомагати тим, хто потребує нашої фінансової підтримки. Українські Ротарі-клуби набагато закритіші і, якщо можна так сказати, більш бізнесові.
- Розкажіть трохи про вашу родину.
- Мою дружину звуть Сьюзен, кілька років тому вона приїздила разом зі мною до Ужгорода й була приємно вражена його архітектурою та красою тутешньої природи. У нас із Сьюзен троє дітей. Старша 27-літня донька працює медиком в Уганді, де займається лікуванням і доглядом бездомних дітей, мо-лодша здобуває в Лондоні фах акторки й танцівниці, а 17-річний син Джон навчається у школі.
- Чим любите займатися у вільний час?
- О, я взагалі не люблю вільного часу, віддаю перевагу тому, аби постійно бути зайнятим. І все ж мені дуже подобається читати (особливо історичну літературу), організовувати різноманітні благодійні заходи, а ще люблю копирсатися у своїй старій спортивній машині, яка вже стала доволі небезпечною у свої 37 років.
- Вам подобається Ужгород?
- Безперечно, інакше чому б я їздив сюди так часто? Насамперед мені імпонують його мешканці, вони настільки доброзичливі до мене, що я не можу не вважати їх своїми друзями. Люди в лікарні також дуже ввічливі та добрі, мені подобається не лише те, як вони працюють, а й те, як ставляться до пацієнтів. Я б не проти був переїхати до вашого міста назавжди, купити тут будиночок і жити у своє задоволення. Навіть почав вивчати українську, але думаю, що в мене не скоро вийде сказати щось, окрім “дякую”.
- Чи маєте вже в місті улюблені куточки?
- Звісно. Це, безперечно, набережні, якими дуже люблю гуляти. Також подобається історична частина Ужгорода - я навіть захопився вивченням історії міста. На це мене наштовхнуло переплетіння на вулицях слідів чехословацького, австро-угорського та радянського періодів.
- Як ви сприйняли новину про те, що станете Почесним громадянином Ужгорода?
- Був приємно вражений, адже навіть мріяти не міг про таку честь. Слід сказати: я не впевнений, що справді заслуговую на цю нагороду, адже допомога в оснащенні міської лікарні апаратурою, медичним обладнанням та іструментарієм - це спільна робота багатьох моїх співвітчизників, я ж працюю над тим, аби доставити вантажі до Ужгорода. І все ж я глибоко зворушений увагою міської влади до моєї персони й надіюся, що матиму змогу допомагати містові та його мешканцям і надалі.