Збочено й інтимно. "Український журнал" про нову поетичну збірку Олександра Гавроша

Після того, як в „укрсучліті“ з’явилися імена письменників-закарпатців, всі були напрочуд здивовані їхніми розбещено-еротичними „штуками“. Саме тоді зі збірки „Фалічні знаки“ почався поет Олександр Гаврош, який, щоправда, більш відомий читацькому загалу своїми драмами і дитячою повістю про розбійника Пинтю. А проте починався він саме зі „скрипучого ліжка сусідки: Раз-два-три-чотири…“ 

Коли ж на літературних полицях у 80-х-90-х з’явилися перші відверті сповіді про змагання в ліжку і „фалосу струмінь“ – і читач, і автор раділи з чуттєвої відкритості „тіла“ тексту. Однак тут не можна не згадати, що перші еротичні вірші беруть витоки навіть не відтоді, а ще з українського фольклору – так званих сороміцьких віршів і пісень – „Чи я ж тобі не казала, чи не говорила: не ходи ж ти без штанів, бо зроблю Гаврила“. 

І тепер от, утамувавши „сексуальну“ спрагу, читач уже почав відрізняти штучно мальовану порнографію і тонку еротику, але… Але порнографічні речі, за якими часто ховається НЕталант, не перестали виходити друком. І тому доволі цікаво, яка ж еротика у теперішнього Гавроша.

Під обкладинкою із зображеною жінкою з оголеними плечима і зацікавленим нею чоловіком, шість циклів („Фалічні знаки“, „Тіло лучниці“, „Ліжко надії“, „Міста і кав’ярні“, „Легка хвороба серця“ й „Покрайні записи“) і п’єса-притча на одну сцену „Вони йдуть“. Перші три – „тілесна карта“ жінки-сонця, жінки-дитини, жінки-повії, жінки-мишки і жінки-жабки, лучниці з „націленими в небо вістрями грудей“ і чужої дружини.

Сіра мишка, сіра мишка На плечі моїм принишкла…

І тією мапою доріжками з родимок, груденяток і вигнутих ліній спини прогулюється, втягуючи „ніздрями“ слів „і смак, і запах, і дотик, і подих… і сльози, і усміх – у кутику уст“ ліричний герой. Трохи „злягань“ із гострою метафорою, як „лезо твого язичка“, і романтичною, як „метелик розкрилених уст“, із самоіронічним порівнянням себе „голомозого“ з динею, „розбещеним“ рефреном – „ой, зроби мені, мила“ – і пісенним мотивом оди „піднятим ніжкам“… Діалоги, занурені в своє єство, монологи, звернені до її тіла, побудовані за градацією почуттів і деградацією побудови строфи. Із кожним новим рядком – усе менше слів, і в кінці чи не кожної поезії Гавроша – яскрава крапка, як крик збудженого „Я“: „…Аж серце КРИВАВИТЬ“.

Останні три цикли – то вже іронічні змагання ЇЇ і Його, „літні джази“ сивого коханця, барокова образність і екзотичні церкви, жінки і молитви. Ці вірші вже ширші за розмахом – тут і мотив козацтва, і харалужні мечі, і пісенний зачин: „Ой сиділи мужі, / Пили мед без межі…“), і образ Поета, і філософське розуміння сенсу буття: „Бабко, а куди вони йдуть? / Вони знають…“.   І назвав я її зранку Вже не мишкою:
   – Жабкою… 

Так, кожна „сіроока мишка“ під „розбещеним“ пером поета перетворюється на „сіро-буро-зелену“ жабку. І іноді від тієї еротичної відкритості стає збочено, а іншого разу – інтимно: „Не забувається тільки родимка /на твоїм / груденятку“. Одне не дає спокою: чому у такому вирі тілесного екстазу, така прохолодно-міцна назва – „Коньяк з дощем“. І щоб дізнатися, пригубіть того коньяку.

Теги: Олександр Гаврош, "Коньяк з дощем", еротика, вірші

2 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати