Про вівчарів, вівчарство, гуцульську бринзу й однойменний фестиваль. Розмова з депутатом Рахівської райради Василем Дімичем

Зрештою, перебуваючи на Рахівщині, можна не тільки насолодитися мальовничою природою й відчути її цілющу силу, а й пізнати народні традиції та звичаї, про які так красномовно розповідають фестивалі "Берлибаський бануш", "Гуцульська ріпа", "Гуцульська бринза". Чи не найпопулярніший - останній, започаткований у 1999 році з метою відродження древнього вівчарського ремесла - виготовлення різновидів сиру з овечого молока, збереження та популяризації розмаїття традицій, побуту й культури гуцулів Рахівщини.

– Етно-фестивалі повноправно входять у наше життя як традиційний щорічний підсумок відродження і розвитку на Рахівщині овочівництва, тваринництва, вівчарства, – каже голова райради Іван Сурмачевський.

Авжеж, важко уявити собі Карпатські гори без шовковистих полонин з отарами, без мелодії трембіти, сопілки, і найголовніше – без мужніх вівчарів, загартованих вітрами, зливами, труднопрохідними гірськими стежинами, відірваністю від усього цивілізованого світу. Ні тобі комфортного прихистку, ні таксі, ні телефонів. Тільки холодне полонинське дихання, розпростерте край-небо, що підпирають дубові та букові верхи, гострий вітер та довжелезні дощові батоги... І, звісно, роздуми, спогади та щоденне спілкування із Всевишнім через молитву: "Пресвята Тройце, помилуй нас…".

Про вівчарів, вівчарство, гуцульську бринзу й однойменний фестиваль – у розмові з депутатом Рахівської райради Василем ДІМІЧЕМ.

– Почну з того, що Закарпаття в цілому – край по-справжньому унікальний і неповторний. А Рахівщина – його перлина. Саме тут знаходяться найвища гора України — Говерла (2061 м ), географічний центр Європи поблизу селища Ділове і найвисокогірніше в Україні озеро – Бребенескул (1801 м над р. м. ). Перелік цей можна продовжити, та важливо сказати інше: Рахівщина – гуцульський край. І цим вона, справді, - загадкова й приваблива. До речі, Михайло Коцюбинський у своїх листах написав рядки, які неможливо не згадати, коли йдеться про Гуцульщину: "...Якби ви знали, який це дивовижний, майже казковий куточок, з густозеленими горами, з вічно шумливими гірськими ріками, чистий і свіжий, наче вчора народився. Ноша, звичаї... гуцулів-номадів, які проводять усе літо зі своїми стадами на вершинах гір, — настільки своєрідні й барвисті, що почуваєш себе перенесеним у якийсь новий, незнаний світ... Якби Ви знали, яка тут велична природа, який цікавий народ гуцули, з багатою, своєрідною психікою, з буйною фантазією, дивними звичаями і мовою..."

– Гуцульщина і вівчарство – поняття нероздільні…

– Вівчарство - це не лише одна із традиційних, найбільш оптимальних у високогірних умовах галузей сільського господарства, але й складова самобутньої історії, етнографії, культури, традицій і звичаїв Гуцульської Рахівщини. І в цьому її сила.

– Мені завжди було цікаво, чому хатина однієї вівчарської сім’ї так далеко від іншої? Не докличешся, якщо біда, не допросишся, приміром, на каву…

– Як відомо, Закарпаття – край малоземелля. Щоб вижити в горах, людям доводилося розчищати землі для випасу худоби, для городівництва тощо. Ясна річ, для зручностей вони тут же будували хатини. І кожен намагався зайняти побільше території, щоб було де випасати маржину, садити картоплю тощо. Тому тут поняття сусідства дещо інше. Хоча повинен сказати, що сусіди підтримують стосунки, заходять один до одного, чому ні? Тільки для цього доводиться відкласти справи, вибрати зручний час.

– Вихід у полонини вже став святом, яке традиційно відзначають у кінці травня.

– Це ціле святкове дійство. Одне з них – обрання ватага - полонинського газди, імпреза виготовлення овечого сиру і бринзи, запалення ватри - чи живого магічного вогню, що зібраний, як розповідають старожили, із жаринок тих багать, які впродовж попередніх літування зігрівали чабанів на далеких гірських полонинах, відлякували від отар усіляку дику звірину і злих духів, додавали ватажникам тепла й затишку. До щасливої осені. І, звичайно, звук позолоченої сонцем трембіти, яка дає знати горам і полонинам: "Прийшла пора!"

– Вогонь розводять у день прибуття отари?

– Ні, це робиться заздалегідь. Причому людина, яка розпалює вогнище, повинна бути спокійною, врівноваженою, світлих думок і щирих бажань. Відтак розподіляються обов’язки між вівчарями. Одні виганяють на пасовище отари, відтак заганяють у кошари, доять, і так - тричі на день, інші стережуть і підтримують ватру, хтось готує сир, вурду – усе під контролем полонинського газди. Всі ці роботи надто виснажливі, важкі – тільки одиниці здатні їх подужати. Довкола – тільки чорні лавки, стіни і дим. І, звісно, природа, небесна благодать і велика відповідальність за кожен свій крок. Вони – як ангели полонин - дужі, файні, порядні, чистої совісті і міцної витримки.

– Розповідають, що вівчарі у понеділок, середу і п’ятницю не їдять м’яса?

– Це – правда. Названі вами дні тижня чабани частують як пожертву за щасливе літування. Їм приносять господині їжу, приготовану виключно на олії. А це, зазвичай, – галушки, голубці з грибами, капусняк, плов, деруни та ін. Усе дуже смачне.

– Кажуть, що полонинники не люблять грати в карти, але ж довгими вечорами без сім’ї, сусідів, друзів - що там робити?

– Щодо карт. Це можна розцінити як забобону, бо одвіку люди казали, що карти можуть накликати біду в хату. Але насправді діло в іншому. У вівчарів нема часу на розваги. Вони дуже зайняті роботами. Приміром, якщо в отарі 700 овець, уявляєте, скільки сил і часу піде лише на доїння. У кінці дня, а зазвичай – це вже пізня година, вони, як мовиться, падуть з ніг від утоми, обов’язково моляться, просять благословення зберегти отари від усякого лиха, звіра й припадку, повернутися додому з видачею всій громаді сиру. І щоб не було боргів перед нею, бо це дуже важливо для них.

– Скільки треба молока, аби виготовити грудку сиру?

– Щонайменше, як розповідають знавці цієї справи, дві сотні овець треба видоїти, аби "зліпити" 10-кілограмову грудку сиру. Або з відра молока виходить 3 кг сиру. Здобуте молоко проціджують у дерев''''яні чани через смерекове гілля. Потім вливають туди сироватку або кидають фермент, здебільшого, шлуночок молодого теляти, що ще не їло сіна. Казани ставлять біля вогню, де молоко теплиться. Коли появляються, образно кажучи, білосніжні пухнасті хмаринки зверху, то це означає, що сир підійшов. Смакота рідкісна. Але це ще далеко не бринза. Бринзу виготовляють за рецептами, які дісталися від досвідчених чабанів у спадщину. У кожної родини – свої. Тому й за смаком бринза - різна.. Продають її у середньому по 35 гривень за кілограм.

– Це хороший бізнес?!

– Це важкий бізнес. Тяжке літування, та й зарплата – не бозна яка: 70 гривень платять господарі з кожної голови вівці. Але ці гроші дістаються не одному, а всім, хто задіяний в роботі.

Восени, ближче до свята другої Пречистої, коли гори одягають жовто - багряні ризи, повертаються додому із урожаєм. На їхню честь влада й ініціювала фестиваль "Гуцульська бринза", який переріс із районного до міжнародного рівнів. Адже в ньому беруть участь і колеги та друзі із сусідніх закордонних держав – Словаччини, Румунії, Угорщини та Чехії.

– Це свято – гонору чи потреби душі?

– І те, і інше. Звичайно, з’їжджаються люди з різних районів, різних сіл, але воно важливе для самих полонинників – як символ поваги до їхньої праці, як необхідність звернути увагу суспільства на галузь з тим, аби не дати їй пропасти. Адже вівця і годує сім’ю полонинника, і одягає її.

– Дуже багато теплих відгуків щодо цілющих властивостей овечого молока, бринзи…

– Багато, і всі вони – правдиві. До речі, свіже молоко від вівці має лікувальні властивості – лікує туберкульоз, алергію. Бринза підтримує тонус людини, зміцнює імунітет. Банош із бринзою – додає настрою і радості.

– Полонинське господарство, як літні жителі Рахівщини, зберігалося у повному обсязі до 40-х років минулого століття. Відтак горяни більше самотужки старалися зберегти це цікаве етнокультурне явище.

– До 40 років минулого століття, а точніше за чехів, галузі приділялася чимала увага. Полонини розчищалися від чагарників, відповідно вони щовесни покривалися м’яким зеленим килимом трави, де маржина почувалися як у Бога за пазухою. Гній звозився в одне відведене місце , яким здобрювали цілі гектари.

За часів колгоспів також велися певні роботи, але більше культурного спрямування. До вівчарів направляли агітбригади, художні самодіяльні колективи з концертними програмами, щоб підняти їм настрій. Виготовлялося по 20 тонн овечого сиру в рік.

З незалежністю нашої держави галузь, на превеликий жаль, почала занепадати і люди, які не уявляють собі життя без маржини, самотужки взялися берегти та розвивати скотарство. А тим часом полонинські землі роздали під забудови, без генерального плану, і вони опинились в чагарниках. То ж маржину доводиться випасати у зворах, що ускладнює ситуацію. Тому рішення про проведення фестивалю "Гуцульська бринза"- важливе і дуже потрібно. Воно допоможе привернути увагу до галузі й вирішити наболілі проблеми.

– Часто можна почути, що цивілізація обминула Гуцульщину.

–І це – правда. Але маю сказати, що в цьому щось було й пророче. Уявіть собі, якби побудували полонинами залізничні колії, облаштували інфраструктуру, то щоб залишилось майбутнім поколінням від автентичного мистецтва? Воно б занепало. Хоча під’їзні дороги дуже потрібні.

- Чому жінкам на полонини зась?

– Це, скоріш за все, з ряду забобон. Можливо, у давні часи так і було. Але сьогодні жінки йдуть на полонини, приносять їжу. Інша річ, що працювати там їм не під силу, бо не кожен чоловік це подужає. Зрештою, жінкам випала інша, не менш відповідальна й почесна роль. Спочатку разом із чоловіками стрижуть овець, відтак, на річці перуть вовну, висушують її, розчісують, прядуть і вдома довгими зимовими вечорами тчуть гуні, накидки різних форм, ліжники, покривала, доріжки. Організовують такі собі вечорниці.

– Сьогодні це вже справжній – бренд гуцулів.

– Дуже корисна для здоров’я річ: взимку це натуральне, легке тепло, що зігріває не тільки тіло, а й душу. Бо в роботу вкладається багато жіночого вміння й любові до справи. Між іншим, кажуть, якщо жінка знервована, працюючи за виробом, нитка ляже нерівно. Це справжня наука. Думаю, що в недалекому майбутньому гуцульські вироби стануть престижними.

– Осінньо-зимовий період для полонинників – це час відпочинку?

– Вони заслужили доброго відпочинку – однозначно. Але вівчарі, повернувшись з полонин, збирають маржину на осінній випас, формують стада з баранів і овець з тим, аби покрити маточне поголів’я на приплід. Це дуже важливо. Випас триває до дня Святого Михайла, а то й до настання холодів. Відтак одні пораються по господарству, інші йдуть на заробітки. Бо ростять дітей і прагнуть дати їм освіту, краще життя. А для цього потрібні гроші. І так до - ранньої весни. Чекаючи зустрічі з полониною, що живе тільки для себе. Але вівчар любить її - як рідну. Особливо, коли вона закосичиться, забуянить і прийме тисячі життів. Зрештою, а як її не любити?!

– На фестивалі будуть представники влади різних рівнів. Про що б ви хотіли їм сказати?

– Найперше, аби прийняли рішення про зарахування вівчарського літування у трудовий стаж, а після повернення з полонин дозволили чабанам стати на біржу праці, щоб ті не гризлися, де заробити копійку, пенсію і т.д. Це було б справедливо. Крім того, перед виборами всі нинішні народні обранці обіцяли простим горянам золоті гори. Відтак, крім братів Віктора та Івана Балоги, перших керівників краю – Михайла Кічковського та Олега Гаваші, депутата облради Антона Зелінського, що всіляко допомагають і району, і його жителям, інші сюди забули дорогу. Золоті гори дав нам Господь, а от виробництво з неба не впаде. Тому оті, інші політики з числа представників різних партій і блоків нехай зініціюють та допоможуть відкрити сучасний завод з виготовлення овечого сиру, бринзи, пункт прийому м’яса та артіль вовняних ліжників, килимів тощо. Горяни мали б робочі місця, їхні сім’ї – достаток, а місцеві бюджети – поповнення. Усе це заради того, щоб ми жили в щасливій країні. Тим більше, що до наступних виборів не так уже й далеко.

Ясна річ, багато що змінилося, багато що стало історією, змінилися й ми, але необхідність у праці є незмінною. І про це слід пам’ятати.

Користуючись нагодою, від імені депутатського корпусу району запрошую всіх бажаючих краян завітати у Рахів на фестиваль "Гуцульської бринзи". Воно того варте.

Теги: Рахівщина, вівчарство, бринза, Тиса, фестиваль

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати