Іршавського казкаря Василя Шкірю завжди цікавили ферма, нечиста сила і література

— Пане Василю, ваше ставлення до сучасного літературного процесу Закарпаття?

— Сучасний літературний процес Закарпаття, мов швидкоплинна річка Боржава, вбирає все на своєму шляху. Але з часом маловартісне відсіюється, губиться, залишається тільки вагоме. Останніми роками засвітилися нові імена, про які все частіше відгукується преса. Це Мирослав Дочинець, Олександр Гаврош, Ірина Ликович, Маргарита Меденці...

Щодо мене, то я вже видав 12 книжок. Мої казочки перекладені на російську, угорську і словацьку мови. Хоча перша спеціальність моя - зоотехнік. Три роки у рідному селі Загаття працював зоотехніком на молочно-товарній фермі, яка була переможцем республіканського змагання. Та невдовзі переконався: це не для мене. Я не міг без пера.

— Ви досягли того, про що мріяли в дитинстві?

— Фелікс Кривін сказав: "Щастя - це коли віриш в те, чого не маєш, але дуже хочеш мати. Віриш і досягаєш". Із того, про що я мріяв, збулося чимало. Але людині завжди хочеться чогось більшого, бо те, що вже здолав, не є для тебе висотою.

Давно переконався втому, що щастя, мов мозаїка, складається із щасливих випадків. У Загатській середній школі мене вчила мудра вчителька української мови і літератури Ганна Василівна Устич. Перечитуючи мої твори, вона казала: "Ти продовжуй писати, з тебе буде письменник". А коли почав писати до районної газети "Нове життя", тодішній редактор Василь Звонар порадив вступати на журналістику до Львова. Професор Володимир Здоровега радив студентам записувати почуті мудрі думки - в житті знадобиться.

У Загатті за священика був Микола Пуза. Він часто заходив у людські оселі, вів мову про житейські проблеми. Часто бував і в нас. Коли побачив, що я вивчаю французьку мову, ніби між іншим сказав: "Свою мову треба любити, а чужу поважати. Те, що знаєш, знадобиться в житті".

А хіба не щастя, що вчителем малювання в Загатській середній школі був Костянтин Станкович, який знався з батьками Ерделі? Костянтин Корнілович першим розкрив мені справжнє прізвище основоположника закарпатської школи живопису. Одна з моїх мрій - написати книгу про земляка Адальберта Ерделі. Для цього вже зібрано чимало матеріалів.

— На які твори, на вашу думку, чекає читач? Що може спонукати людину до прочитання книжки?

— Слушне запитання і надзвичайно актуальне. Телевізор, відео, комп'ютер почали потрохи відлучати як дітей, так і дорослих від книги. Моя дружина працює в іршаві у магазині "Книги". Каже, що інтелігенція рідко заходить сюди, а якщо і питає, то здебільшого технічну літературу. Людей цікавить медицина, методи лікування, знахарство. А ще - книги по бджолярству, рибальству, ремонту будинку. Художня література залежується... Незважаючи навіть на розрекламовані імена. "Гаррі Поттера" теж уже не купують... А ось про книгу Мирослава До-чинця "Многії літа, благії літа" про заповіді 104- річного Андрія Ворона як жити довго в щасті і радості, питають. Адже твір має нести заряд виховного значення. Той, хто прочитає його, повинен отримати насолоду, полегшення на душі, розряд у серце. Бо перед теплим словом кожні двері відчинені.

— Пане Василю, надворі XXI вік, а ви творите казки. Самі вірите в те, що пишете?

— Якби не вірив, то не писав би. Життя навчило мене бути дуже спостережливим. Одного разу в сусідки впав зі стіни портрет чоловіка. Наступного ранку з Полтави, де він працював, прийшла телеграма, що він помер. А ще, коли був школярем, на нашій вулиці померла бабуся. Поховали її, а вона ввечері... повернулася додому. Допоки не заспівали півні, поралася на кухні. Родина померлої перелякалася. Сільський знахар порадив висипати на її могилу мак, приказуючи: "Тоді щоб повернулася додому, як цей мак позбираєш..." Більше бабуся додому не приходила. Таких історій траплялося чимало, тому й сюжетів завжди вистачає.

Теги: Іршава, казка, казкар, Василь Шкіря, література, книги

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати