Ужгородська дизайнерка Олена Перетрутова вміє побачити перлину в ...камінці

На противагу цьому харків'янка за походженням Олена Перетрутова обладнала замість колишньої їдальні "Хвилинка" модерне стильне кафе-бар "Кактус". Правда, з плином часу зник характерний ковбойський одяг офіціантів і офіціанток, що свідчить про загальне прагнення нашого золотого Ужгорода до занепаду. Та все ж "Кактусом" можна гордитися. І Оленою, звісно, теж. Вона, крім усього, неабияка мисткиня в розписі тканин, які йменуються батиками. Творить і гобелени, розробляє нові дивовижні меблі, займається промисловою графікою, а якщо по-модному — графічним дизайном.

— Усі розуміють творчість як особисте візуальне захоплення. Один трактує її виключно у сфері картин, інший — скульптур. А хіба не творчість — приготування їжі, прибирання кімнати?

— Творчість ніколи не перестає радувати. А коли ще й результат виходить зримий — то поготів. Звичайно, результат може бути зовсім несподіваним. Але в цьому й полягає становлення творця. Розвивається форма, яку бачиш. Усвідомлюєш, що це не домінанта, яка існує раз і назавжди, це — рух, а найперше — порух мислі. Я не бачу в своїй творчості якогось закінченого творіння. Тобто ніколи не визрівало процесу кінцевого замилування, відчуття повної довершеності створеного.

— Певно, в тобі живе і ніяк не зупиниться вічне прагнення до досконалості?

— Очевидно. Це рух і вічне прагнення до чогось. До чого — побачимо.

— Це приємно чи викликає якісь муки?

—  Мук творчості я, мабуть, ніколи не відчувала. Єдине, що мучило, це — вибір. Розвиток ідеї зазвичай іде в якомусь одному руслі, але біля цього річища — чимало різних гілочок, притоків. А, може, річечка і є основним руслом? Ці вагання і викликають часто-густо певні муки.

— Оленко, коли саме ти стала на мистецьку стезю?

— Напевно, ще тоді, коли вперше в дитинстві взяла в руки олівець. Чесно кажучи, дитинство і юнацтво не були пов'язані з мистецтвом. Я просто все робила власноруч і все ліпше й ліпше, що радувало і мене, й оточуючих. У школі мріяла бути то балериною, то вчителькою... Коли я отримала атестат, мені захотілося стати художником-мо-дельєром. Тоді директор школи сказав, що з таким логічним мисленням і математичним складом розуму взагалі-то я мала б іти в іншому напрямку. Колишній офіцер морського флоту, він не розумів мого прагнення до дизайну. Та все в мене дуже добре складалося саме в цьому напрямку. Тоді вже "обшивала" всіх своїх знайомих і саму себе в рідному Харкові. Через те й вступила, повагавшись, у Харківський художньо-промисловий інститут. Працювала спершу у виробничо-рекламному комбінаті Ужгорода.

— Що ви робили?

— Обслуговували всі магазини. Робили вивіски, вітрини, потім почали робити й інтер'єри. З'явилися замовники. Затим комбінат розформували. Працювали в галереї мистецтв при Ужгородському замку. Далі— вільне плавання. Першою роботою відтак був "Золотий ключик", де стояла перша в Ужгороді кавоварка, яку пам'ятають старожили. Ми обслуговували все Закарпаття. Розробляла логотип для одного українсько-польського товариства. Робили ресторан "Пряшів" на теперішньому проспекті Свободи. Те, шр вимагалось, те й робила, а одночасно не забувала і про творчість.

— Який діапазон твоєї творчості?

— Я роблю все і... нічого. Ну, живопис. А з прикладного в мене головний інтерес, щоб із нічого зробити щось. Будь-який матеріал, що потрапляє в руки, підходить для роботи. Хочу тепер зробити свою єдину в житті виставку. Мені вистачить. Я ніколи не шукала зиску від мистецтва. Хіба що моя подруга відбирала в мене ескізи, які я планувала викинути, і продавала в салонах Таллінна. А діапазон моєї творчості — від класики до авангарду, не зациклююсь на одній течії творчості.

— А є в тебе якась мрія життя?

— Чесно кажучи, більше себе бачу в живописі. В дитинстві я мріяла про... комп'ютер, якого тоді ніде й близько не спостерігалося. Телевізорів навіть не було, ta перед очима в мене вже тоді крутилися такі речі, що зараз досяжні з допомогою комп'ютера. Взагалі-то мріяла бути кимось іншим. Якби ми з батьком-електронщиком раніше знайшли спільну мову, то я пішла б його слідами. А так головна радість — живопис. Але не мініатюра. Я люблю великі розміри, значні площі, міряю все великими об'ємами, формами. Інтер'єрами займатись просто обожнюю. Бачу будь-яке приміщення як організм, що живе своїм життям.

— Що тобі не подобається в інтер'єрах, котрі є в Ужгороді?

— Є виконання, що недотягує пристойного рівня. Загалом нема такої хорошої творчої групи, яка могла б працювати як єдине ціле. Творчі й будівельні сили дуже розрізнені. В місті багато випускників різних вузів, але немає системи, що могла б активніше облагороджувати своєю творчістю урбаністичне довкілля.

— А як ти дивишся на поєднання інтер'єрів і музики, що звучить на їх тлі?

— Якось у мене на два тижні притупився слух, але в голові почала звучати зненацька найрозмаїтіша музика. Я просто пошкодувала, що не є Чайковським. У "Кактусі" є спеціальна музика під мій інтер'єр, але часто доводиться підлаштовуватись під клієнта, не кожен з них "дозрів". На жаль, при Союзі легше було професійно довести свою точку зору. І на музичний супровід у тому числі. Зараз, коли все у приватних руках, то домінуючу роль грає в основному воля власника. Якщо вона досконала — добре, а ні — твоє право залишити цей заклад і піти до іншого. В суспільстві просто нема правильного колективного мислення. Щоб заробити, доводиться йти на компроміси зі своїми смаками на догоду замовникам. Усе ж наодинці з полотном легше.

Теги: Ужгород, графічний дизайн, дизайнерка, інтер'єр, творчість, Олена Перетрутова

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати