Наступні президентські вибори стануть промовистим діагнозом суспільства

Особливо це притаманно радянській традиції, з якою все ж таки ми ще дуже тісно пов’язані. Так готувалася змова проти М. Хрущова, потім ДКНС (ГКЧП), уже в наш час – "сенсаційні викриття любих друзів" О. Зінченком, та й торішня перша спроба об’єднання БЮТу та Регіонів, що відбулася 2 вересня. Тому зовсім не виключено, що й цього року нас очікуватимуть якісь несподіванки, хоча наближення загальних виборів і позбавляє змови привабливості.

Власне, головна інтрига, яка розгортатиметься найближчі півроку, якраз стосується пре­зи­дент­ських виборів. Голов­не питання, на яке вони мають дати відповідь – увіллється у вітчизняний політикум свіжа кров чи й надалі бал правитимуть вже звичні політичні сили. По суті, принципово важливим це питання було 2004 року, коли нова українська номенклатура прагнула вибудувати систему спадкоємності, щоб убезпечитися від будь­яких несподіванок на майбутнє. Але в українському варіанті така схема не спрацювала, остаточно підтвердивши вислів Л. Кучми "Україна не Росія" та зробивши його крилатим. Хоча й з труднощами, через масові вуличні протести, проте громадяни відстояли своє право на вільний вибір, і це був вирішальний крок до виходу із совкового ментального простору. Однак право вибору автоматично не гарантує досконалість влади, а дає лише шанс на її заміну. Тобто хоча шлюзи для зміни еліт і були відкриті, але в них потрапило стільки застарілого бруду, що процес очищення залишатиметься актуальним не лише в найближчі роки, а й десятиліття. За формальними ознаками це помітно на прикладі змішування еліт, коли з одного табору в інший переходять, до прикладу, О. Мороз, А. Кінах, а у зворотному напрямку – Р. Богатирьова, С. Гавриш та інші. І це підтверджує лише той факт, що суспільство досягло певних успіхів у зміні принципів формування влади, але її функціонування залишилося практично незмінним. І проблема ця нерозривно пов’язана з природним процесом зміни поколінь, тому й кардинально пришвидшити її чи, навпаки, загальмувати, неможливо.

За результатами власної, більш ніж десятилітньої соціологічної практики, вимальовується доволі стала, хоча й з не великим прогресом картина розподілу політичної активності громадян. 2–3 %, а в адміністративних центрах до 5 % – це ті, хто безпосередньо займається політикою, тобто якоюсь мірою за рахунок неї живуть. 20–25 % громадян становлять ті, хто активно цікавиться політикою, слідкує за новинами, обговорює їх, таким чином разом із першими складають основу громадської думки. Ще приблизно третина громадян – це пасивні виборці, які постійно беруть участь у всіх виборах, але за великим рахунком політикою не цікавляться. Це саме та група населення, на яку й спрямовані головні зусилля політтехнологів і яку можна тимчасово ввести в оману, підкупити, залякати чи піддати ще якомусь маніпулятивному впливу. І нарешті остання третина суспільства – це політично байдужі громадяни, які не лише не цікавляться політикою, а й на вибори не ходять, не кажучи вже про якісь інші заходи.

Так­от, для нормального, сталого функціонування громадянського суспільства треба, щоб група політично активних громадян була на рівні 50 %. Звичайно, чим більше, тим краще, але ідеальних суспільств історія ще не знала. Якщо ця цифра менша за 10 %, то в такій країні обов’язково запанує авторитарна влада чи у формі прямої диктатури, чи у формі "керованої" демократії, але суть у тому, що громадяни відмовляються від свого права контролю за владою. В Україні ми нині маємо класичний проміжний варіант, коли приблизно 25–30 % населення вже готові не допустити авторитаризм у будь­якій формі, але ще не готові взяти на себе відповідальність за все життя країни. І стан такий у силу зазначених природних причин змінюється дуже повільно. До прикладу, всередині 90­х років прошарок підприємців, що є основою середнього класу, становив усього 2–3 %. Тепер ми маємо цю цифру на рівні 7–8 %. І в цілому група політично неіндиферентних громадян за останні 15 років збільшилася всього на 5 %. Причому в це поняття включається не здатність бігати по мітингах, лаяти владу й виголошувати гасла, а бажання розуміти суспільні процеси та – головне – готовність узяти на себе відповідальність за їх перебіг. Бо хай як парадоксально, але на масові збіговиська за невеликим винятком збираються якраз політично незрілі громадяни, бо інші вміють проявити свою активність у більш дієвий спосіб. Таким чином, наступні президентські вибори відбуватимуться в змальованому соціальному середовищі, коли основна боротьба зосередиться на популістсь­ких гаслах з бажанням вплинути на по­патерналістськи налаштований електорат. І проблема тут не в тому, хто переможе – В. Янукович, Ю. Тимошенко чи В. Ющенко, а в тому, що значна частина їх виборців не готова взяти на себе відповідальність за свій вибір, а значить, і  надалі не буде його контролювати й сприяти реалізації обіцянок.  Однак жити треба в теперішній дійсності, а сподівання на краще можуть реалізуватися лише при розумінні реалій.

Власне, наступні прези­ден­т­­­ські вибори будуть черговим діа­г­нозом суспільства і не більше. Але й не менше. Сподіватися, що від того чи того прізвища на президентській посаді щось кардинально зміниться, можуть лише ті, для кого дія суспільних механізмів така ж загадка, як і вплив зірок на долю людини. Але їх серед нас більшість. Тому й вибори сприймаються з якимось містичним страхом, який завжди проявляється при зустрічі з невідомим.

У конкретному вимірі нині в боротьбі за виборця активно використовують соціологію. І, на жаль, знову ж багато політиків ще не розуміють, що вона – лише дзеркало, і навіть якщо його зробити кривим від цього дійсність не зміниться. У зв’язку з цим А. Кожемякін заявляє, що більшість українських соціологічних фірм, серед яких усі без винятку авторитетні, куплені якимось міфічним Буратіно і займаються фальшуванням суто заради знищення неповторної Юлі, а для цього вигадали феномен А. Яценюка. Промовистий удар по такій маніпуляції був завданий на останньому прямому ефірі С. Шустера у п’ятницю, коли ведучий виніс на обговорення рубрику "Краща політична роль року". Були представлені 5 найбільш популярних політиків, які заодно є й найбільш ймовірними кандидатами в президенти. У процесі обговорення еґоцентрична Соня Кошкіна із сайту "Обозреватель" якраз намагалася довести, що справжній рейтинг А. Яценюка 4,4 %, тоді як у В. Литвина – 10 %, у В. Ющенка – 5 % при двох незмінних лідерах В. Януковичу та Ю. Тимошенко, які мають відповідно 30 і 28 %. Такі дані раніше були опубліковані на згаданому сайті і для збільшення загадковості називаються "закритими". І ось все це маніпулятивне словоблуддя дуже просто розвінчується голосуванням у студії. Коли В. Янукович набирає свої переможні 35 %, Ю. Тимошенко – 26 %, а А. Яценюк – 20 %, В. Литвин – 10 %, В. Ющенко – 9 %. Причому, по суті, це збігається з більшістю даних по країні і підтверджує професійність соціологів, що підбирають аудиторію для передачі. А самозакоханість подібних журналістів та неефективність політтехнологій стають все більш очевидними.

Так­от, найбільш промовистим діагнозом наступних пре­зидентських виборів будуть саме відсотки А. Яценюка. Звичайно, найоптимістичнішим результатом є проходження його в другий тур, що означатиме готовність країни до серйозних змін, що молоде покоління вже переходить зі статусу перспективного у статус дієвого, що прагматизм і практичність є не протилежністю, а продовженням патріотизму й особистої культури. Однак і третє місце А. Яценюка з високими відсотками означатиме заміну нинішньої політичної конфігурації в країні, провал спроб створення двопартійної системи на олігархічній основі, тобто, іншими словами, безперспективність совкових методів управління, які ще панують у головах можновладців. А іншого варіанту просто не дано. Справа лише в часі, який, на жаль, не можна прискорити, але й не хотілося б його даремно втрачати.

Теги: вибори, президентські, діагноз суспілсьтва

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати