Родом п. Софія з Тернопільщини. Закінчила інститут культури у Києві, а потім – і Харківський інститут культури, де навчалася на бібліотечному відділенні. Тоді, ще студенткою, вона б і не подумала, що доля зведе її з Ужгородом. Сталося це 2 січня 1969 року. Срібна Земля прийняла її дуже гостинно. Спочатку працювала в Ужгородській районній бібліотеці, а згодом – у читальному залі при Ужгородському національному університеті. Поетеса, яким би важким не було її життя, на долю не ображається:
Свою долю не зраджу ніколи,
Бо вона і я – це одне,
Бо праворуч вона і ліворуч –
Незгасимим палає вогнем.
Софія Сорока сповнена життєвої енергії, душевного тепла, радості. Саме ці людські якості допомагають їй у написанні віршів. Перу пані Софії належать поетичні збірки "Хатка незвичайна", "Коли на серце ляже туга", "Промінь любові", "Де гори Карпати", "А я собі невеличка" та інші.
Багато поетів пишуть об’ємні за розміром твори, а п. Софії досить кількох, але влучних рядків, щоб передати те, що коїться в її душі:
За Україну я молю тебе,
Мій Боже,
За рідний край, за наш народ.
Поетеса із захопленням розповідає про життя читального залу. Одразу помічаєш, що тут усе на своїх місцях, оперативно обслуговуються читачі. Ця робота вимагає максимальної зосередженості та фізичного навантаження. У залі завжди проводяться виставки нових книжок, присвячені різним темам.
При читальному залі УжНУ з 1970 року діють два клуби за інтересами: клуб молодої сім'ї "Дует" і "Сузір'я". У них – завжди цікаві зустрічі з художниками, письменниками, артистами. І все це заслуга бібліотекаря-поетеси Софії Михайлівни Сороки, яка намагається зробити так, щоб молодь у найцікавішій формі провела позанавчальний час.
Відтоді, коли Софія Сорока заявила про себе як поетеса, її часто запрошують у школи, бібліотеки, педагогічні й учнівські колективи.
Цього, можливо, і не було б, якби читач не запримітив, що поезії С.Сороки пронизані особливою любов'ю до матері й людей, Батьківщини, Карпат, навколишньої природи. Свідченням цього є такі її поетичні рядки, які поетеса визначила для себе як життєве кредо:
Тепло, що я у серці маю,
І в сонця іще позичаю,
Я людям усе віддаю.
Поетеса розмірковує про значення мети в житті людини й робить висновок:
В житті багато є доріг:
Вони тернисті і круті,
Але боротись треба нам,
Щоб ті дороги перейти.
І не боятись труднощів,
Що стали на шляху.
А, перш за все, в своїм житті,
Потрібно ставити мету.
Коли в людини є мета,
Вона її доб’ється.
Така людина у житті
Ніколи не здається.
Глибоко душевні поезії Софії Сороки подобаються багатьом шанувальникам віршованої творчості. З поетесою співпрацюють відомі композитори, серед яких – заслужений артист України, член Національної ліги українських композиторів Микола Попенко, члени спілки композиторів Петро Матій та Василь Циганин. Її вірші, покладені на музику, виконують Закарпатський народний хор, камерний хор "Кантус" та інші. Перша пісня Софії Сороки виконувалась на 50-річчя закарпатської письменницької організації й мала назву "А в серці живе доброта".
За словами Софії Сороки, вона тішиться тим, що працює серед молоді, віддаючи їй частинку себе. Життя їй не здається таким похмурим, адже скарбниця знань дає можливість поетесі поспілкуватися з юнаками та дівчатами, вивчивши їх смаки щодо літератури, забути на мить про всі труднощі повсякдення. І це для неї – справжнє щастя, котре, за її словами, не зрівняти з грошима чи іншими матеріальними цінностями.