"Секрети словоскладання" від закарпатської поетеси Лідії Повх

Книжка незвична - це в основному верлібри, які вимагають вдумливого прочитання. Краса такої поезіі відкривається поступово. Читаючи верлібри "Секретів словоскладання", задумуєшся над загадковістю слова, пірнаєш у вир словоскладання, яке розкриває глибинність поетичної думки. Забуваєш про відсутність традиційної для поезії рими, хвилює ж внутрішня ритміка. Як течія потоків, вона пробивається невідь-звідки і зникає у невідь-куди.

Заспівний вірш збірки "Народження вірша. Пастушка" - це уявний образ юності, у якої все попереду - пастушка, що жене свою отару, перестрибуючи "через потік і сльоз-ливе лопушиння". Символічним є як образ юної пастушки fa отари (не то овець, не то слів), так і образ вершини (тільки там людина по-справжньому вільна: "і вітер наш брат!"), куди необхідно дістатись усупереч всім негодам - "лиш би не засніжило". Підсумовує символічне звучання заключний вірш збірки. Тут головний персонаж -"мати з сумними очима, як аравійська пустеля", вона зранку до ночі шиє, шиє, шиє і роздумує, намагаючись зрозуміти закони життя: "Як піски у пустелі, /шурхотить чиясь сукня. /Як хвилі моря,/гуркотить моє колесо/ Зі страхом чекаю на день,/ коли все уже буде зшито. /Зінґерко, ти моя галера!/ Куди ми пливемо?"

Так між двома берегами - юності й старості пропливає життя жінки, яка у поезіях Лідії Повх водночас постає і сестрою, і донькою, і коханою, і матір'ю. Це не образи так званої жіночої поезії. Сучасна закарпатська поетеса зображує жінку-патріотку, яка палко любить отчу землю, знає й вивчає її культуру та історію. Не випадково між верлібрами розсіяно пречудові римовані поезії циклу "З ілюстрацій до української культури", де відображено маловідомі чи й зовсім невідомі сторінки культури українців Карпат ( "Рік 1724. Убивство букваря", "До портрета невідомої", "Базиліус Лендєл", "Енді Вархол" тощо). По-особливому свіжо мотив патріотизму звучить у філігранних поезіях "Якби я жила в Марокеші...", "Мій Берег Кості зовсім не Слоновий...", "Там, де срібно цвітуть акації...".

Знахідкою збірки є верлібри, пересипані неповторними образами карпатської землі, де пахне м'ята, червоніє суниця, сушаться "кожухи туманів", біліють багаті "хутра вершин", плаче смолою стовбур старої яблуні, пахне вивітрене дерево давніх різьблених столів.

Вражають поезії портретного плану ("Портрет. Репатріантка", "Випадковість", "Кофта", "Прив'язана", "Біля фарфору", "Мавпа з телефоном"), у яких авторка виступає в ролі тонкого психолога, який то серйозно, то іронічно вивчає закапелки душ у сучасному швидкоплинному світі, "зчитує" найсокровенніше.
І над усім цим - філософія життя, життєствердна оптимістична нота. У цілому збірка - портрет нашого часу, де "у тимчасових сім'ях/тимчасові діти тимчасово плачуть чи бешкетують./Тимчасові люди /п'ють тимчасове вино і обговорюють тимчасові новини. /У тимчасових стінах/ клянуться у тимчасовій любові./Тимчасові політики в тимчасових парламентах /приймають тимчасові рішення. /Тимчасові вожді розпочина -ють тимчасові війни/і вбивають за тимчасові ідеї.../Світ правильний, /поки не нам 'ятає/про свою тимчасовість".

Лідія Повх не належить до тих, хто організовує навколо себе гучні промена-ди. Проте справжні поціновувачі елітної поезії в нашому краї добре знають це ім'я. Та й, власне, справжня творчість не терпить суєти. Це праця в поті чола, яка тільки передбачає краплини радісного задоволення від зробленого. Тому поетеса скоріше проста трудівниця, як і її героїня, яка крутить колесо своєї машинки, шиючи одяг для часу.

Теги: Ужгород, Мукачево, книжка, поезії, Лідія Повх, верлібри

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати