Народна артистка України Лариса Білак: "Театр - це основа мого життя..."

— Ваша стежка до театру почалася з колиски?

— Стати актрисою і грати на сцені — це була мрія з самого дитинства, я росла і мріяла про театр. Тато про мене казав ще від колиски, що це буде артистка, мені завжди хотілося виступати, я завжди шукала десь сцену, співала, постійно намагалася показати своє вміння. Я знала, що є режисерське відділення в Хусті, думала, мушу пізнати цей куточок, тобто, що там, за горами — в Карпатах. Приїхала з Черкас (рідного міста), вступила. Вже тоді Закарпатський театр підбирав собі акторів. Народний артист Ярослав Геляс відібрав мене й запросив до театру в місті Ужгороді. Мій шлях почався з вистави "Закохані серця". З цією виставою ми об’їхали все Закарпаття.

— Ви працювали і режисером?

Нещодавно я закінчила Київський Національний університет мистецтва та культури, режисерський відділ. У ці роки все-таки довела ту справу, яку починала. Ставила прологи до концертів, Різдвяні концерти, багато працювала з дітьми. Вже 12 років працюю з благодійним фондом "Нова сім’я". Так би мовити, дитячий театр організувала.

Мабуть, завдяки любові до дітей зберегла образ Снігуроньки, я його люблю, бо це казковий образ. Як приємно бачити промінчики в дитячих очах і нести казку дітям, душа і серце бажають іти до дітей.

— Які ще образи імпонують?

— Своєю вершиною вважаю роль Дездемони в "Отелло".

— Ваша природна позитивність, очевидно, допомагає грати позитивні ролі, а як щодо негативних?

— Пам’ятаю, довелося зіграти роль такої собі Полані — ця роль була абсолютно протилежна моєму внутрішньому стану. Глядач завжди очікує мене в позитивних ролях. Мені довелося боротися над собою, вийти на сцену такою, щоб мене не полюбили.

— Були доленосні ролі?

— Моїм бенефісом була роль Дженні Герхард, це була доленосна роль у творчому житті. Багато працювала з творами Лесі Українки. В "Боярині" зіграла Оксану — ця роль принесла мені творчу акторську славу, тоді я отримала перше місце на фестивалі "Інтерарт" за жіночу роль.

— Як вам удається ввійти в певну роль?

— Праця актора — це і домашня робота, і внутрішня. Це робота і серця, і душі, а разом із цим, звичайно, робота з режисером. Адже він "виліплює" образ. Ця робота не закінчується тим, що прийти, відпрацювати й піти додому. Над своїм образом працюю дорогою додому, лягаю з ним спати, мій образ зі мною доти, доки не відбудеться мій вихід на сцену — на прем’єру, на суд глядачів. Взагалі все робиться задля глядача й треба берегти свою любов до нього.

— Чим відрізняється закарпатський глядач від глядачів інших міст? Чого хоче закарпатський глядач?

— Такі великі міста, як Харків, Київ, вони більш, так би мовити, театральні міста. Це так прекрасно чути "Браво, Закарпаття!". Це нас так окрилює, адже ми презентуємо мистецтво нашого краю. Глядачі — це найбільша нагорода.

Звичайно, на Закарпатті, коли прем’єра, то зали повні. Проте хотілося б, щоб виховання до театру починалося з садочка, зі школи. Начебто і приходять, але... Ось якби актори викладали у школах уроки мистецтва, акторства. Гадаю, кожному це допоможе в житті, адже життя — це теж театр.

— У житті, мабуть, відпочиваєте від гри?

— В житті хочеться не грати, а перепочити. На сцені граю, а в житті хочу бути сама собою. Втомлююся від гри, хочеться істини, щирості. Але щирість теж несу на сцену, бо без щирості, без того вогника в очах ти не можеш вийти на сцену. Якщо буду неправдива, фальшива, глядач це обов’язково відчує. Допоки йдеш із гримерки на сцену, треба зберігати енергію свого художнього образу, його треба донести. Необхідно відкинути всі буденні думки, все, що турбує. Треба налаштуватися й зберігати енергію. Коли дзеленчить дзвоник про вихід на сцену, одразу серце починає вискакувати з грудей, страшенно хвилююся.

— Досі хвилюєтеся?

— Так, як уперше, бо без цього неможливо.

— Мабуть, хвилювання допомагає зіграти краще?

— Так, бо, хвилюючись, іде життєва правда, відчуваєш пульс своєї ролі, пульс самої себе, подих залу. Граючи образ, ти розмовляєш із залою. Під час гри відбувається творча взаємодія між глядачем і актором.

— Яку роль відіграють талант і праця над собою у становленні актора?

— Акторство — це велика праця. Треба відпрацьовувати кожну деталь, аби досконало вийти на сцену.

— Які акторські здібності вам знадобилися при роботі ведучою?

— Раніше доводилося вчити багато віршів. До речі, люблю Скунця, Вовчка, Українку, Шевченка. Ось це і допомагає.

— Коли вас порівнювали з Тимошенко, це для вас було компліментом? Можливо, у вас двох є щось спільне?

— Тимошенко — вона як жінка одержима й цілеспрямована і це мені в ній подобається. Вона принаймні бореться і хоче щось зробити. Вона якоюсь мірою теж митець.

— Був момент, коли ви переосмислили все своє життя...

— Пам’ятаю, була в Черкасах (щоліта їжджу на могилу до батьків). До Ужгорода надійшла урядова телеграма, що я ведуча в Палаці "Україна" до 13-річчя Незалежності України. Пам’ятаю, захотілося слив нарвати з рідного батьківського саду, драбина впала і я впала. Я тоді казала, як так, адже в мене концерт у Палаці, а мені кажуть: "Куди?". Від травми я не могла стати на ноги. Цей період — це був той відлік (3 місяці), коли я починала вчитися ходити. Мені казали "Зроби крок", а я не розуміла, що це таке. Це була трагедія, адже не знаєш, як ступати (сумно всміхається — Авт.).

— Чи змінилися погляди на життя під час "перерви"?

— Так, бо коли лежиш, багато думаєш, переосмислюєш. Така ситуація змінює людину, бо ти можеш обдумати все своє життя. Були такі думки, що зі сцени сходити начебто не час. З якою радістю й любов’ю я поверталася на сцену, бо ж без сцени й глядачів жити не можу.

— Вважаєте себе фанатом своєї справи?

— Звичайно. Я не уявляю, щоб я щось змінила й забула про театр. Театр — це мій біль, мої сльози, моя радість, це мої злети і падіння, мої тривоги, моє неспання. Подушка — це були мої тексти. Бо завжди клала їх під подушку. Буває, вночі прокинуся і читаю тексти.

— Ваша донька Кароліна Білак також грає. Які стосунки мами й доньки на сцені і вдома?

— Донька також творчо готувалася до сцени. Закінчила вокальне відділення університету мистецтв, наразі вчиться в аспірантурі. Ми з донькою разом і вдома, і в театрі, і на сцені — таке в нас творче життя. У Каролінки є син Олексій, який також на сцені, грає на органі й на фортепіано.

Бути на сцені і вдома — це забагато, бо і в неї є свій творчий неспокій. А ще і мій неспокій. Ми приходимо додому й кажемо, ану давай за театр помовчимо. Просто не завжди все справедливо і це боляче. Актор — це людина, яка повинна бути очищена, творчу атмосферу повинні створювати режисери, а вона не завжди створюється. Бувають моменти, коли важко відкинути образи і одразу перевтілитися й вийти на сцену.

— Переконана, коли граєте другорядну роль, все одно залишаєтеся головною, чи не так?

— Хочеться бути головною. Багато років вистава будувалася, так би мовити, на мені й це було дуже відповідально. Пам’ятаю, ставили "Енеїду" Котляревського, я грала богиню кохання Венеру. Це була помпезна вистава з трюками й ефектами. Ми працювали тоді до першої ночі й ніхто не смів сказати, що пізно і час спати. Тривали бої, трюки. Я виконувала трюки, пам’ятаю мене кинули і в мене був струс мозку. Але я продовжувала і далі битися за сценарієм, незважаючи на запаморочення. Я такий собі боєць. Іду на сцену, навіть коли хвора й маю гарячку. Не хочу, щоб через мене була заміна вистави, в театрі відчуваю свою відповідальність, адже глядач чекає.

 — До яких вершин тягнетеся?

— Як кажуть, ще не зіграна роль попереду. Хочеться зіграти щось таке, щоб воно було і доленосне, щоб завдяки цій ролі я відкрила в собі щось нове.

P. S. Під час нашого спілкування Лариса Олексіївна не раз повторювала, що своїм успіхом завдячує також колегам — невтомним трудівникам. Неодноразово пані Лариса згадувала заслуженого артиста України Ярослава Мелеця, народного артиста України Анатолія Філіппова, режисерів Олександра Саркісьянса, Тараса Гарагонича, заслужену артистку Майю Геляс, художницю Віру Степчук, кравчиню Марію Штемер, перукаря-гримера Зінаїду Громченко. Без цих людей актор не зміг би сповна реалізувати себе. Лариса Білак усім висловлює щиру подяку.

***

Понад 37 років Лариса Білак грає на сцені, нею створено 100 ролей. Вона постійна ведуча творчих звітів Всеукраїнських оглядів майстрів мистецтв у Національному палаці "Україна", Гранд-концерту з нагоди 10-річчя Незалежності України, урядових концертів. Лариса залишається незмінною Снігуронькою на Новорічних святах. У жанрі театрального мистецтва стала лауреатом премії імені братів Шерегіїв за роль Дженні у виставі "Дженні Герхард", одержала першу премію за роль Оксани у п’єсі "Бояриня" Лесі Українки під час ІІ Міжнародного фестивалю "Інтерарт". У 1993-му отримала почесне звання "Заслуженого артиста України"; здобула титул "Людина року – 97" у номінації "культура та мистецтво"; у 1999 році Ларису Білак нагородили Почесною грамотою і медаллю за вагомий особистий внесок у розвиток театрального мистецтва; у 2001 році отримала почесну грамоту Президента України Леоніда Кучми; у 2003 році з творчою поетичною програмою виступала на ІХ Все­світньому конгресі українців у Києві; репрезентувала мистецтво Закарпаття у Верховній Раді; у 2004 році здобула почесну відзнаку Міністерства культури і мистецтв України; у 2004 році отримала звання "Народного артиста України".
Лариса Білак знялася в головних ролях чотирьох частин телесеріалу за творами Лесі Українки "Горить моє серце" — "Прощавай", "Грішниця", "Йоганка, жона Хусова", "Айша і Мохамед". Серед найулюбленіших ролей актриси: Дездемона в "Отелло" В. Шекспіра, Оленка в "Жменяках" М. Томчанія, Катерина у "Варнаку" Т. Шевченка, Мавка у "Лісовій пісні" Л. Українки, Галя в "Ніч на Івана Купала" М. Старицького, Людмила в "Ретро" О. Галіна, Катя в "Амадеї" А. Фуртона, Кезонія в "Калігулі" А. Камю та ін.
Лариса Білак має режисерську освіту.

Теги: актриса, Лариса Білак, театр, режисер

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати