Життєві та художні перелоги закарпатця Юрія Шипа

Проста селянська родина, можливо, й не могла його з перших кроків прилучити до інтелігентських студій світової культури, але подала натомість взірці чесного ставлення до навколишнього світу, людей, простої селянської роботи, що потім переплавлювалося під управним пером визрілого майстра в рядки поезії, прози, публіцистики.

Після замисленого споглядання краси рідного краю, до вдумливого бачення якої схильні були також його рідні й односельчани – такі собі славні діти природи, не дивно було, що пошкільний путівець привів випускника з гірської глибинки на філологічний факультет Ужгородського державного (тепер – національного) університету в обласному центрі.

По закінченні його в 1970 році викладав українську мову та літературу у восьмирічній школі села Сімерки Перечинського району, а звідти доля привела до місця теперішнього проживання – на роботу у Великолазівську середню школу. Весь цей час цілеспрямований чоловік невтомно працював над своїм самовдосконаленням – читав, писав, тренувався, щоб явити найперше самому собі гармонію духу і тіла. Він навіть, що було вельми незвично для малого села, купався за тріскучих морозів у сільському закрижанілому потоці, заходячи в нього між подивованих дерев, тобто був, за новітніми означеннями, "моржем". Слава Богу, що "відморозком" не став.

Любов до рідного краю, закладена зі сповитку в його єство, спонукала до того, що Юрій Васильович поєднував активну педагогічну роботу з природоохоронною. Він обіймав посаду відповідального секретаря Закарпатської обласної організації Товариства охорони природи.

Небайдужість до всього, що робиться в житті, спонукала в разі чого митця і до вчинків героїчних. Наочним свідченням цього є нагородження медаллю "За відвагу на пожежі". Він урятував від смерті необережну і легковажну дітвору.

А ще Ю.Шип є відмінником охорони природи України.

Мені пощастило попрацювати дещицю часу поряд з письменником, коли він очолював відділ крайової газети "Карпатський край", яку редагував знаний і принциповий закарпатський романіст Іван Долгош. На редакційних летючках і в перебудовному повсякденні Юрій Васильович показував себе на вищому рівні в плані осмислення актуалій непростого світу і діянь новонародженої України.

У цього чоловіка було чому повчитися.

Але стезя, до якої все мав схильність природолюб, привела його на ту царину, що переймалась охороною довкілля.

Тому з лютого 1992 року він став провідним спеціалістом управління з охорони навколишнього середовища Міністерства охорони природи України в Закарпатській області. Тут він сумлінно пропрацював аж до виходу на пенсію. А паралельно творив чудові взірці красного письма, а найперше з-поміж них уподобав непрості й читабельні жанри – байки, усмішки, гуморески.

Ними так і рясніли обласні й республіканські газети, приносячи любителям Шипового слова щире задоволення, а йому особисто – популярність, що згодом увінчалася літературною премією імені славетного байкаря Леоніда Глібова.

Друкувався Ю.Шип у багатотиражних газетах "Радянська освіта", "Друг читача", "Сільські вісті", "Радянська Україна", "Літературна Україна", журналах "Україна", "Перець", "Радянська природа", словацькому часописі "Дружно вперед", що й досі видається в місті Пряшеві Східно-Словацького краю сусідньої приязної держави на високому європейському поліграфічному рівні.

До цього переліку можна додати ще й публікації в колективних збірниках "Перевал" (1973), "Новоліття" (1974), "Сонячний годинник" (1976), "Калиновий спів" (1978), "Молодий день" (1979), "Ранковий клич" (1981), "Дзвінке джерело" (1983).

Із снопиків поокремих публікацій скиртувалися книги.

Першою з них стала в друковану шеренгу книжка сатири і гумору "Бита карта". Переднє слово "Дебют гумориста" написав український поет Дмитро Білоус.

Відтак пройшло три роки, поки з’явилася нова збірка сатири і гумору "Градусна хвороба". На неї теж не забарилися надрукуватися чисельні рецензії С.Пойди, Ю.Кула, П.Сідлецького, В.Попа, В.Корінця, М.Зимомрі, В.Подорожнього.

Великий успіх мали в масового читача і подальші книги Ю.Шипа – "Феркові фіглі" (1990), гумористичні поезії з неохопної сфери дитинства "Веснярики", байки "Прогулянка по звіринцю", поезії "Скибка духовного хліба". На диво цілісною стала і книга "Усміхнена педагогіка" (2002).

Величаво й чудово прозвучали рядки з вірша "Зброя щастя", що став авторським епіграфом до "Усміхненої педагогіки":

Пропишіться, бідарі,
В фіглярі та байкарі,
Бо сказав один мудрець:
Хто сміється – молодець...

Тут просто-таки напрошується для ілюстрації до творчого портрета Ю.Шипа цитата великого гумориста, котрий більшу частину свого життя прожив в Ужгороді перед виїздом до Ізраїлю, Фелікса Кривіна: "Ю.Шип – сатирик від природи. Мені здається, що він інших віршів ніколи не писав, що перше його творче "А" було початком фрази: "А що це в нас діється?"

Сьогодні гумористам у нас не до гумору, бо наше бідолашне довкілля кличе до активної сатири.
Колишній Радянський Союз, що брав до свого ментального авангарду найперше літераторів слухняних, залишив своє незмивне тавро на письменницькій ниві – клановість безликих творців, котрі не пускають до своїх апробованих годівниць мудрих і принципових, а якщо такі і проберуться в їх "монолітні" ряди – їх нейтралізовують, обплутуючи павутиною домислів, а деколи й прямих провокацій. Коли на теперішньому українському телебаченні пропагують чергового (бо черга підійшла!) українського національного "генія", то бачиш відразу, що справжнім національним там і близько не пахне. Є всього лише посередній літературний натуралізм. Нема лише головного – живої натури, справжності, а за великим рахунком – Істини.
Тієї самої – Божої Істини.

А от Юрій Шип – побожний плугатар творчої ниви з Тур’янської долини – зумів на новому рівні перейняти у свій ваговитий доробок літературні набутки XVII-XVIII століть. Його персонажі мають колоритні прізвиська: Круть, Верть, Окомильченко, Обіцяйло, Крутелик, Генделик тощо.

Цікаві байкарські проекції та знахідки, виходячи з національних традицій, продемонстрував поет ще в книжках "Бита карта" (1984) та "Прогулянка по звіринцю" (1994).

Ведмідь-пасічник, Ведмідь-суддя у його творчості діють у ситуаціях, що характерні для поточного часу нашої безталанної України. Це – бюрократи, соромітники, пусті вельможі та інші пихаті дурисвіти. У творі "Ведмідь на курорті", скажімо, Косолапому довелося почесати потилицю через гнилі результати своєї діяльності – його на теплих пісках настільки обліпили провідники брутальної відданості, підлабузники, вічні хамелеони та лакузи зі своїми нав’язливими послугами, що самовдоволеного "зверхняка" розбив інфаркт.

Що й казати, недарма хрещений батько в літературі нашого закарпатського байкаря – лауреат Державної (тепер – Національної. – авт.) премії України імені Т.Шевченка Дмитро Білоус – до особистого знайомства з ним думав, що Шип – це псевдо від "шипшини". Хоч це й не так, але щось від тої рослини в ньому таки є:

Від шипшини в Шипа вдача,
Як вона, так він живучий,
Має щось від глоду й драча,
бо і ніжний, і колючий.
Сміх сміхом, а літа йдуть.

Своєрідним підсумком тривалих творчих жнив Ю.Шипа стала книга вибраного під назвою "Поки сонце не зайшло". Ніжну й чисту передмову до неї написав лауреат Національної премії України імені Т.Шевченка, закарпатець Дмитро Кремінь. Він ставить Юрія Шипа в ряд найбільш знакових письменницьких фігур нашого краю, "танцюючи" від травневої дати його народження:

"Але травень для карпатців, закарпатців, рутенів, угроросів, русинів, карпатських українців – то ще й пора культурної самоідентифікації. В один день, 20 травня, з різницею у двадцять років, у Карпатах народилися найяскравіші закарпатські письменники – прозаїк Іван Чендей і поет Петро Скунць. Знакові імена, знакові фігури літературного істеблішменту, котрий склався на другу половину минулого століття. І те, що Юрій Шип – із третього дня травневого грона, з вершинного весняного сузір’я, мені теж видається аж ніяк не випадковим. Звісно, все умовно в цьому світі, не всім ворожать планети, та бувають у природі незбагненні явища, коли зірки сходяться на одній траєкторії, в одній площині, хоча могли б пролетіти паралельними шляхами..."
Заслуговує на свій винятковий ранг у закарпатському й всеукраїнському письменництві Юрко Шип і завдяки героїчному фундаменту своєї натури. Про це теж дуже красиво пише славний Дмитро Кремінь:

"Поет, як відомо, не живе в серцях людей без легенди. У нашому випадку одночасно реальним і легендарним є те, що дев’ятнадцятилітнім юнаком Юрко Шип, ризикуючи життям, врятував двох діточок із виру пожежі. За цей безсумнівний подвиг нагороджений урядовою медаллю. Та не менший подвиг Юрія Шипа – бути собою навіть і там, де це іншим не всім під силу: писати ніжні ліричні мініатюри й подекуди палючі пісенні тексти, не боятися "лісових та інших мафій", виступати не лише поетом, а й в іпостасі урядовця високого рангу проти фірм на кшталт "Усе йде на продакшн Лтд". У часи великого духовного піднесення спритники й мародери діють, як бачимо, найуспішніше. І цілий європейський материк можна означити в гумористично-сатиричному ключі, у стилі Ю. Шипа, як "Закарпаття продакшн Лтд".. За Шиповими переконаннями не протистояти цьому – то зректися самої ідеї, що ми теж люди, не гірші за людей. Болить його, що розуму в нас подекуди подеколи порівну з пігмеями, котрих теж наймають у колишніх метрополіях."

Свою передмову поет, лауреат Національної премії України імені Т.Г.Шевченка, професор Південнослов’янського інституту та МФ (Миколаївської філії) Київського національного університету культури та мистецтв Д.Кремінь промовисто назвав "Сповідь на вершині". І не є гіперболою його висновок про прекрасну творчість Ю.В.Шипа:

"Сповідь на вершині Юрія Шипа – то бенефіс на карпатській Голгофі, а його творчість – істинний мандат перед Богом і народом".

Тому вельми доцільно підібрані поетом і Творцем із великої літери Юрієм Шипом до своєї книги вибраного презентаційні добірки своїх, виданих перед тим, книг – "Скибка духовного хліба", "Журба над криницею", "Веснярики", "Усміхнена педагогіка", "Сині сльози", "Градусна хвороба", "Не плюй, Грицю, у криницю", "Пан ГОСТиня", "Феркові фіглі", "Мудрішки", "Бита карта", "Прогулянка по звіринцю", "Співаничок для діточок", "Заспіваймо з Гайдуком", "Попенкова пісня", "Соло під небом", "Новти пана Керецмана", "Од Мокрого до Сасова", "Славлю Бога".

Ці підбірки творчо і об’ємно показали всім читачам України Юрія Шипа – лауреата обласної літературної премії імені Федора Потушняка та Всеукраїнської – імені Леоніда Глібова.

Якщо за великим рахунком братися аналізувати секрет літературного успіху серед народу творчості Юрія Шипа – то він у тому, що і тоді, коли вік перевалив за півстоліття, поет не зрікся свого дитинства, залишив у своєму арсеналі чистоту дитячого сприйняття світу. Про це вдало сказав ще Дмитро Білоус у передмові до першої книги "Дебют гумориста", що починала "Биту карту":

"Йому, синові лісоруба, змалку випало не сидіти на місці: дитинство провів у селі Мокрій (де й народився 1943 року); семирічку закінчив у селі Тур’ї Пасіці, а десятирічку – в селі Тур’їх Реметах на Перечинщині. А був допитливим. Цікаво було йому, що там у горах, що у лісі росте, як кожна травинка і квітка зветься. Тож змалку любив і знав ліс. А це само навело на думку: скільки можна здобути тут усього для людей! Разом з товаришами збирали лікарські трави, шипшину, калину, терен. Хлопці любили ходити з Юрком до лісу, бо з ним цікаво й весело. Тільки-но присядуть десь на полянці, як він почне розповідати дотепні казки, смішні пригоди. Чи чув від кого, чи де читав їх?"

А минулоріч вийшла збірка публікацій літературознавців про життя і творчість Ю.Шипа "Щедра борозна" (Щедра борозна. Юрій Шип та його твори в рецензіях і відгуках літературознавців. – Ужгород: ВАТ "Патент", 2008.). Це – ваговитий підсумок цікавого життя нашого краянина.

На підході нові книжки.

Їх прочитають прості люди і посміхнуться. А посмішка в наш час – дефіцит. За нього і віддячують письменнику наші закарпатці своєю любов’ю.

Теги: Юрій Шип, Великі Лази, письменник, сатира, гумор, книги

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати