Олександр Гаврош: "Для чого популяризувати чужих розбійників, якщо маємо своїх?"

Дебютною книжкою відомого закарпатського журналіста Олександра Гавроша стала збірка еротичної поезії „Фалічні знаки”. Однак видавши наступну книжку у цьому жанрі, він несподівано написав повість для дітей – та ще й яку! Адаптований життєпис закарпатця Івана Сили – найдужчої людини світу – навіть рекламував всесвітньо відомий український богатир Василь Вірастюк. Ну, а п’єси, над якими теж працює невгамовний Олександр, двічі були відзначені на „Коронації слова”. Виявляється, причина такої творчої розмаїтості – у пошуку нових відчуттів, про що Олександр Гаврош і розповів "Другу читача".

– Останнім часом закарпатські літератори подалися у світи. Сергій Степа живе в Угорщині, Вікторія Андрусів – у Чехії, Оксана Луцишина – у США. Лесь Белей вчиться в Польщі. Ти ось деякий час мешкав в Одесі…
 
– Можливість побачити світ – саме те, чого закарпатцям завжди бракувало. Адже ми навіть географічно замкнуті кордонами і горами. Тому витворити у цій закутині щось вартісне, сказати б – всепланетарне – можна, але важко (сміється). Саме з розширенням світоглядних горизонтів я пов’язую вибух молодої літератури на Закарпатті.

– А що ти шукав на березі Чорного моря?

– Після навчання у Львові я на цілих 15 років "осів" у рідному Ужгороді. І хоча журналістська доля носила мене світом, але не довше, ніж на кілька тижнів. Тож я відчув, що від довгого перебування в одному середовищі втрачається гострота сприйняття життя. Відчувалася потреба термінового "струсу" і я вирішив тимчасово перебратися в зовсім інакше за духом місце. Я би навіть сказав – протилежне. Одеса і Ужгород – дві зовсім різні планети, хоча обидві – доволі симпатичні.

– А що виявилось у них спільним?

– Акації і платани, які є символами Одеси, але чудово себе почувають і в Ужгороді. Натомість на "нашу" сакуру там не претендують (усміхається). Спільною залишається і непроста історична доля обох регіонів. Як на Закарпатті мешкають помітні громади угорців, румунів, ромів, словаків, німців, так і на Одещині прижилися болгари, молдавани, гагаузи, євреї, албанці, греки... Це робить наші регіони колоритнішими, строкатішими, екзотичнішими. Звідси і набута толерантність закарпатців та одеситів до співмешканців іншої національності чи віросповідання.

– В Одесу ти поїхав займатися творчістю. Одні згадують тебе як еротичного поета, другі – як дитячого письменника, треті – як драматурга… Хто ж ти насправді?

– Людина, що пише (посміхається). І це свята правда, бо без писання не можу прожити й кількох днів. Крім усього іншого, я ще й журналіст. І саме журналістика тримає мене у "спортивній" формі, не дозволяючи розслабитися. Так сталося, що нічим іншим я заробляти на життя не вмію. Тому доводиться жити на гонорари…

– То ти ще остаточно не визначився із жанрами, в яких працюєш?

– Поки що – ні. Я порівняно "молодий" літератор: перша книжка "Фалічні знаки" вийшла чотири роки тому. Тому закономірним є процес пошуків. А розмаїття жанрів дає відчуття легкості, яскравості. Ти не встигаєш закостеніти.

– Гаразд, тоді давай по порядку. На твої еротичні вірші – абсолютно різна реакція: від повного схвалення до цілковитого заперечення. Що ти сам про них думаєш?

– Це один із моїх проявів, найбільш "зухвало-юнацький". Еротична поезія в українській літературі досі залишається темою мало розробленою. А в патріархальному Закарпатті – й поготів. Тому певний елемент "провокації" в цьому був. Але з приємністю спостерігаю, що з кожним роком – буквально на очах – "температура" цієї теми знижується, на перший план виходить не „полуничка”, а якість тексту.

– Дві твої п’єси відзначені найпрестижнішим літературним конкурсом "Коронація слова". Що думаєш про сучасну українську драматургію?

– Важко шукати чорну кішку в темній кімнаті… Я два роки працював завлітом у Закарпатському українському музично-драматичному театрі, що й спонукало мене до "театральної" творчості. Там постійно чув нарікання, що нема сучасних українських п’єс. Але театр – дуже складний механізм. Ставлять усього кілька вистав на рік. При цьому хочуть, щоби провінційний глядач заповнював залу. Тому вибирають Шекспіра чи "Шрека" — класику та розкручені бренди, а не нікому невідомого автора. От і виходить замкнуте коло: драматурги не пишуть, бо їх не ставлять; а театри не ставлять, бо драматурги не пишуть.

– „Весела” картина... Давай краще перейдемо до дитячої літератури…
 
– Еге ж, тут справи значно кращі.

– Чи задоволений ти долею своїх "Неймовірних пригод Івана Сили" та "Пригод тричi розбiйника Пинтi" (остання здобула перемогу у одній з номінацій Всеукраїнського рейтингу „Книжка року 2008”. – Прим. авт.)?

– "Неймовірні пригоди Івана Сили, найдужчої людини світу" – багато в чому унікальна книжка. Вона привернула увагу багатьох до майже невідомого в Україні силача із закарпатського села Білки. Про нього згадали десятки видань – від "Комсомольської правди" та "Дзеркала тижня" до іршавської районки. Приємно, що мою книжку підтримав Василь Вірастюк. Як і реальний Іван Сила, він теж є найсильнішою людиною світу і теж родом із Карпат. А розділяє їх одне століття.

А щодо книги "Пригоди тричі славного розбійника Пинті", яка теж входить до серії „Українська сила”, то вона розповідає про наш історичний феномен – карпатське опришківство. Я не хочу ідеалізувати розбійництво, але чому Робін Гуд чи пірати Карибського моря стали кумирами мільйонів? Чому ми маємо популяризувати чужих розбійників, якщо маємо своїх?
 
Кармелюк, Довбуш, Пинтя, Шугай – чудові персонажі для книжок, фільмів, коміксів, комп’ютерних ігор. Про опришківство написано десятки романів, поем, драм. Є навіть опера і балет про Довбуша. Але я ще не зустрічав дитячої книжки, хоча це така благодатна тема для юнацтва! Тому я й вирішив написати дотепну повість про нині майже забутого розбійника Пинтю, якого за життя називали "хоробрим" і ватага якого навіть брала участь у війнах того часу.

– Це біографічний твір, як і у випадку з Іваном Силою?

– На жаль, біографії багатьох розбійників невідь-де починаються і хтозна-де закінчуються. Це стосується і Григора Пинті, за голову якого сам австрійський цісар пропонував шалені гроші. Але історики нам поки що навпроти його прізвища малюють одні знаки запитання.

Тому я пішов іншим шляхом. Опришківство – феномен справді народний. Адже народ їх не тільки годував, але й оспівував, зберігаючи тим самим для історії. Я проштудіював увесь доступний мені фольклор про "чорних хлопців" і на його основі написав дитячу повість. Мені приємно, що в ній нема жодного вигаданого мною епізоду.

– А взагалі, що думаєш про сучасну українську літературу для дітей?
 
– Як влучно висловився Тарас Федюк, наша література розвивалася "від розстрілу до розстрілу". В умовах тотальних репресій і гніту важко народити щось вічне. Хоча кілька творів таки маємо: дитячі повісті Григора Тютюнника, "Шхуна "Колумб"" і "Лахтак" Миколи Трублаїні, "Тореадори з Васюківки" Всеволода Нестайка... Можливо, їм потрібна більша інформаційна підтримка, "розкрутка", аби кожне покоління знало, що це – наше, і воно – вартісне.

Дитяча література в Україні останнім часом значно пожвавішала. З’являється більше книжок, авторів і навіть видавництв, які на ній спеціалізуються. Мені імпонують стилі одесита Володимира Рутківського та нашої землячки Галини Малик. На жаль, наш божевільний час не сприяє читанню. Книжці важко конкурувати з DVD та комп’ютерами. Але я вірю, що Україна таки народить автора, якого залюбки читатимуть не тільки свої, але й "діти різних народів" (сміється).

Теги: письменник, книжка, література, журналіст, Гаврош, еротичний

7 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати