Розкол українського суспільства відбувається не за географічною ознакою, а за ментальним самовизначенням ролі громадянина в державі

Можна багато дискутувати про місце Майдану в нинішньому житті. Чи згаяв В.Ющенко час для реформ, чи зрадили його «любі друзі», чи не прагне Ю.Тимошенко стати монопольною спадкоємницею завоювань революції і т.д., і т.п..

Але суть помаранчевих подій зовсім інша. Тоді вирішувались питання чи може влада сама себе призначати, а виборці виконуватимуть роль статистів як при всіх авторитарних режимах, чи все таки це право громадян. І українці довели, що вони вже відвертого глузування над собою не стерплять.

Проблема визнання Голодомору геноцидом ставить питання в цій же площині, лише набагато жорсткіше, через історичну призму. Бо на початок 30-их років сталінський режим привласнював собі право не лише монопольно керувати, а й розпоряджатися життям мільйонів людей. І ніби за філологічною суперечкою – що це – геноцид чи трагедія, приховується глибокий зміст. Тому, що геноцид означає цілеспрямовані дії влади для досягнення своїх цілей, а трагедія перетворює відповідальність в абстракцію. І той ніби парадокс, який висвітлило голосування у Верховній Раді, коли депутати від регіонів, де населення найбільше постраждало не підтримали президентський законопроект, насправді доводить, що мета Сталіна багато в чому була досягнута. Бо на спустошені території прийшли манкурти без роду і племені, для яких ціна людського життя вимірюється можливістю владарювати.

Наразі зовсім інші економічні питання стикаються з тією ж проблемою. На зустрічі Президента В.Ющенка та Першого віце-прем’єра М.Азарова з представниками Української спілки промисловців і підприємців більшість бізнесової еліти висловила різке незадоволення нинішньою політикою уряду. Малося на увазі повернення до старої практики відшкодування ПДВ, відновлення привілейованих економічних зон, що створює нерівні конкурентні умови, тенденційна податкова політика, яка зміщує податкове навантаження з багатих на бідних, ручне управління, що є основою корупційної системи. Тобто, знову ж, влада бере на себе значні функції неринкового регулювання економікою, заганяючи вільне підприємництво або у великі кланові резервації, або позбавляючи його можливостей існування.

Зовнішня політика так само залишається колом дискусії навколо різного розуміння ролі держави і прав людини. Віце-спікер парламенту А.Мартинюк напередодні візиту В.Януковича до США виголосив, що Прем’єр говоритиме у Вашингтоні від імені антикризової коаліції, а не Президента. Хоча взагалі то мав би представляти Україну. Але справа навіть не в різному розумінні дипломатичних та юридичних тонкощів, а в глибинних розходженнях щодо усвідомлення ролі України у світовому співтоваристві.

Антикризовики продовжують вимірювати світ протистоянням двох систем, коли на одному полюсі Захід на чолі із США, на другому – Схід на чолі з Росією, а така дрібниця як громадянське суспільство в розрахунок не береться. Саме тому НАТО розглядається в першу чергу як воєнний блок, а не як система захисту прав і свобод людини, що давно вже стало пріоритетом західного суспільства. За такими нібито особистими поглядами тягнуться значні зовнішньополітичні наслідки. Якраз завдяки відвідинам В.Януковича Брюсселю, де він заявив про неготовність України приєднатися до плану дій по вступу у НАТО, нашу делегацію офіційно не запросили в Ригу на самміт НАТО, що є кроком назад навіть порівняно з президентством Л.Кучми. А за всім цим ховається небажання російськоорієнтованої еліти дотримуватися світових цивілізаційних стандартів свободи слова, незаангажованості судової системи, вільного пересування людей і капіталів. Натомість самміт СНД у Мінську відкидає пропозиції України щодо створення зони вільної торгівлі в рамках цієї організації та делімітації кордонів. Бо пострадянська владна верхівка не уявляє свого існування без власної гегемонії.

Таким чином насправді розкол українського суспільства відбувається не за географічною ознакою Захід-Схід, а за ментальним самовизначенням ролі громадянина в державі. Бо свобода – це перш за все, відповідальність за власне навчання і добробут, за сексуальні стосунки і коло друзів, за фізичне і духовне здоров’я, за свій вибір способу життя і влади. А втеча від свободи означає перекладання відповідальності на вчителів, лікарів, начальників, чоловіків чи дружин, недосконале законодавство і суспільство. Але тоді не слід дивуватися, що за всіх обставин егоїстична влада буде піклуватися перш за все за власні інтереси. І мрія про доброго царя назавжди залишиться дитячою казкою.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати