В українцях змагаються совкові настрої та вільний європейський дух

Власне, змагання між громадянським суспільством і владою є квінтесенцією всієї новітньої історії, а пострадянських країн це стосується й поготів. Недаремно друга поправка до Конституції США стосувалася свободи слова, обмежити яку, згідно з нею, тепер можна, лише ліквідувавши самі Сполучені Штати. Тобто зміна конституції стосовно цього пункту унеможливлювалася, і таким чином суспільство вбезпечувало себе від спроб влади діяти незалежно від нього. А такі потуги в різні часи і в різних народів відбуваються систематично. Було це і після американської та французької революцій, які здійснювалися під гаслами свободи, але нові правителі забували про них чи не зразу, щойно досягали владних вершин. Такий зміст прихований і за безліччю соціальних потрясінь, що супроводжували все ХIX і ХХ ст. Десь влада беззастережно перемагала, як наприклад у СРСР чи фашистських країнах, десь гору брала громадськість, як у США періоду маккартизму чи Франції епохи голлізму. Проте така об’єктивна суперечність закладена в саму природу суспільних відносин, і тому сучасні конституції прагнуть передбачити якомога більше запобіжників, щоб унеможливити узурпацію влади.

На хвилі свободи часів розпаду СРСР такі положення ввели також практично всі пострадянські країни. Це і принципи розподілу влад, обмеження термінів президентства, декларації про права опозиції та свободу слова тощо. Проте десь вони вже стали невід’ємним складником суспільної свідомості, і тому ці країни перебувають в Євросоюзі й навіть думати забули про будь-яку диктатуру. Десь переважно через маніпулятивні референдуми ці положення знівельовані, і влада персонально увіковічена, як у республіках Середньої Азії, Казахстані, Азербайджані, Білорусі. Специфічна ментальність росіян, навіть без особливих конституційних змін, дозволила суспільству віддати всю повноту влади панівній верхівці, яка дістала право по-своєму трактувати і права "незгодних", і економічні та громадянські свободи, і роль ЗМІ та навіть науки.

Україна, як завжди, в цьому сенсі залишилася на роздоріжжі. З одного боку, величезний вплив совкових патерналістських настроїв дає змогу з’являтися на світ проектам на кшталт нинішнього варіанту конституції імені Медведчука-Тимошенко-Януковича, з іншого – майже рівновеликий вплив вільного європейського духу, відродженої національної самосвідомості дозволяє поки що такі прожекти зводити нанівець. Однак боротьба між цими началами не припиняється, і, по суті, вона відбувається не між окремими суспільними групами, а всередині кожного громадянина України, який, за класичним висловом Чехова, по краплі вичавлює з себе раба. Триває вона протягом усього періоду існування держави.

Нині Л. Кравчук уподобав собі роль досвідченого доброго дідуся, який, мовляв, з вершини прожитих років може давати мудрі поради, позбавлені цьогохвилинної суєтності. Однак особиста й політична доля першого Президента є, напевно, найбільш яскравим прикладом згаданої внутрішньої боротьби. Починаючи з 1991 року, коли Леонід Макарович просто відмовчався у тривожні дні ДКНС, а згадав про роль національного лідера лише 22 серпня, коли вся небезпека залишилася позаду. Ба більше – тоді ж Л. Кравчук на повну силу віддався владному інстинкту, прагнучи убезпечити себе і від ЦК КПРС, і від демократів М.Горбачова, Б.Єльцина, та стати одноосібним правителем України. Благо, що тоді його особисті бажання збіглися з прагненнями переважної частини українців, і тому ця роль нині розцінюється як позитивна. Хоча видавати це за прояв особливих моральних чеснот є явним перебільшенням.

І поготів це стосується наступного епізоду його політичної біографії, коли Л. Кравчук пішов на дочасні президентські вибори. 1993 року інфляція сягала понад 10000 % на рік, існувало масове безробіття, не видавалися зарплати, відбувалися шахтарські походи на Київ. Розвал силових структур і брак контролю над ними робили фактичну владу Президента номінальною. Тому Леонід Макарович і пішов на дострокові вибори, щоб за рахунок підтримки народу впровадити силові методи і сконцентрувати повноваження у себе. А в своїй перемозі він не сумнівався, про що зізнався особисто багато років потому. Бо віра в амінресурс у радянських керівників залишалася непохитною,  інших же способів впливу на суспільство вони просто не уявляють. До речі, тоді ж уперше на владному Олімпі як радник Л. Кравчука з’являється В. Медведчук. Поразка патрона виявилася також і його першою серйозною політичною поразкою, яка призвела до шоку. Про це свідчить момент інавгурації Л. Кучми, коли Л. Кравчук з’явився на ній із великим запізненням через роздуми, але все-таки прибув, що дозволило Україні стати першою пострадянської країною, де відбулася цивілізована передача влади.

Перші кроки президентства Л.Кучми знову ж збіглися з настроями громадян, які бажали відновлення дієвості влади, переходу до економічних методів управління, впровадження фінансової й правової стабільності. Однак уже під кінець першої каденції Леонід Данилович не так думав про розвиток країни, як про свою роль у ній. Тому буйним цвітом розквітають клани, підпорядковані особисто Кучмі, а хто прагнув виокремитися, як П. Лазаренко, швидко приборкувався. Тож уже після перемоги на виборах 1999 року оточення Президента починає думати про увіковічення свого панування, пропонуючи новий проект конституції, який настільки концентрував владу в одних руках, що дозволяв безболісно планувати операцію "Спадкоємець" за східним зразком, а всі інші органи влади зводилися до статусу дорадчих. Під це був організований маніпулятивний референдум 2000-го року. За дивним збігом обставин знов-таки в найближчому оточенні Л. Кучми, з’являється В. Медведчук, що зумів себе реабілітувати в очах нового Президента і став у пригоді як неперевершений крутій у правових питаннях. Проте вкотре на заваді стає громадянське суспільство, яке інтуїтивно відчуло каверзу, а вбивство журналіста Ґонґадзе створило владі імідж одіозної.

Громадська думка схиляється до нового лідера В. Ющенка, і плани тодішньої Банкової міняються на 180 градусів. Тепер уже В. Медведчук, втративши особисті перспективи наступника, прагне прибрати повноваження з президентської вертикалі, схиляючи до цього й інших олігархів та лякаючи їх загрозою В. Ющенка. Так народжуються сумнозвісні зміни до конституції, які не вдалося проштовхнути навесні 2004 року, але які спливли як умова компромісу під час помаранчевих подій. Як наслідок, ми дістали розбалансовану владу, яка в своїй міжусобній боротьбі так і не наважилася на системні реформи впродовж 4 років.

Однак напередодні чергових виборів панівна олігархія, сконцентрована у БЮТі, Регіонах, частково НУ-НСі та Блоці Литвина, раптом відчула, що може втратити своє привілейоване становище, а тому без ризику побажала його законсервувати. Вже за звичкою у таких випадках знову в пригоді стає непотопельний В. Медведчук з його проектом єзуїтської коаліції й конституції. І річ тут не в прізвищі, яке з контексту може здаватися надто демонізованим, а в тому, що він найбільш енергійний, підготовлений і настійливий виразник східно-деспотичних методів в українській політиці, через що й має великий авторитет у Москві та дружні стосунки з російським керівництвом. А Ю. Тимошенко, котра стала вже абсолютною заручницею своїх владних амбіцій, тепер готова на будь-які союзи, адже затиснена між пресом Москви й невдоволеністю власних громадян і втратила всяку свободу маневру. Але знову ж на заваді планам стала громадськість, і насамперед свобода слова, яку так не цінують, коли вона є, але без якої суспільство стрімко деградує. Бо це так, як у випадку зі здоров’ям: коли воно є, його не помічаєш, а як втрачене, то зарадити буває занадто дорого і болісно. І слава Богу, що на синдром політичного імунодефіциту Україна поки що не страждає.

Теги: Україна, Закарпаття, СРСР, совкові настрої, БЮТ, ПР, Віктор Ющенко, Кравчук, Кучма, Медведчук

2 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати