Саме в цей день у наших захисників так само трепетно б'ється серце, як тоді, у ті перші хвилини усвідомлення Перемоги над ворогом. І хоч боляче і важко згадувати страждання, втрати та тривоги тих часів, велику радість Перемоги ці спогади не повинні затьмарювати. А тим часом ветерани думками знову переживають тривожні дні війни...
- Я належу ще до того покоління закарпатців, якому випало народитись на землі Підкарпатської Русі, що після Першої світової війни ввійшла до Чехословацької Республіки, — ділиться з нами своїми спогадами ветеран Великої Вітчизняної війни Дмитро Васильович Лукач. — Зазнати довелося національного та соціального гноблення, окупаційних режимів, пройти крізь пекло Другої світової війни, відчути її смертельний подих, який дається взнаки й сьогодні.
Народився Дмитро Васильович 30 вересня 1922 року в селі Буштино Тячівського району під солом'яною стріхою в сім'ї робітника. В 1940 році закінчив горожанську школу в м.Тячів, після чого працював робітником на будівництві в Бу-штинській лісовій дирекції.
— Коли на закарпатську землю прийшла угорська хортіївська армія, яка воювала на боці фашистів, ми з хлопцями зібралися і вирішили, що в жодному разі не будемо воювати проти радянських військ, які несли нам волю, — розповідає колишній фронтовик. — Утрьох із друзями перейшли лінію фронту під Коломиєю і дісталися чехословацького корпусу Людвіка Свободи, до якого нас і зарахували. Я став політруком взводу піхоти. У цьому корпусі і почалася моя військова біографія. Бойовий шлях нашого взводу проліг від Дуклі, річки Ондави в околиці міста Стропкова й далі на Пряшів, Левочу, Попрад, Високі Татри — на території Чехос-ловаччини. Ми бачили, як воюють солдати та офіцери в радянських військах, були свідками їхніх подвигів і намагалися не відставати від них.
Хлопці-земляки трималися разом і завжди просили для себе найважчі завдання на передовій. їх любили в корпусі і називали "нашими закарпатцями". Вечорами біля вогнища чехи та словаки, котрі воювали в корпусі, часто просили їх заспівати щось закарпатське і охоче підспівували.
Та таких мирних хвилин ставало дедалі менше, адже фашисти втрачали один населений пункт за іншим і чинили шалений опір. Як -найважчий епізод у своїй бойовій біографії Дмитро Лукач згадує бій біля містечка Святий Мікулаш. Тоді, каже чоловік, він подивився в обличчя смерті, яка його оминула, але забрала побратима, тячівця Петра Чернявця.
... Бій тривав уже чотири години і практично неможливо було не те що йти в атаку, а й підвести голову. Дмитро лежав в окопі поруч із Петром, і коли пролунав наказ йти в атаку, товариш першим рвонув уперед. Та одразу натрапив на кулю. Взвод рушив далі, а командир наказав Дмитру доставити Петра до санчастини. І той, намагаючись не зашкодити другові, потягнув його з поля бою. Повзти довелося під шквальним вогнем противника. Дмитро Васильович згадує, що не помічав цього. Головним для нього було доставити пораненого до лікарів. І таки дотягнув непритомного друга до санчастини. Але вже у шпиталі той помер від смертельних ран. А за декілька днів при черговому разовому наступі на Мікулаш Дмитро Лукач і сам був поранений уламком від вибуху снаряду, який впав і розірвався неподалік.
— Щойно мене підлікували, я знову влився в бойові лави, — розповідає Дмитро Васильович. — У першій половині квітня вдалося прорвати оборону гітлерівців. їхні розбиті частини ми переслідували аж до Праги. Там 10 травня зустріли Перемогу. Згодом на переможному параді крокував містом над Влта-вою... Не думав не гадав тоді, що через п'ятдесят років я знову йтиму Прагою, а Президент Чехії вручить мені медаль за визволення.
Восени 1945 Дмитро Лукач демобілізувався з війська. Повернувшись додому, він розпочав свій трудовий шлях у фінвідділі бухгалтером по бюджету, потім — інспектором по штатах, секретарем Тячівської міської ради. Шість років служив громаді, виконуючи громадські доручення. З березня 1963 року по травень 2004 року працював бухгалтером в редакції районної газети "Дружба". Загалом трудовий стаж нашого ветерана склав 60 років! І хоч в даний час знаходиться на заслуженому відпочинку, однак продовжує займатися громадськими справами. Дмитро Васильович — голова товариства добровольців Закарпаття, учасників Другої світової війни Тячівського району, яке засновано в 1999 року. У ветерана клопотів вистачає - то він дбає за пільги для побратимів, то про підвищення пенсії, то проводить зустрічі з молоддю.
А ще він.великий патріот рідного міста Тячева. Тішиться ветеран впорядкуванням центру міста, однак, на жаль, констатує той факт, що тут досі немає пам'ятника 36-ом воїнам-добровольцям, котрі загинули на фронтах Другої Світової війни.
— Майже в кожному селі чи селищі є такі заслужені відзнаки, — каже Дмитро Васильович. - Ми неодноразово зверталися до органів влади, щоб збудувати у місті обеліск. Він необхідний для того, аби теперішнє й майбутнє покоління знало правду про героїзм добровольців Закарпаття, які визволяли нашу землю від фашизму.
Дмитро Васильович Лукач - кавалер 20-ти урядових нагород, серед яких ордени "Захисник Вітчизни", "За перемогу над німецьким фашизмом", "За визволення Праги", "Орден Великої Вітчизняної війни" І ступеню. Разом із дружиною, вірною супутницею життя Оленою Михайлівною виростив і вивів у люди двох донечок.
Щороку на початку травня ветеран війни зайнятий приємними клопотами — підготовкою до свята Перемоги. Для Дмитра Васильовича це особливий день. І не лише тому, що саме 9 травня вшановуються ратні подвиги ветеранів. Для нього це свято "зі сльозами на очах", коли згадують тих, кого, на жаль, уже немає серед живих. Він щиро вірить, що народна пам'ять завше берегтиме ратні подвиги воїнів — визволителів, котрі велично освятили Вівтар Перемоги своєю молодістю, відвагою, самопожертвою.