Володимир Базилевський: Мінерал поезії. Відомий український критик про поезію закарпатця Дмитра Креміня

Він із тих поетів, для яких прямоказання – норма. З його темпераментом інакше й не могло бути. Пристрасть – завжди пряма мова. Що цілком узгоджується з його прізвищем: кремінь – із твердих мінералів.

Дивує його занурення у притягальні тумани історії. Потяг до всеохопності з перевисанням в антику.

Еллада, Рим, Єгипет, Карфаген, Троя, Скіфія, Спарта, Ольвія, Вавилон, Понт Евксінський, Шовковий Шлях, Дике Поле, Ітака, Гомер, Гесіод, Геродот, цезарі, центуріони, легіонери, імператорські когорти, посилання на грецьку та римську міфологію, біблійні персонажі – без цього його не уявити.

Минувшина для Дмитра Кременя – дріжджі для випікання українського хліба. Він запалюється від власних назв, топоніміки, історичної фактографії, але не настільки, щоби забути про напрямні руху.

То неабияке вміння – вдихнути життя в архаїку, спроектувавши її на сучасне. "Я в століттях живу. Відчуваю: і я молодію".

Молодіє поет. Молодіє й стародавній світ. Функціонує, віднаходить обличчя в чужому часі.

Обличчя переважно трагічне й нагадує про героїв Евріпіда, дарма, що найбільшого трагіка Еллади Кремінь не згадує.

Та суть не в тім. А в тім, що Україна вписується таким чином в універсум.

Культурний поет не той, хто багато знає. А той, кому світять мертві світи. Для кого вони така ж реальність, як сама реальність. Саме тому, переймаючись ними, він залишається гостросучасним поетом.

Дмитро Кремінь – майстер зчеплення вагонів і потягу: минуле – сучасне. Секрети зчеплення знає тільки він сам. А може, й не знає: природність дихання. Простежити проміжні ланки, переходи, надійність тамбурів і гаків заманливо, та полишмо це на аналітиків із педантичною жилкою.

Важливий результат – природність і тривкість сполуки, коли навіть сумбур обертається на поезію.

Сучасність у Дмитра Кременя несподівана й екзотична. Вона може з’явитися в образах Овідія й Одіссея, асоціюватися навіть із Пізанською вежею.

Він сучасний не тому, що пише про сучасність, - хто не пише? – а тому, що переймається нею до збивання дихання, до спазмів у горлі.

Ще й така амплітуда: учорашнє, як виверт нинішнього, нинішнє, як виверт учорашнього.

"Уламок імперій, невже я минулим живу?" – мовби дивуючись, запитує поет. І підтвердить це многократно.

"Був я свідком такої епохи, де на попіл – і душі, і плоть". "І я там був. І в тій колоні брів я, як покоління все брело моє, задушене добою малокрів’я, малоозоння, а таки моє". "Голодокрай. Голодохрест. Холодний знак Голодомору". "Таке історичне тло від Києва до Полтави як десь українське село то й город руської слави".

І – на розрив аорти: "Де й коли я загубив Вітчизну?"

Шукання початків втрати Вітчизни живиться гірким усвідомленням безперспективності існування.

"Це Україна, Троя й Карфаген". "Україно, ти – бароко, а зійшла на рококо". "Україна – в Азії Європа, а в Європі Азія – ми всі". "Ані життя, ні шаблі, ні коня, - пропала українська реконкіста". "Президент красується на знімку, а його держава ледь жива". "Що нам – ті ж америки? Росії? Люди, все, що мали, зберегли. Як нам дочекатися месії на замерзлі наші береги?"

І зворушливий наїв (поет) з ностальгійною нотою: "На Хрещатику – пані і панії не поділять Вітчизну ніяк. Але був чоловік ув Еспанії, все кидавсь зі списом на вітряк".

Україноцентризм Кременя гарячий. І тим нещадний.

Нещадний, бо не полишає надії.

Та є правда і в тому, щоб, знаючи про поразку, йти в бій.

 

Йому дорікають риторикою і публіцистикою. І дарма. Усвідомлюю, що вихоплені з віршів рядки, зокрема й процитовані мною, можуть насторожити. Але одна з особливостей почерку цього поета в тім, що, стаючи складовою тексту, вони употужнюють його.

Ходова фраза – "збився на публіцистику" потребує уточнення. Для поезії немає нічого неможливого. Їй підвладне все. Наука й політика зокрема. За умови, коли їх торкається талант.

Це підтверджує Шевченків досвід. Досвід Пушкіна й Гейне, які обертали публіцистику на високу поезію.

В українського поета є окремішнє право на лінійне слово. Він працює, зависнувши над прірвою.

Це головна причина – чому за всю історію писемності мали ми лише одного ренесансного поета. Ні, не Шевченка. Тичину з його кларнетизмом. Та його ренесансність урвалася разом із його молодістю. Розчавив її не тільки прес тоталітаризму, а й тяжка ноша українського каліцтва.

Те, що можливе в інших, неможливе в нас. То правда, що публіцистика набила оскому у донедавню епоху. Та зауважмо: то була тільки гра в публіцистику у країні із зав’язаними очима.

Політична публіцистика високої проби – оголений нерв, який вібрує й корчиться під дією електрострумів існування. Хто без неї може обійтися, нехай обходиться. Я просто нагадую. Про право таланту, який уміє обертати її на поезію.

Кремінь уміє. Хоча він стовідсотковий лірик.

Припускаю, що в очах молодших від себе чи й деяких ровесників він якоюсь мірою анахронічний поет. Бо за своєю поетикою тяжіє до певного крила шістдесятництва. Свого й російського. Коротич, Вознесенський, Євтушенко, Р. Рождєственський.

Йдеться не стільки про інтонаційні перегуки, як про підхід до матеріалу і спосіб його освоєння.

Гучні поети "літературної епохи" з її проекцією на стадіони, з тією ж публіцистикою були уважними до звучання слова, розрахованого на публічне читання.

Кращі вірші Кременя, надто з його останніх книг, також надаються до озвучення й вельми виграли б у проникливому акторському виконанні.

Та цей момент спорідненості з "глобалістами"-попередниками тільки увиразнює принципову відмінність.

Попри весь географічний спектр духовних зацікавлень, Кремінь український поет тільки за мовною ознакою. Його історіософія перейнята хронічними рефлексіями людини, яка відчуває нутром: своє системно й грубо витісняється чужим.

Спроби поета розхитати власний вірш, підлаштувати муз під диктат нових віянь, на щастя, не мали успіху. Погравшись, поексперементувавши, він повернувся на круги своя і заговорив ще крутіше. І якщо колись радив: "спершу вивчи езопівську мову, а за тим українську", то згодом українська явно взяла гору.

Простежуючи еволюційний рух цього яскравого поета, ловиш себе на суперечностях. Він — багатослівний, що зближує його з тим же Євтушенком. "Пещеним Женею", як несподівано висловився недавно Павличко.

Перша реакція: йому, Кременю, дисциплінувати б вірш. Саме тут він мав би поставити крапку. Та читаєш далі і раптом — ще сильніший акорд. І вже погоджуєшся з поетом. Це одна з особливостей цього – вільного дихання – письма.

Так, він із тих, кому тісно в короткому вірші. Йому треба виговоритися. Хоча є й переконливі винятки.

Поет відкривається тоді, коли приймаєш умови його гри. Кажучи інакше, коли довіряєш, сприймаєш його таким, яким він хоче бачити себе сам.

Кремінь-поет працює майже в одному температурному режимі. Це добре. Та є й певна небезпека: інерція вірша, яка притуплює відчуття. Поет виграє в цілісності. Програє в конкретиці.

Що в ньому дивує: він, закарпатець, без видимих, принаймні, для читача зусиль заговорив мовою східняка, мовби перебравши його ментальність. Не цураючись при цьому прямих учителів – П. Скунця, І. Чендея.

Українська історія — передусім історія українського степу. І він, горянин, освоює цю історію на тій же природній ноті, що й степовик. Зір вигострили гори й степ.

Я прибув із іншої країни
В малорусько-руський цей Прованс…

"І чужим, і чужинським зостався", — додасть згодом.

Поезія не спростовує. Хоча з огляду на зросійщену Миколаївщину, поета можна зрозуміти. Та й хто з українських поетів не почувається чужим в Україні. Навіть на малій своїй батьківщині. "А ми? Де ми в Карпатській Україні?"

Про "втрачену Адамову Землю" він напише чимало рядків — світлих і гіркотних. Багато скаже про себе в "Запізнілих терцинах", присвячених Сизоненку.

____________
Поет вина й жінок, любові й шпаги,
Я мав за золото – золото душі.
Таємні канцелярії й гулаги
Ще плачуть по мені, товариші…

Тут майже все правда. Майже, бо озиратися на канцелярії та гулаги не хочеться. І поет, і попри все, гедоніст. Чи близький до гедонізму. Бо вміє втішатися життям. Жінок і вина у його пенатах предостатньо.

Інтимна лірика Кременя — з кращого надбаного у цьому жанрі українською поезією за останні роки.

Може, забагато тілесності. Але маємо сприймати поета таким, яким він є, а не таким, яким би ми воліли його бачити. Тим більше, що "любов і шпага" — в парі. Отже, лицарський кодекс діє. Що й підтверджує загальний шляхетний тон.

Як юний бог, як молодий гульвіса,
Я йшов поміж закоханих богинь…

Він любить і вміє погратися (погрітися) словом, засвічуючи його індивідуальною гранню: "Хронічний алкоголік був хроністом імперських хронік римського ЦК…". "Побути б самому — у сумі самому, де саваном — саман хаток". "Таврія. Тавро на дикій волі…"

Інколи перо заносить. Тоді й перевитрати: "Каскадерні каскади Касандр…"

Несповідимі долі поетів. Одні починали на високій ноті, а завершують на інерційному видиху. Але — нездолання сила інерції — продовжують досі ходити в перших…

Саме він, Дмитро Кремінь, не був третім, та є в його доробку й книги, які й не провіщали того потужного поета, якого маємо нині. Хіба що окремо вірші… "Тут славу першого поета все ще чекає Гесіод".

Кремінь — це передусім "Пектораль" (1997), "Елегія троянського вина" (2001), "Літопис" (2003), "Синопсис" (2003), "Полювання на дикого вепра" (2006). Плюс добірки в періодиці, якими він щорічно підтверджує реноме одного з кращим сучасних поетів.

Майстер у добрій формі. З ним усе гаразд. Лишається вилущити уроки з його індивідуального досвіду. Спрощено це виглядає так.

Немає жодного значення, яку літвіру сповідує поет. Важливо, з якою мірою повнокров’я він її втілює. Віжливі діапазон і культура думання, які й обумовлюють ваготу сказаного в контексті суспільної й загальнолітературної ситуації.

Справжній поет заводить читача і тримає його на прив’язі. Справжній поет сумнівається.

Нині в поезії завізно на глухих з обслугою сліпих.

Слово Дмитра Кременя — відповідь тим кепським дегустаторам, яких не п’янить вино тисячоліть тільки тому, що зберігається воно у традиційних амфорах.

"Поезія може бути такою чи інакшою, традиційно-класичною чи модерною – таж у трактаті Митрофана Довгалевського чи ізборниках Іоанна Величковського чи не весь “модерний арсенал” художніх тропів андеграунду ХХ століття, від дадаїстської піктографії до сюрреальної інфернальності, від слабосилої силабіки – до ізографіки. Сам Шевченко – геній словесної новації  - інтуїтивно витворював не тільки сюжетні ліро-епічні собори своїх інвектив, у коломийковій стихії його вірша – такі алітерації та асонанс, котрі прокреслили зоряну траєкторію в пошуки всієї поезії століття, рідної – також, і за обрієм віку ХХ не закінчили свій політ у вулканічній магмі Слова".

Це – з Шевченківської промови Дмитра Кременя.

Одна біда: на питання, якими переймається поет, не маємо відповіді: