Документальну стрічку про гуцулів Закарпаття презентовано в столиці Чехії

Її автори Штєпан Гон та Томаш Годан вирішили повернутися до теми та зняти повноцінну картину тривалістю понад годину. Тепер вона охоплює усі пори року, за яких живуть у найвищих горах України звичайні гуцули — старші і молодші, працьовиті і ледачі, питущі та ні. Зйомки протягом чотирьох років тривали в містечку Рахів та селі Лазещина на самісінькому сході Закарпаття.

БАГАТІ Й "НЕЦИВІЛІЗОВАНІ"

Фотограф Штєпан Гон уперше потрапив в Україну в 1996 році як звичайний турист. Потім приїздив ще і ще. «Улітку 1998 року ми їхали на велосипедах до Казахстану через Закарпаття, — пригадує Штєпан, — треба було переночувати у Квасах. Підійшли до першої-ліпшої хати з проханням поставити намет на городі. Господар, Дмитро Васильович Ворохта, виявився дуже доброю людиною, а потім і нашим другом. І задовго потому він став головним героєм нашої стрічки».

З Томашем Годаном, випускником факультету режисури у Злінській кіноакадемії, вирішили задокументувати край на кінострічку. «Камера в тих місцях донині незвична річ. Місцеві люди думають, що ми потім тут, у Чехії, висміюватимемо їх чи їхній спосіб життя. Найважче було переконати, що це зовсім не так. Навпаки, заслуговує на повагу те, що гуцули, живучи у важких умовах, не забруднені споживацькими «досягненнями цивілізації». Там є традиція, люди живуть порами сінокосу, орання, заготівлі дрів, Посту і Великодня, виходу на полонину. Цього тут, у Чехії, давно нема, як немає і в Києві чи іншому місті, де все рухається у злагоді із супермаркетом та мобільним телефоном. І у нас люди п'ють, але там, у горах, здатні увечері напитись, а вранці встати о шостій і важко фізично працювати», — описує Штєпан свої враження.

Першу серію документального фільму знімали два з половиною місяці, після монтажу лишилося 28 хвилин. У фільмі триває буденне життя Дмитра Ворохти, який самостійно відбудовує згорілий будинок, розваги та інтереси місцевої молоді, яку презентує довговолосий красень, трохи фраєр Микола. Зйомки є живими, не інсценованими. Як супровід — народні пісні у виконанні Олега Скрипки і російська попса («Рукі Ввєрх»), під яку танцює тамтешня молодь. Демонстрували короткометражку у кінотеатрі «Моравія», двічі його бачили глядачі Чеського телебачення, були дискусійні покази у Вищій школі публіцистики в Празі та на фестивалі у Плзні.

Відгуки про стрічку були здебільшого позитивні, тому автори вирішили продовжити роботу. Два роки тому на Великдень автори з кіноштабом упродовж двох тижнів знімали святкову засніжену Рахівщину, «полонинські» свята. Потім був важкий монтаж у студії, без особливих фінансових вливань. Та врешті було укладено договір про спільну продукцію із Чеським телебаченням, а невдовзі — й угоду про демонстрацію стрічки у кінотеатрах Чеської Республіки.

СПЕКУЛЯЦІЙ Й НАСМІШКИ...

Саме зацікавлення чехами Україною заслуговує на повагу. Адже в цій країні потроху відмирає міф про те, що «там, на сході, усе дике», хоча стереотипи досить міцно вкорінені у голові чеського обивателя. Тому будь-який сюжет чи виставка, тим більше фільм, який «катають» кінотеатрами всієї Чехії — надзвичайний для нас позитив.

А на Гуцульщині, серед розкішної гірської природи, живуть чи не найщиріші люди в Україні. Та не рідкість — багатодітні сім'ї, що туляться в маленьких хижках, через відсутність каналізації тут мало у кого є ванни, а туалети лише «турецькі» (дерев'яні надворі). У західних гостей це часто викликає шок та насмішки. На переконання чехів, на Гуцульщині є тільки злидні, алкоголізм і відсталість, що «на Закарпатті зупинився час» — значить, треба будь-що змалювати саме так. Інакше то «не продасться».

У фільмі Годана і Гона цинічної спекуляції немає. Можливо, трохи задовгі алкогольні сцени. «Ми дуже не хотіли, щоб це виглядало так, наче ми з когось сміємося. Цей фільм у віддалених містечках Чехії зрозуміють краще, ніж у розбагатілій Празі, бо там життя досить подібне», — сказала нам на презентації стрічки монтувальниця Анна Риндова. Таки «приколюється» чеський, особливо празький, глядач із окремих абсурдніших моментів, і важко сказати, наскільки здоровими є ці дивакуваті хихоньки. Хіба смішно те, що чоловік удома сам полагоджує модерну кавоварку, телевізора чи систему подачі бензину у мотор вантажівки, а не несе все це до сервісу? Чи здібний подоїти корову і зробити сир, а не купити у в'єтнамців? Або допомогти потерпілому незнайомому подорожньому, нагодувати його й надати нічліг зовсім задурно? Автори фільму роз'яснюють, що серед гуцулів «не побачите людей, які тонуть у скигленні. Тут багато своєрідних особистостей, які радіють життю та сприймають світ таким, яким він є. Це гарний фільм про гарних людей». Але постійне наголошення на тому, що ось яке веселе життя у бідному краї — звучить, наче натяк на радощі пацієнта «жовтого дому», якому дадуть цукерку.

***

Проте бачимо у стрічці Дмитра Ворохту, який не любить «бардака» і спокійно собі п'є каву вдома півгодини після початку робочої зміни («яка получка — така й робота...»), самостійно відбудовує згорілий будинок і повчає дружину. Бабці Бузачки розповідають, як вони люблять рідний край, молодь танцює на дискотеці під патріотичну пісню «Разом нас багато». Красень Микола не шанує горілки і розповідає про любов. А потім всі разом святкують Великдень. І презентація фільму у кінотеатрі «Свєтозор» у центрі Праги для півтисячі представників переважно молодої столичної інтелігенції була відмінна і весела: у оформленому синьо-жовтими барвами фойє справжні українки у вишиванках (з місцевої громади) подавали справжню горілку й справжнісінький борщ, автори фільму у заляпаному спецодязі під гітару наспівували абсурдні пісеньки. Може, така іронія і «швейківський гумор» і є отим ключем до світосприйняття чехів і взагалі західного світу, про який ми, насуплені, патетичні й вічно чимось невдоволені, часто дискутуємо і який так часто шукаємо?..

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати