Люди були ужгородськими інтелігентами, а говорили про урочисте зібрання з нагоди 60-річчя Закарпатської обласної організації Національної спілки письменників України. Все було, як завжди: промова голови, вітання від влади, колег, сусідів, нагородження грамотами і косицями. І навіть пісні народного артиста Петра Матія були, як завжди. Одне слово, черговий ювілей відзначали.
РИНОК БЕЗ РИНКУ
“Не люблю читати українською”, -- казала гонорова випускниця УжНУ з Воловецького району, яка щовечора топила самотність у пиві і заважала спати своїм сусідам опівночі. Хоча в мене склалося враження, що вона взагалі читати не любить. А, може, й не вміє. Хто їх там в Національному університеті знає...
А й справді – кого у нас читають? Кого читають із тих 32-х членів, які себе гордо йменують Закарпатською організацією Національної спілки письменників? Хоча радше би було запитати: а кого із закарпатських письменників взагалі знають? Не в сенсі – з ким пиво пили, а “тіпа” -- назвати хоча б одну з книжок, висловити бодай одну з найпростіших думок з приводу прочитаного.
Єдиний магазин в Ужгороді, який продає закарпатських авторів – “Кобзар”. Продає, бо така умова була закладена при оренді. Решта -- патріотичних зобов’язань на себе не брали. Тому закарпатських авторів там не представлено. Як не має їх у Виноградові, Перечині чи Сваляві. Та й взагалі чи є там книгарні?
До речі, скільки в Ужгороді книжкових магазинів? Я нарахував чотири. Це на 125 тисяч населення. Без сумніву, найменше з усіх обласних центрів. Де ж тоді продати книжку закарпатському літераторові?
У “Кобзарі” для місцевих авторів виділено два стелажі. Для порівняння – московська література має у п’ять разів більше. Закарпатці продаються погано. Зате випускаються охоче. Нові книжки на стелажах борються зі старими. У цій купі малій важко розібрати що, де і чому? Незабаром важко буде відшукати свою книжку авторові, не те що випадковому покупцеві.
30 проданих книжок одного автора у “Кобзарі” – це багато чи мало? Тридцять в одній книгарні? Це багато -- скажуть кияни чи львів’яни. Тридцять -- в єдиній книгарні? Це – ніщо, теж скажуть вони. А є закарпатські автори, які роками не змогли продати жодної книжки.
У Закарпатті не існує ринку місцевої книжки. Автори є, книжки є, ринку не має. Література стає щось на кшталт розведення акваріумних рибок. Суто для своїх.
МУКИ ТВОРЧОСТІ
Літературний процес на Закарпатті виглядає так. Автор пише шедевр. Далі несе його у видавництво. (Слава Богу, їх вистачає). Потім бігає, шукаючи кошти. Принижується, просячи їх у друзів, знайомих, родичів, меценатів чи держави. Або не принижується, а викладаючи свої кревні із заначки. А оскільки письменники в нас люди бідні, то все-таки доводиться простягати руку.
Нарешті гроші на рахунку. Шедевр набув книжкової форми і в кількості 300, 500 чи навіть ТИСЯЧА примірників чекає автора у видавництві. Щаслива мить першого побачення автора і його дітища. Зойки утіхи першої шлюбної ночі. Важке похмілля з ранку.
У краватці, яка завжди в різнобій із сорочкою, автор урочисто несе десяток книжок у “Кобзар”. Кілька тижнів вони на видноті, доки їх зовсім не засипле новинками авторових колег. Щоправда, в одній зі газеток промигне заміточка. Але це не рятує ситуацію: автор байдужіє, розуміючи, що його “чорна праця до знемоги” може бути неоціненою сучасниками.
Він починає роздавати свій шедевр направо і наліво, знайомим і незнайомцям, колишнім коханкам і продавцям в сусідньому гастрономі. Зрештою усім, кого зустріне на пішохідному мості. Перехожі сахаються від його книжки, як чорт від ладану. “Ху!” – зітхне автор одного дня, заглядаючи у шафу. Більша частина тиражу пішла.
Зранку він закличе на пиво свого колегу-письменника і між іншим йому скаже: “Ти, знаєш, навіть сам не очікував: книжка так миттєво розійшлася. От думаю, чи не повторити мені наклад?”. На що в колеги відразу погіршиться настрій і він згадає, що йому терміново треба у справах.
Так воно виглядає у нас – в центрі Європи.
А так літературний процес має виглядати насправді. Автор пише шедевр і пропонує його видавництвам. Вони оцінюють рукопис. Найсміливіше з них згоджується його видати за такий-то авторський гонорар. Автор, для солідності помнувшись, погоджується. І з трепетом чекає на вихід шедевра.
Нарешті його книжка готова. Видавництво проводить презентацію, організовує рекламу книжки у пресі і на телебаченні, видає спеціальний плакат, який клеять по книгарнях. Возить шедевр на книжкові ярмарки. Укладає угоду з найбільшими мережами книгарень по всій Україні. Книжку можна купити в Києві, Львові, Харкові чи Одесі. Книжку можна купити навіть у Рогатині, Фастові чи Мукачеві. Книжку можна купити в сотні українських книгарнях. Якщо в кожній продасться по 3-5 книжок (усього-на-всього!), то тираж розійдеться. Одне слово, бестселер.
Як бачите, є дві різниці між першим варіантом (закарпатським) і другим (загальноукраїнським). У нас автори шукають видавництва, а там навпаки: видавництва шукають авторів. Бо книговидавництво у світі – це бізнес, в якому видавці виконують роль не тільки виготовлювачів, а й продавців свого товару. І друга суттєва різниця: у нас продають цей товар в одній крамниці, у них – у сотнях.
Висновок: свій шедевр треба пропонувати ТАМ (а не в нас), аби його ТАМ і продавали. Але для цього треба мати справді ШЕДЕВР. Себто товар конкурентноздатний.
ЯК СТАТИ ГЕНІЄМ
Отут ми підійшли до найсуттєвішого питання. А чи маємо ми шедеври? Кого із закарпатських письменників видають і продають по всій Україні?
Із сучасників я знаю таких тільки трьох: Дмитра Кременя, Галину Малик і Петра Мідянка. Їхні книжки видають не тільки такі великі видавничі міста як Київ чи Львів, але й Вінниця, Тернопіль, Івано-Франківськ, Одеса. Оце і є сучасне обличчя закарпатської літератури. Є ще, звичайно, шевченківські лауреати: Олекса Мишанич, Іван Чендей, Петро Скунць і той таки Дмитро Кремінь. Щоправда, двоє перших уже переступили поріг вічності.
Загумінковість, замкнутість, боязнь конкуренції із зовнішнім світом, не віра у свої сили є нашою ознакою. В Україні виходять кілька десятків літературних часописів. (Закарпаття не має жодного). Але побачити наших авторів на шпальтах цих видань – велика рідкість.
Чомусь не хочуть вони себе пропагувати, забуваючи, що успішний письменник в сучасних умовах мусить бути і менеджером своїх творів. Можеш написати геніальну книжку, але якщо ти нею не зацікавив видавців, журналістів, продавців, читачів, то твоя геніальна праця виявилася нікому не потрібна. Можна, звичайно, жити з думкою, що мене, генія, визнають після смерті, але вже пізно буде... Для них...Нащадки їм не пробачать такого поводження зі мною. І так далі у такому ж сопливому дусі.
А можна взяти приклад з бідної англійської учительки Джоани Роулінгс. Хто це така? Одну секундочку. Так-от, довгими зимовими вечорами вона писала казочку для свого сина, оскільки з татом у них не склалося. І треба було дитину відволікати від поганих думок. А коли рукопис був готовий, запропонувало його видавництву. Те відмовилося, гречно, по-англійськи подякувавши за увагу до себе. Так повторювалося вісім разів. Тільки дев’яте видавництво (дев’яте, Бога му!) ризикнуло і надрукувало казочку. Ось так з’явився на світ “Гаррі Поттер”. Тепер Джоана Роулінгс – найбагатша письменниця світу.
До чого я це веду? Міс Джоана не жила з думкою, що її геніальну книжку визнають нащадки і носитимуть на її могилу квіти від облдержадміністрації. Вона не здавалася і не впадала у депресію, суїцидні думки чи скромність. Методично, по-англійськи пані вчителька розсилала свій твір новим і новим видавництва. Тому й стала тим, ким вона є.
МОНОПОЛІЯ НА ІСТИНУ
Але не все печально у Закарпатському королівстві, як казав співвітчизник міс Роулінгс, актор і письменник Уїльям Шекспір. Спілка письменників перестала бути монополістом на художнє слово. І склалася парадоксальна ситуація, коли за межами спілки нині перебуває ціла плеяда цікавих літераторів: Сергій Степа, Павло Чучка-молодший, Мирослав Дочинець, Володимир Бедзир, Сергій Федака, Мар’яна Нейметі, Василь Зубач, Василь Горват. На очах зростає талановита молодь – Андрій Любка, Ірися Ликович. Це люди, які вже великою мірою визначають літературний процес на Закарпатті.
Невже цього не помітно у спілці? А колись приймали до спілчанських лав студентами і Скунця, і Кременя. І диви – обидва стали Шевченківськими лауреатами. І це було в ТІ часи, тоталітарні. Там чомусь талант помічали і притягували до себе. А тут, видаючи себе за істину в останній інстанції, ігнорується усе свіже, нове, не закомплексоване. Про якусь допомогу з боку старших “колег” навіть не йдеться. Схоже на заповідник старіючих осіб, в якому бояться конкуренції за крихту державної допомоги на видання своїх шедеврів.
Дивно читати, що на літературну премію імені Потушняка можуть претендувати виключно члени Спілки письменників. Хіба ЦЕ критерій? В більшості країн взагалі такого поняття як “обов’язкове літературне членство” не існує. Наші монопольні творчі спілки -- породження сталінської системи, аби контролювати навіть те, що не піддається контролю -- талант.
Чого боїтеся, панове писателі? Що не вистачить премії усім з 32-х членів? Чи що по-другому разу не отримаєте?
І не треба казати, що Павло Чучка-молодший творить не літературу. Його книжки -- найпопулярніші на Закарпатті: вони дійшла до серця простих закарпатців. Їх цитує народ. Вони продалися тисячами в одній корчмі. Якого визнання вам ще потрібно?
Ясно одне: якщо спілка письменників хоче ототожнюватися з сучасним літературним процесом, то має жити в ногу з часом. Літературу творять не в пенсійному віці. Потрібна свіжа кров, свіжі ідеї, свіже бачення. Перезмінка необхідна не тільки в пункті прийому склотари.
До слова
СПІЛКА ПИСЬМЕННИКІВ І ЛІТЕРАТУРА – ПОНЯТТЯ РІЗНІ?
КОЖЕН ДУМАЄ ПО-СВОЄМУ
“Як ви оцінюєте сучасний літературний процес на Закарпатті? Чого не вистачає Закарпатській організації Національної спілки письменників України?” – з такими запитаннями ми звернулися у кулуарах святкування до відомих людей.
Юрій Бідзіля, декан філологічного факультету УжНУ:
-- Літературний процес у нас дещо в’ялий. Не вистачає популяризації, розголосу, цікавих акцій. Ніби маємо талановитих авторів, але в цілому як явище сучасна закарпатська література малопомітна. Нашій спілці бракує нового живого струменю, який би привернув увагу молоді до літератури.
Михайло Рошко, завкафедрою зарубіжної літератури УжНУ, письменник:
-- Важко щось однозначно сказати. З одного боку, маємо цікавих авторів, які активно видаються, зявилася талановита мололь. А з другого – велика наша відірваність від загальноукраїнського літературного процесу. Карпати стали наче нездоланною перешкодою. Письменники мусить заробляти на життя, тому дедалі менше часу є на літературу. Спілці не вистачає фінансування. Адже її головне призначення – підтримати авторів. Нема і свого видання, що також гальмує літературний процес.
Дмитро Федька, редактор видавництва “Закарпаття”, літературознавець:
-- При усіх бідах література нашого краю таки розвивається. Головне, що виходять книжки. За назвами їх навіть більше, ніж колись, зате за тиражами – значно менше. Є цікаві постаті, твори. Я би назвав літературний процес помітним. А спілці не вистачає згуртованості, товариської підтримки. Письменники один одному не цікаві, не вміють щиро радіти успіхам колег. Перестали працювати з молоддю, підтримувати її на всіх рівнях.
Галина Малик, лауреат всеукраїнської премії імені Лесі Українки:
-- Літературний процес оцінюю як нормальний, у руслі загальноукраїнського. А якщо говорити про літературне середовище, то його не має. Але чи потрібне воно? Люди групуються не за родом діяльності, а за особистими симпатіями чи антипатіями. Двоє-троє осіб – і ви вже маєте своє середовище.
Того, що було у спілці у 70-роках, коли завжди були відчинені двері, нема і не буде. Прийшли інші часи. Тепер автор самотній. Працює сам, сидячи за комп’ютером. Оцього спілкування не вистачає. Воно потрібне спілці, щоб задавати орієнтири молоді.
Василь Горват, журналіст, письменник:
-- Літературного процесу по суті нема. Важко назвати явищем книжки, які виходять мізерними тиражами і розходяться між своїми. Їх не читають навіть цімбори. У підсумку кожен знає про сучасну літературу лише епізодично. Нема системного погляду. Кожен вариться у собі. В результаті маємо літературу переважно пострадянську, зі своїми характерними ґанджами, стилем, світобаченням.
Спілка письменників і література – поняття різні. Одне від іншого не залежить. Що вирішиться в літературі, якщо вирішиться щось у спілці? Перейматися проблемами спілки письменників мені нецікаво.
Олександр ГАВРОШ, член Асоціації українських письменників, "Старий Замок "Паланок"
15 листопада 2006р.
Теги: